Оксана Закидальська, Торонто.
Напевно багато людей знають, що торонтонський Українсько-Канадський Дослідчо Документаційний Центр (УКДДЦ) займається дослідженням Голодомору (фільм: “Жнива Розпачу”) i подіями ІІ-ої Світової війни в Україні (фільм: “Miж Гітлером і Сталіном”). Тепер УКДДЦ почав новий проєкт усної історії: інтерв'ю з дітьми нащадків Голодомору, людьми, які самі не пережили Голодомор безпосередньо, але пережили його через свою родинну історію. Щось подібне переводить єврейська громада, яка встановила, що травму можна передати від батьків, потерпілих від Голокосту, до дітей.
Архівар Центру Іроїда Винницька і соціолог Всеволод Ісаїв розробили запитник для таких дітей і найняли Софію Ісаїв для реалізації проєкту. Вже зроблено список близько десяти потенційних людей, в кого будуть брати інтерв'ю і п. Ісаїв вже почала роботу. Відео записує Андрій Головатий.
Одною з перших, з ким записано інтерв'ю, стала Людмила Темертей. Це відбулося 30 червня 2015 р. Сестра філянтропа Джима Темертея, п. Людмила – художниця – зараз живе постійно в Італії. Родина Темертеїв – з Донецька, але їхнє коріння – в грецькій громаді Криму. Батько, Ілля Темертей, походить із громади, яка переїхала на Донбас завдяки Цариці Катерині в 18-тому столітті, і яка поселилися в околицях Донецька.
Там родилася мама п. Людмили – в 1921-му році, і батько, Ілля, в 1918-му році. Обоє батьків пережили Голодомор. П. Людмила народилася 21-го серпня 1944 в Косіче, на Словаччині а її брат – 1941-го року, в Коптіво, в Україні. Родина втекла з України під час ІІ-ої Світової війни 1944- го року, в каравані 200 людей. П. Людмила народилася по дорозі, як вона каже, “на копиці сіна”.
Про історію родини п. Людмила довідалася по частинках. “Мій батько не говорив нам дуже багато про колективізацю. Хоч вони стратили свої землі за сталінської колективізації, я не пам'ятаю справді неґативних поглядів від свого батька. А про розстріл свого батька – він навіть нам про це не розказав – я довідалася від своєї мами. Мій дідо не належав до комуністичної партії, але він відмовився віддати свої землі. Його заарештували 1930 року і один із свідків – в наказі про розстріл, який я Вам передала, звинуватив його, що він був аґітатором.”
“Мій дідо родився в селі Стила, недалеко Донецька. Я знаю що вони говорили по-грецькому вдома. Початкова школа була по-грецькому, вища школа була по-російськи. Мій батько почав говорити українською мовою тільки після того, як познайомився з моєю мамою. Це була дуже грецька громада…”
“Але наша родина була дуже обережною, щоб не сказати нам забагато, коли ми були малі, тому що боялися за родину, яка залишилася у Совєтському Союзі. Ми втікли з Совєтського Союзу, але ми були одинокі з нашої родини, хто втік. Так що, для родини яка залишилася, мій батько був мертвим ─ його оголосили мертвим, він не існував… якщо родина б довідалася, що він живий, їх би переслідували. Хоч цілу родину переслідувала під час совєтських часів. Їм було трудно. Їхня ціль була Німеччина ─ табір біженців, там, де процесували біжeнців.”
Після Німеччини, родина поїхала до Бельгії, де батько знайшов роботу як шахтар. Вони там були три роки, аж поки репатріяція стала загрозою. В Бельгії дорогого приятеля батька заманило КҐБ. Його впили і викрали, депортували і розстріляли. Батьки зрозуміли, що було небезпечно залишатися [в Европі] і рішили що потрібно втікати. Вони залишили Бельгію і переїхали до Канади. П. Темертей пригадує свій час в Белгії як щасливий: “Були забави, були прийняття, були церкви ─ не тільки сльози. Тому що ми були молоді.”
