Йосиф Сірка, Торонто
“Віра в себе є щось прекрасне, бо це ознака
Людини, котра усвідомлює свої здібності.”
Томас Гоббс, філософ
Виявляється, що російська гібридна війна проти України може збаламутити навіть дуже розумних людей, які є прихильниками, чи навіть друзями українців. Саме таке враження виникло після прочитання виступу відомої американської журналістки. Наприкінці жовтня в Києві, в America House, відбулася зустріч з aмериканською журналісткою Енн Епплбаум. Йдеться про гарного знавця проблем центральної та східної Европи, авторку численних статей та книжок, довгорічного редактора The Economist та члена редакційної ради The Washington Post. Серед книжок пані Епплбаум і “Гулаг: Історія” (Gulag: A History (2003), за яку 2004 р. вона отримала премію Пуліцера.
Здобувши освіту в престижних університетах різних країн, володіючи англійською, французькою, польською та російською мовами, пані Епплбаум стала чудовим фахівцем, який подав світові бачення трансформації посткомуністичних країн до демократії у Східній Европі. З 2006 р. вона оселилася в Польщі, стала дружиною колишнього міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, а з 2013 р. прийняла польське громадянство.
Олександр Ярощук на сторінках журналу Platfor.ma навів численні цитати з виступу пані Епплбаум-Сікорської, які свідчать про її поінформованість, глибокий інтелект та оригінальність бачення проблем і їх вирішення. Її безкомпромісне ставлення до путінської агресії, до анексії Криму, до окупації східної України, до порушення міжнародного права та порядку могло б бути прикладом не одному політикові.
Анн Аппелбаум на зустрічі пояснила і ширше значення націоналізму та те, як на Заході часто деформовано пишуть про український націоналізм. Вона зокрема сказала, що в 90-х в Україні було багато таких, хто не відчував якоїсь прив’язаності до своєї країни. Тоді не було сильної правової держави (її нема і зараз), інституцій, з якими б люди поєднувалися. “Цікавим фактом про Україну є те, що в 90-х у країні не було справжнього відчуття громадянського патріотизму або ж громадського націоналізму”.
Пані Епплбаум навіть написала статтю “Націоналізм є саме те, що Україна потребує”. В цій статті вона доводить, що українці недостатньо націоналістичні, недостатньо патріотичні і в цьому їхня проблема. Вона висловила думку, що “не можна мати демократію, якщо їй не передував націоналізм. Так було у Франції, у Великій Британії, навіть у Німеччині. Так було і в США, де демократія була результатом націоналістичної революції – війна за незалежність”.
Стосовно “вуличних революцій” пані Епплбаум висловила скептичне ставлення. Вона вважає, що вони не вирішують проблеми і приносять людям розчарування. Незважаючи на те, що думки доповідачки були обгрунтовані, її твердження про те, що системні зміни в Україні не могли в Украні перемогти, викликає подив. Справа в тому, що коли б не Помаранчева та Революція Гідности, то в Україні народ би залишався ще більш обкраденим не тільки щодо природних багатств, але й елементарних прав жити по людському. Розчарування українськими революціями наставало тому, що їхні учасники повірили тим, які лізли з промовами на трибуну, а після перемоги забули про свої виступи. Революція Гідности могла бути успішною, коли б її вимоги взялися виконувати ті, які брали в ній участь, а не ті, які лізли на трибуну.
Дещо відірваною від логічного мислення та й від реальності була оцінка журналісткою двомоності. “Україна має декілька речей, якими вона може пишатися, і одна з них – наявність двох національних мов. Ця мультимовна ідентичність швидше успіх України. В Україні, як і в Канаді, це можливо. Україна – це історично двомовна країна. Найкраще рішення для вас – вивчення двох мов у школах, як це відбувається у Канаді”. Не знаю, наскільки пані Епплбаум обізнана з історією Канади, але, я певний, історію України вона знає. Оскільки Канада постала на основі угоди провінцій Онтаріо, Квебек та Нова Шотландія (1867) з рівноправним використанням англійської та французької, то двомовність тут обгрунтована. Україна ж ніколи не підписувала угоду з Московією про спільну державу, а тому ніколи не було і мови про використання обох мов. Московська держава після Переяславської угоди ніколи не ставилася до українців як рівних. Зміна Петром І-м назви Московія на назву Росія, брутальне нищення українських сіл та міст (згадайте Батурин), московський садизм століттями дався взнаки українцям, а його вершиною був Голодомор 1932-33 рр. Московити нищили людей не тільки фізично, вони забороняли українську мову – спочатку письмову, зрештою, і розмовну. Тому шановна і дуже освічена доповідачка, мені здається, “переборщила” зі своїм твердженням про те, що: “Україна – історично двомовна”.
