Юрій Левикін, Київ.
Соціальні мережі і медіа вбралися у національні кольори Франції на знак солідарності з французьким народом і жалоби за загиблими від терористичних нападів у Парижі. Це не перші терористичні атаки в Європі і, на жаль, вони не стануть останніми.
Тероризм має давнє коріння, у тому числі на території Російської імперії, починаючи з середини ХІХ століття, коли підривали царів і високих чиновників. Тоді фанатики вважали його засобом визвольної боротьби. Не минула чаша тероризму й українську землю, прогримівши атентатами на польських чиновників у Західній Україні й терором НКВС перед Другою світовою війною.
Терористичними методами користувалися практично всі спецслужби, особливо якщо терор зводився у ранг державної політики. Багато екстремістських і терористичних організацій було створено при підтримці і під керівництвом радянського КҐБ. Очевидно, що й опоненти не діяли у білих рукавичках.
Здається, що все це далеко. Але Україна останніми подіями у Криму і на Сході силою факту втягнута у ланцюг подій, пов’язаних з тероризмом. Криваві терористичні атаки відбувалися у країні-агресорі – в Росії. Там діють відгалузки глобальних терористичних мереж, там є підґрунтя доморощеного тероризму на Північному Кавказі. 90% мігрантів з Середньої Азії в Росію є молодими чоловіками з сільської місцевості – це середовище, з якого найлегше вербуються терористи.
Розвиток воєнної теорії призвів до того, що терор з воєнного злочину трансформувався у один зі способів ведення бойових дій. Ті особливості гібридної війни, що теоретично прогнозувалися дослідниками ще на початку 90-х, а саме, неможливість відрізнити стан війни від стану миру, дії малими групами без єдиного командування, схожість воєнних дій на масові кримінальні злочини, фінансування війни за рахунок тіньової економіки, пограбування місцевого населення, наркобізнес й торгівля людьми, фальсифікованим алкоголем і тютюном – усе це ми вже побачили в повній мірі в так званих ДЛНР.
Навіть у найсильніших країнах світу донедавна панувала думка, що тероризм – це справа невеликих фанатично налаштованих груп і одинаків. Сучасний тероризм – гарна організація, точно розрахована логістика й використання ефективної інформаційної сітки. Керманичі операції у Сирії і Іраку проти терористичного угруповання Ісламська держава вже визнають, що вони недооцінили можливості супротивника, вважаючи його регіональним актором. Події у Парижі свідчать, що Аль-Каїда і ІДІЛ стають глобальними гравцями і можуть досягати своїх цілей на великих відстанях від своїх баз.
Бомбардуваннями з повітря навряд чи можна вирішити цю проблему. Насамперед має бути підірвана фінансова база цих угрупувань і умови, які сприяють розповсюдженню екстремізму та ефективній діяльності агітаторів фундаменталізму. А такими причинами у першу чергу є зростання нерівності та розрив у розповсюдженні сучасних знань між багатими і бідними країнами. Крім того, треба зважати, що методи рефлексивного управління, біля витоків яких стояв росіянин Володимир Лефевр, дають можливість спецслужбам дистанційно маніпулювати настроями і діями терористичних груп. Відтак теракти можуть бути інспірованими потужними гравцями, що стоять за спиною, а сумнівну “славу” пожинають виконавці.
Яким чином це стосується України і Києва зокрема? Попри толерантність і терплячість українського народу, нині ми маємо систему ризиків. Перше, воєнні дії на Сході і безконтрольне розповсюдження нелегальної зброї на всій території України. По-друге, не до кінця вирішена проблема недержавних збройних угрупувань – добробатів. На початку зіткнення вони стали для України спасінням, але нині отаманщина і специфічні погляди їх бійців та бажання простими способами вирішувати складні проблеми є суттєвим ризиком для держави.
Ми були свідками виступів так званого “Батальйонного братства” у Києві, досі без видимого результату розслідується справа про події в Мукачевому. Суспільство не має повної картини трагічних подій, кваліфікованих як теракт, що відбулися під Верховною Радою 31 серпня цього року. Складається враження, що справа про гранату, кинуту у бійців Національної гвардії, починає “розсмоктуватися”.
Недавня резигнація Дмитра Яроша з посади Провідника Руху “Правий сектор” під приводом розходження поглядів у Проводі Руху на шляхи боротьби з тими негативами, що збурюють суспільство, свідчать, що накопичується критична маса людей, які готові вирішувати наболіле поза державою.
Світовий досвід участі військовослужбовців у збройних конфліктів свідчить, що воїни з війни приходять не тільки з перемогою і відчуттям героїзму, але з доволі серйозними психологічними проблемами. Дуже важко переключитися з чорно-білої логіки “свій-чужий” і стримати інстинктивний удар у відповідь на прояв агресії.
Для “гарячих голів” Київ є магнітом. Тут проводяться протестні акції, тут перебувають чиновники, яких екстремали готові “призначити винними” за все погане, що коїться у державі. Дестабілізація Києва конче вигідна нашому супротивнику, щоби ще раз спробувати довести світові, що Україна є країною, яка не відбулася. А сітки ворожої агентури існують і діють.
Так виглядає, що часу на святкування після виборів мера у Києві просто немає. Не підміняючи силовий апарат держави місцевим самоврядуванням, варто замислитись над організацією ефективного діалогу, насамперед з найбільш невдоволеними верствами киян і тими угрупуваннями, що знаходяться у зоні ризику. Діалог завжди краще, ніж силові дії. А людей, що мають спокусу одним махом розв’язати, як їм здається, усі проблеми, на жаль, більшає.
Share on Social Media
