Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.
Українці люблять уявити гарну картинку і думати, що це й є реальність. Коли йшлося про набуття Незалежності, ми заспокоювали себе, що лише треба припинити годувати Москву і Дніпро потече молоком і медом, а Україна стане найбагатшою країною як не світу, то постсоціалістичного простору точно. Потім ми думали, що війни в Європі скінчилися і армія потрібна лише для парадів та церемоній під час вшанування наших страждань, про які ми дуже добре пам’ятаємо, бо настраждалися за свою історію більше інших народів.
Виявляється, аби стати багатими і успішними треба затягувати паски і гарувати на спільний успіх не тільки на власному городі. Але ж це зовсім не те, що ми уявляли. Була Революція на граніті, яка змінила уряд. Потім був перший Майдан-2004, коли українці образились на нав’язування кримінальника в президенти у незаконний спосіб, хоча, коли потім обрали того ж кримінальника законно. Другий Майдан стався, коли той же кримінальник вирішив, що йому усе можна. Невже українці можуть творити історію тільки короткими ривками, а після успішного фінішу знову розслабляються?
26 лютого у Києві відбувся Міжнародний Форум “Крим – це Україна. Анексований півострів між минулим та майбутнім”, у якому взяли участь переважно журналісти. Держава була представлена радником Міністра інформаційної політики, вимушеного переселенця з Криму. Розмова виявила очікувані проблеми. Ми весь час говоримо, що окуповані Крим і Донбас будуть повернуті під юрисдикцію України. А от коли ставиться конкретне питання, “Як?” – з’ясовується, що відповідей нема.
Ми вперше попали у ситуацію, яка докорінно відрізняється від минулих витівок Росії у Придністров’ї, Нагорному Карабаху, Абхазії – там мова йшла про самопроголошені “республіки”, які утримуються Російською Федерацію. Крим рішенням парламенту Росії введений у її склад. Себто, навіть якщо у Путіна раптом прокинеться совість і він одного ранку захоче віддати Крим Україні, йому це не дасть зробити російський закон. Конституція РФ не передбачає виходу суб’єктів федерації зі складу держави, а зобов’язує захищати територіальну цілісність усіма можливими засобами аж до застосування ядерної зброї. Те саме станеться, якщо Путіна змінить хтось інший. Відтак повернення Криму, так само, як і свого часу набуття Україною Незалежності, можливе внаслідок дезінтеграції самої Російської Федерації. Україні для повернення Криму і Донбасу треба виграти у Москви гібридну війну. І зробити це треба буде переважно власними силами, бо чекати, що за Україну “впишеться” демократичний світ, означає знову самозакохано споглядати власні ілюзії.
На момент анексії у Криму було 40% російсько-, а точніше, радянсько-орієнтованого населення, яке “повернулося додому” – у Радянський Союз, який зараз відбудовує Росія. 20% складали україно-орієнтовані громадяни, серед яких переважаюча більшість – кримські татари (їх частка у населенні Криму була 15%). 40% – ні нашим, ні вашим, аби була дешева ковбаса. Під впливом російської пропаганди це “болото” хитнулося у бік “обіцянок щастя русского міра”.
А якщо дивитися ширше, то Україна поза власним бажанням стала стороною війни на знищення кримсько-татарського народу, яку Росія веде, починаючи з завоювання Криму ще за Катерини ІІ. Нині в Криму готується судове рішення про визнання Меджлісу кримсько-татарського народу екстремістською організацією. Коли це рішення буде прийнято – а з цим не забариться – кожен кримський татарин стане екстремістом, бо Меджліс визнається усім кримсько-татарським народом, як верховний орган. Екстремістів в Росії саджають у тюрми, або знищують “при здійсненні спротиву”. Згадаймо Третій Рейх. Винний – бо кримський татарин.
У нас тільки починається важкий і довгий процес усвідомлення, що з ситуації, в якій ми опинилися, немає простого і швидкого виходу. Якщо ми говоримо про реінтеграцію Криму і Донбасу, маємо відповісти на ряд болючих і важких питань. Ми збираємось повертати випалені території без людей? Ми збираємось повертати населення? У тому числі те, яке не сприймає Україну? Ми маємо сили і ідеї для того, щоби виграти цю війну? Чи знову з надією будемо дивитись на західних партнерів – що вони скажуть і зроблять?
Ми щойно починаємо розуміти цю “російську матрьошку”, коли анексію Криму прикривають агресію на Донбасі, а від Донбасу відволікають увагу “захистом християнських святинь у Сирії”. Нам ще прийдеться усвідомити, що Крим і Донбас, це лише продовження ланцюжка Придністров’я, Нагорного Карабаху, Абхазії. І ми мусимо знайти розв’язку, щоби цьому ланцюжку покласти край, бо інакше у останній війні може не бути кому підписувати акт про капітуляцію.
Share on Social Media