В Монреалі, куди приїхала в 1950 р., родина спочатку жила українським імігрантським життям. Мама працювала 5 років у швальні, батько на різних роботах, але також поновив свої інженерські кваліфикації. За п'ять років вони придбали власну хату і п. Людмила каже: “ми добре жили в Монреалі”.
В Монреалі Людмила Темертей вчилася в англомовній школі, а пізніше вивчала мистецтво в Королівській Академії Мистецтва в Брюсселі. Працювала як графічний художник, комерційний художник, ілюстратор і портретист і, з часом, відкрила власне студіо. Окремо її захоплювало документувати українські народні строї. Тепер, вона сказала, вже пенсіонерка ─ закупила землю в Італії, в Монтальчіно Сіенна і відновляє 700-літню віллю з винарнями і оливковим садом.Одна дочка, Калина, займається виноробством, друга ─ Нікола є історик мистецтва.
Мама п. Темертей в Монреалі була дуже активною в українському громадському житті ─ директором української школи і втягала дітей в життя громади ─ українська школа, Пласт, водила на всі академії.
“Я і мій брат були дуже активними, брали участь у всіх антикомуністичних демонстраціях. Все коли відбувався культурний обмін з совєтським союзом, ми машерували по вулицях зі своїми транспарантами. Це було точно, що моя мама не хотіла бачити. А ми там, на першій сторінці газети, з нашими знаменами! Моя бідна мама! Тільки після того, коли вона зрозуміла, що ми машеруємо за визволення України…”
“Коли я поїхала на студії до Европи, я хотіла поїхати до Чехословаччини, де я народилася… на моя здивування мене зупинили в Югославії і забрали мій пашпорт в Спліті. Повернулися з пашпортом і сказали, що можу їхати далі. Але мені не дозволили висісти в Чехословаччіі…Коли я повернулася до Канади, моя мама була перестрашена. Вона думала, що напевно мусить бути записано, що ми є десь, де безпечно… Вони втікали від КҐБ ціле своє життя. Я цього спочатку не знала. Мої батьки старалися, щоби ми не боялися”..
Людмила Темертей створила перший пам'ятник жертвам Голодомору в Канаді, в Едмонтоні, поставлений в 1983 (див. стор. 9). В 1999 п. Темертей намалювала портрет Президента Кучми, хоч він не залишив позитивне враження в неї. П. Темертей розмовляє українською, французькою, італійською і “трошки російською” мовами. Її мама померла 1997 р, батько в 2010 р.
Коли її запитано про її враження з інтерв'ю цього проєкту, п. Темертей відповіла: “Я зрозуміла, наскільки мене визначає історія моїх батьків, хоч я її не пережила. Я була дуже задоволена поділитися нашою родинною історією”, вона відповіла.
“Ti, що задавали питання, були чудові і старалися, щоб я почувалася зручно. Я почала розповідати історії, які вже давно закопані в глибоких закамарках мого розуму, який змучений жахіттями, що діють у всіх закутках планети по сьогоднішний день. Я б сказала, що ми робимо кривду наступним поколінням, коли ми вагаємося сказати правду. Наступні покоління повинні бути свідомі про альтернативи до демократії. Я дала своїм батькам ─ покійним мамі і татові ─ голос”.
“Я хотіла віддати честь тим німим жертвам жахливого злочину проти людства, а зокрема моїй родині і їхньому невгамовому духові, ─ вони залишилися живими після Голодомору”.
“Це дуже важне, вчити молодь про ці злочини і тиранічні режими. Історія буде далі повторюватися, якщо ми не будемо мати свідомих людей які будуть вимагати ЗНАТИ. Захід вибрав залишитися мовчазним тому, що то була незручна правда в той час. Громадяни не можуть допустити до того, щоб це повторилося.”
Share on Social Media
