Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

Заповітна мрія солдата

Jun 24, 2015 | Newpathway, Featured, Arts & Culture

Василь Глинчак, Львів.

Він лежав долілиць на гарячій пилюці дороги. Навколо від куль збивались фонтанчики куряви. В небі ревіли літаки. Було літо 1941-го.

– То таке!…То неможливо передати ті почуття. Це власне я вперше в житті заглянув у вічі смерті. І так жаль було прощатися з тим світом. Таке неймовірної краси небо! І та пшениця скошена, і ті копи… І ті дуби коло Диканьки, такі колосальні…І я собі внутрішньо дав тоді слово, як виживу – ходить по Україні і надивиться на неї.

Уперше я почув цей солдатський спогад Григорія Логвина теж влітку – 1968 року. Якраз тоді вийшла з друку його книга про стародавні мистецькі пам’ятки України. То була значна подія у культурному житті нашого народу. Тим більше, що тоді, з припиненням так званої хрущовської відлиги в Україні уже йшов наступ московської реакції. Уже відбулися арешти українських дисидентів – шістдесятників. Уже в пресі почалось цькування Олеся Гончара за його роман “Собор”. І ось тут появляється п’ятнадцятитисячним накладом антологія пам’яток української культури фронтовика Логвина “По Україні”. Так як він собі заповів тоді, в сорок першому, на гарячій полтавській дорозі…

Поява тої книги стала для патріотів справжнім святом. Можна уявити, з яким захопленням вітала її автора львівська інтелігенція в одній з найдавніших споруд міста – в знаменитій Пороховій вежі. Там власне Григорій Никонович поділився і своїми спогадами про війну, яку пройшов від початку до кінця, а основне розповів, як творилася та книга, як він роками мандрував Україною, фільмуючи те, що збереглося – замки, палаци, монастирі, церкви, костели, синагоги…

Трохи більше як через двадцять років мені знову пощастило зустрітися з автором. Я на той час був ведучим телепрограми “Скарби музеїв України”. Зустрівшись якось з ним в музеї у Києві, я пригадав йому львівську презентацію і запропонував зробити відеозапис його розповіді про архітектурні скарби України. А конкретніше – про архітектурні пам’ятки Гетьманщини.

У визначений час приходжу з відеокамерою на його квартиру. Григорій Никонович, який обклався заздалегідь книгами і фотографіями, починає свою розповідь. Серед діаспори “По Україні” була дуже популярною, тому пропоную деякі висновки вченого у власному викладі.

Григорій Логвин зазначив на початку, що більшовицький режим надзвичайно вороже ставився до доби Гетьманщини, як до своєрідної ідеї української державності. Адже навіть після Переяславської угоди з її фатальними наслідками гетьманська Україна понад ціле століття зберігала автономний устрій, правління і судочинство, військо, адміністративно – територіальний поділ на полки і сотні. А все це разом давало українцям усвідомлення своєї національної оригінальності та окремішності від “рускіх”, що й стало основою того, що Гетьманщина, як не парадоксально, занепадаючи політично, у сфері культури увічнила себе блискучими досягненнями: в малярстві (іконопис, портретний жанр, козацькі “Мамаї”), в музиці (партесний спів, “Музикальна граматика” Дилецького, поширення кантів, лірницькі “псальми”, кобзарські думи, історичні пісні, романси, тощо), в літературі (духовні вірші, житія святих, козацькі літописи, твори Климентія Зиновієва, Григорія Сковороди і як епілог козаччини – “Енеїда” Котляревського)…

Та особливо очевидними були звершення Гетьманщини в царині архітектури. Ці звершення й досі, при величезних втратах, височіють у панорамах міст і сіл гетьманського Лівобережжя – Суботова, Чернігова, Козельця, Харкова, Полтави, Сум, Прилук, Глухова, Ромна, Новомосковська, Переяслава, Батурина і багатьох інших, а також правобережного Києва, що за Андрусівською угодою належав до Гетьманщини. І досі вони, ті козацькі церкви і собори, радують людське око, викликаючи в душі таке ж благовійне захоплення, як колись у Шевченка:

Вечірнє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє
———————————
І все те, все те радує очі…

Показово, що в цьому величному українському краєвиді Шевченко згадує аж два архітектурні мотиви. “Собор Мазепин сяє, біліє” – це сердечна поетова вдячність великому гетьману за його щедре меценатство для церков і храмів України. А “Батька Богдана могила” – то родинна церква Хмельницького в Суботові. Та сама про яку в іншому вірші поет писав:

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України
Широка, глибока.

З цих прикладів бачимо, яке велике значення мала для Шевченка спадщина Гетьманщини. Недарма він якось гордо заявив, що в минулому в України були свої поети, композитори, художники й архітектори. І власне церкви і собори були його художницькою любов'ю. Є серед його численних акварелей і така: з глибини з тісної вулички – величний стрункий собор. А на передньому плані – свиня, калюжа і шинкар…Це – “Собор у Переяславі”. Той самий, де тоді зберігалося Пересопницьке Євангеліє, подароване туди Іваном Мазепою, де Шевченко гортав його сторінки, захоплюючись його оздобленням і тим, що воно, те Євангеліє, писане по-українському. Тепер на ньому присягають наші президенти.

Але повернімось до Суботова. Григорій Логвин відзначає цікавий факт, що Богдан Хмельницький, як фундатор Гетьманщини, став і своєрідним зачинателем архітектури козацького бароко, збудувавши власне у тому стилі свою родинну Іллінську церкву, у 1653 р., де й був похований.