Російськомовних українців не можна прирівнювати до квебекців, валонців у Бельгії, чи німців, французів, італійців у Швейцарії, які були й залишились етнічним цілим. Серед російськомовних в Україні якихось 15% етнічних росіян, а більшість з них – це українці, у яких комуністи забрали рідну мову. Отже, двомовність в Україні носить характер насильства і нетолерантності до корінного населення.
Двомовність в Україні (а в західних областях України три-, а то й чотиримовність) є свідченням інтеліґентності та толерантності населення та поваги до сусіда. Приклад двомовності, який наводить пані Епплбаум, мовляв, у Києві дискутують один російською, а інший українською, не є прикладом існування двомовності, а скоріш наслідком шовіністичного виховання російськими вчителями, а потім комуністиними яничарами.
Звичайно, що діти повинні у школі вивчати будь-яку мову і в українських школах вони її мають. Але допоки в Україні міністри та посадовці не будуть поважати державну мову і продовжуватимуть говорити мовою окупанта країни, то про двомовність нема що говорити. Приклади двомовності в Канаді, Бельгії (а в Швейцарії можна вести мову про чотиримовність) не можна порівнювати з двомовністю в Україні, бо тут ніколи не існувало рівних прав української і російської мов. Заперечення української, починаючи царями та кінчаючи Путіним, плани “русского мира”, надають Україні не тільки право, але й обов'язок не піддаватися на пропаґандивну “двомовність”.
В Україні нікого не переслідують за мову, не забороняють російських книжок, як це роблять в Росії, де книжки українською мовою оголошубть екстремістськими. Одинока Українська бібліотека в Москві зазнає постійних переслідувань, а її директорку Наталію Шаріну навіть посадили під домашній арешт саме через українську книгу!
Про те, що є російськомовні патріоти України знає вже цілий світ. Їм вдячна вся Україна за участь у захисті незалежності. Саме російськомовні добровольці є доказом того, що не мова визначає ким вони є, але їхнє серце, їхні почуття до рідної землі. Але не вони вимагають двомовності, а ті, які сподіваються через мову окупувати Україну. Українську в Україні багато людей не вживає, бо: “звикли до російської, бо мені легше, бо ви і так розумієте” і т.п.. Справа в тому, що роками і ще й сьогодні в незалежній державі московська пропаґанда ширить брехню про нашу мову, привласнює історію України. Звичайно, важко зрозуміти навіть такій високоосвіченій людині як Енн Епплбаум, що дехто може вимагати “двомовність” не тому, що хоче справедливости, але для того, щоб принизити і показати свою неповагу до України.
Відомий український журналіст Сергій Грабовський у статті “Хто за кого воює у гібридній війні” (День, 4.12.15 р.) влучно зазначив, що “коли хтось із публічних осіб, які добре володіють українською, воліє на телебаченні та радіо виступати російською мовою, то це означає дуже багато й дає цілий спектр можливих інтерпретацій. Бо ж ідеться про знакову річ, особливо важливу під час “гібридної війни”. Найменшим злом тут можна вважати банальну дурість політика чи бажання його похизуватися своїм знанням російської перед якоюсь заїжджою московською… скажімо так, кореспонденткою. Найбільшим злом у цьому контексті є політична маніфестація та орієнтація на збереження України у складі “русского мира”. Втім, є ще, так би мовити, проміжний варіант, коли мається на увазі консервація України в безнаціональному стані, у мовно та культурно розколотій ситуації, за якої олігархам якнайлегше продовжувати безкарно грабувати ресурси держави та її громадян.”
Саме тому не слід “подавати руку двомовності”, бо потягнуть вас у русский мир, який нічого доброго не принесе. С.Грабовський попереджає, що “не варто забувати: саме російська культура, за всієї своєї величі, породила першу переможну тоталітарну ідеологію. Ця ідеологія і практика – більшовизм – виявилися витвором обожнюваної багатьма інтелектуалами імперської “культури Срібного віку”, тобто початку ХХ століття. І найгірше, що очищення російської культури так і не відбулося, ба більше – імперсько-тоталітарний мейнстрім її за останні десятиліття набув нової сили.”
Агресивні дії Кремля проти Грузії, України, а зараз і Сиріїї є попередженням для українців, щоб тримались свого, бо двомовність сьогодні є лише “троянським конем” у гібридній війні. України слід повірити в себе, бо це “ознака людини, котра усвідомлює свої здібності”!
Share on Social Media
