Юрій Левикін, Київ.
Початок нового політичного сезону в Україні видався бурхливим. Хитка ситуація на Донбасі. Теракт з трьома загиблими і більше ніж сотнею поранених біля Верховної Ради після засідання парламенту, на якому у першому читанні були прийняті зміни до Конституції України. Вихід Радикальної партії Ляшка з коаліції, голосні звинувачення на адресу уряду і Прем’єр-міністра з боку Голови Одеської обладміністрації. Спекотне і трохи розслаблене літо закінчилось, почалася гаряча осінь.
Стартувала кампанія виборів у місцеве самоврядування. Хто може, намагається ситуативно, не прораховуючи наслідків, об’єднатися з чинною владою. Хто не може – намагається заробити бали голосними опозиційними заявами і скандалами. Найчастіше чути міркування про здобутки влади і те, що “можновладці зрадили Україну”.
Можна витримати великі навантаження, якщо знаєш, за що борешся. І от тут починаються наші проблеми. В зв’язку з тимчасовою окупацією Криму і частини Донбасу, в українському суспільстві відбулося розшарування на кілька груп людей, які по різному оцінюють ситуацію. На крайніх полюсах – так звані “ватники” і “вишиватники”. Одні хочуть повернення до Радянського Союзу з дешевою ковбасою і горілкою. Їм опонують фанатичні прихильники Націократії Сціборського, готові викосити опонентів заради панування великої ідеї. Богу дякувати, ці дві фракції суспільства є помітними, але не визначальними.
Зародився прошарок людей, готових брати на себе відповідальність і змінювати систему. Насамперед це волонтери та добровольці, які йшли попереду при відбитті атаки російсько-терористичних банд та організації відновлення української армії. Ця група людей помітна, амбітна і цілеспрямована. Зазвичай ці люди – трохи ідеалісти, бо не мають досвіду боротьби з існуючою системою, їм складно уявити, що їх добрі наміри можуть розбитися в кругову поруку чинної системи.
Існує велика група людей, які хочуть змін, але навряд чи будуть прикладати зусилля для їх здійснення. Саме вони є аудиторією популістів всіх різновидів. Вони бажають простих відповідей на складні питання, покращення життя вже сьогодні без прикладання зусиль.
Особливістю періоду після Майдану-2014 є також те, що люди, які зіграли велику роль у організації Майдану, не змогли створити ефективне політичне об’єднання. “Правий сектор” навряд чи можна таким назвати, бо він скоріше є так би мовити франшизою, коли на місцях ініціативні люди привласнюють собі бренд і починають діяти на свій розсуд, не оглядаючись на центральний провід та не переймаючись “чистотою рядів”. Мукачівські події стали, напевне, знаковими і поворотними у існуванні ПС.
На другому боці медалі ми бачимо дуже повільні зміни забюрократизованої і корумпованої державної машини. Підкилимна боротьба і “договорняки” з олігархами, просування своїх людей на місця, де контролюються грошові потоки, ганебні довибори з підкупом виборців у Чернігові, звинувачення, образи і мікроскопічні дози реформ очевидно викликають обурення і всередині України і певну втому від України у світі.
На відміну від Росії, де один начальник командує, а всі решта біжать виконувати, в Україні досі взаємовідносини у владі були зіткані з безлічі домовленостей про поділ потоків грошей. Прийшов час, коли ця система має бути зруйнована. Частково це вже почалося, багато чого ще не починали робити, але система вже чинить жорсткий спротив.
Попри усі складнощі і підводні камені, в України є лише один шлях до успіху – швидка і глибока модернізація країни і суспільства. Ми не зможемо змінити географічне положення, Росія буде нашим сусідом, але вона буде впливати на нас настільки, наскільки ми їй це дозволимо.
У кінці серпня в Херсонській області відбулися заходи “Студреспубліки-2015”. Молодь з усієї України, у тому числі і з окупованої її частини, прогнозувала можливі шляхи модернізації країни. Було висловлено багато думок, було багато суперечок, але якщо відволіктись від конкретних пропозицій, можна зробити наступні висновки. Це зібрання молоді є проекцією стану ідей і настроїв у суспільстві, воно їх відтворює.
Так само, як і 2004 році, зараз в післямайданний період відчувалася певна ейфорія і відчуття, що зміни відбудуться легко і швидко. З віддаленням у часі від Майдану Гідності, у сценаріях, які обговорюються у студентському середовищі, наростає інерційність і консерватизм. Відсутність змін “нагорі” все більше породжує відчуття, що майбутнє буде продовженням минулого і сьогодення. Було відчуття, що суспільний зрив започаткував динамічні зміни, які мають швидко провести обрані народом політики. Замість цього знову почалася позиційна гра “крок вперед і два назад”.
Уряд має великі і правильні напрацювання, існують законопроекти, в тому числі й щодо реформування податкової політики. Податкова система України може стати найвигіднішою в Європі. Натомість ми бачимо у Верховній Раді безкінечні “сигнальні голосування”, якими спікер Гройсман намагається застрахуватися від провалу законопроектів в разі нестачі голосів. Плюс до цього, виборча кампанія до місцевого самоврядування, де люди старої системи спробують, використовуючи старі популістські “фокуси”, взяти реванш за поразку у Революції Гідності. От така нас чекає гаряча осінь.
Share on Social Media