Григорій Логвин акцентує, що Визвольна війна під проводом Хмельницького викликала в українців високе патріотично-духовне піднесення. Якраз бароко, що тоді було панівним у Європі, найкраще відповідало своєю патетикою схвильованому світовідчуттю тодішніх українців. І воно набуло в добу Гетьманщини українського колориту, за що й було прозване козацьким бароко.

Той, хто звик уявляти собі козацьке бароко в образі творінь безіменних народних майстрів, той мусить з таким уявленням розлучитись. Тому що величні муровані храми в полкових і сотенних містечках потребували справжніх архітекторів. І деяких ми знаємо. Це І. Григорович-Барський, що крім Києва, спорудив собор Різдва Богородиці в Козельці коштом графині Наталії Розумовської – матері двох козацьких синів, що завдяки своїй вроді і розуму зробили фантастичну кар’єру при царициному дворі. Ще один архітектор – українець Іван Зарудний працював у Чернігові і був викликаний царем для роботи в Москві й Петербурзі.

І справжнім символом духу козацького бароко можна вважати собор у запорозькому містечку Самарь з пізнішою, з 1786 року одіозною назвою Новомосковськ (що очевидно буде переназване, як і Московський міст у Києві).

По-перше той собор збудований з дерева – основного матеріалу нашої народної архітектури. По-друге він збудований справжнім народним будівничим, теслею Якимом Погребняком з-під Харкова, котрий прославився своїм умінням. І нарешті той народний майстер зумів з дерева створити справжній барочний шедевр – високий дев’ятиглавий собор!

Коли запорожці, розповідав Логвин, почули від нього таку обіцянку, то за своїм звичаєм почали багатозначно чухати чуби. Мовляв, не віриться. Майстер став їх переконувати, рисуючи план на піску. Не переконав і щез. Запорожці подумали, що злякався. Але за кілька днів з’явився. З моделлю собору зробленою з ситняка – рослини з порожнистими стеблами. На цей раз модель чубатих недовірків переконала. Храм збудували. Він стоїть і досі, зберігалась у ньому і та ситнякова модель.

А як символ духу козацького бароко ще більше утвердив той собор своїм романом Олесь Гончар. Його “Собор” став всенародним ляпасом звироднілим перевертням, про яких поет сказав, що: “за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то й оддасте”. “Собор” став справжнім подвигом письменника, що проникливо передав у його екслібрісі Іван Крислач: козак з шаблею стоїть в обороні собору! Той образ цілком стосується і самого Григорія Логвина.

…Багато що цікавого залишилося на касеті після розмови з тим видатним українцем – його думки про українські ікони, портрети козацьких старшин, про його власні книги, зокрема збірку репродукцій мініатюр з українських манускриптів. І серед них – “Посвячення козацького прапора” із Служебника Лазаря Барановича. Або про те, як Логвин дав відсіч одному московському журналові, який оголосив про “фрески русских мастеров” в королівській капличці в Любліні, тоді як вони, ті фрески, були створені на запрошення короля Ягайла артіллю волинських мистців.

Або ще така цікава деталь: полковник Іван Сулим з Великих Сорочинців просить листом іншого полковника (свого сина) прислати на посв’ячення храму в селі урочистий почет із… десяти тисяч козаків! До речі, це той самий храм, у якому на щастя зберігся чудовий знаменитий іконостас з козацькими портретами.

З того іконостасу, – продовжував Григорій Никонович, – за більшовиків змили позолоту. Намили 250 грамів золота. І тут він не втримується і віддавши належне “золотошукачам”, підводить сумний баланс непоправних втрат культурної спадщини гетьманської України, втрат, заподіяних більшовицькими безбожниками. Цей його вступ даю якомога дослівніше:

“Більше кількох тисяч церков були оздоблені іконостасами. То таке багатство, як у природі квіти… Більше півтори тисячі церков було знищено і спалено. А тепер підрахуймо: в кожній церкві мусило бути мінімум (рахує на пальцях) десь 38 ікон як мінімум. А тепер помножимо на півтори тисячі. Тепер, мусило бути книг мінімум десятка півтора – два. А на Україні, коли я вивчав, у багатьох церквах було передбачено за вівтарем маленьку кімнатку, де була бібліотека. Тобто це вичислювати треба на сотні тисяч книг – рукописних, оздоблених мініатюрами, друкованих з гравюрами, оздоблених шатами срібними позолоченими. То це мільйонами вичислюється… А якщо до цього прилучити блюда всякі, тарілки, чаші для причастя – тобто це десятки мільйонів предметів – творів мистецтва. То все було переплавлено або знищено…»

У моїй телепрограмі після цього трагічного балансу вченого звучала сумна козацька молитва, створена тоді ж, після знищення Запорожжя:

О Боже Боже зглянься на нас,
Дай же нам красної долі
О Боже Боже зглянься на нас,
Визволи нас із неволі

І на останок ще про одну зустріч. Це було в Торонто в КУМФі восени 1989 року. Гостинний господар тої славної установи пан Шафранюк влаштував мені зустріч з Святославом Гординським. Гординський мав тоді виступати зі звітом про художника Леоніда Перфецького, альбом якого він щойно видав.

І ось над вечір, коли Гординський готується стати за кафедру, до зали входить група людей. Стають коло Гординського, щось пояснюють йому. І той по хвилі радісно розкинувши обійми стискає в них якогось чоловіка. То був Григорій Логвин. Вони обіймаються зворушено – двоє видатних українців, які досі знали одне одного лише з книг і публікацій. Двоє великих трудівників на ниві національної культури, двоє її великих захисників і творців.

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War
Borsch

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.