Марія Кулеба для Нового Шляху, Київщина.
“Дай сил мені, Боже… Дай сил у безсиллі, дай віри в зневірі і дай обереги од всіх бузувірів!” (Василь Лісовий “Молитва”, 1979-1980рр.). Цими словами незабутнього Василя Лісового хочу почати розповідь про його дружину – Віру Лісову (Гриценко), якій судилось з’явитись на світ Божий у переддень Різдва Христового.
В енциклопедичному довіднику “Рух опору в Україні – 1960-1990рр.” (видавництво “Смолоскип”, 2012р.) знаходимо розповідь про учасницю українського правозахисного руху, філолога, публіциста і дружину політв’язня радянських тюрем і концтаборів, вченого та викладача філософії В.С.Лісового – Віру Павлівну Лісову.
“Як тільки в спогадах доторкнусь до життя батьків наших, усвідомлюю, яку ж сатанинську ідеологію було напущено в суспільство, щоб знищити усталене життя з його циклічністю, розміреним ритмом, творчістю у будні і свята. То ж навіть, якби в арсеналі радянської влади не було десятків мільйонів розстріляних, померлих від голоду, замучених на каторжних роботах у таборах, зруйновано тисячі церков, а лише заміна життя з гідністю власника, з Богом у серці, на монотонне, позбавлене власності, убоге духовно і матеріально, то й це великий злочин і гріх. Бо веде людей і суспільство в безвихідь, до виродження…”
Віра Павлівна, як і всі її предки, родом з містечка Кагарлика. Про свою маму, Палажку Оксентіївну Гриценко з родини Трохименків, розповіла, що “мама була гарна душею і вродою, шанувала людей, і їй відповідали тим же, спокійна, зосереджена і поетична, любила світ з його красою: сонцем, небом, полем, городом, Росавкою, що протікає у березі, квітами, піснями, віршами”. Щедрість і багатство душі мати передала своїм дочкам: Анюті, Наталі, Мані, Вірі.
“У 14 років мама залишилась без батька, якого згадувала з теплотою і любов’ю все життя. Її батько, а мій дід Оксентій Васильович Трохименко, був письменний і побожний. Тривалий час до революційних подій у Російській імперії працював керуючим маєтком сестри нашої бабусі Олени на Волині. Привіз із Волині “Кобзар” Тараса Шевченка, то мама читала його багато разів і знала Шевченкові вірші та поеми напам’ять”.
Віра Павлівна про Тараса Шевченка для дітей написала: “Тарас Шевченко для нас є більше, ніж великий поет. Це ніби батько, що виколисав дитя. Він виписав для нас образ нас самих – красивих і поетичних, мужніх та сповнених гідності і ницих зрадників, скалічених неволею “рабів німих”. Поет став на наш захист, узявся словом своїм пробуджувати в нас людську і національну гідність”.
Батько Віри Павлівни був ветеринарним фельдшером. Роботу цю любив і допомагав людям поки міг ходити. Ще шив і лагодив чоботи, шив на швейній машинці, міг усе робити на селянській садибі, але про господарство своє мало дбав, тому запам’ятались дітям бідність і нестатки.
Запам’ятались розповіді про колективізацію, розкуркулювання. “У нас все позабирали: коні, корови, вози, плуги… А тоді покликали у той же колгосп на роботу. Ми, як “чамренні”, повиходили з самими руками. Ждемо, коли бригадир когось викличе та пошле на якусь роботу. Бо спочатку і роботи всім не було…”
Все життя мама не могла забути тих розпачливих криків, коли вивозили до Сибіру сім’ю дуже шанованого в селі господаря Асона Гриценка. Збагнути те було важко. Тому владу сприймали однозначно як ворожу і нелюдську.
У 1933 році мама свою пайку затірки, що видавали в обід на полі, несла двом маленьким донькам і старенькій своїй мамі. Саму ж її, опухлу і знесилену, порятували добрі сусіди… Розповідаючи про голод, репресії, мама промовляла піснями і віршами: “Панували і ми колись на широкім світі. Панували. Добували і славу, і волю. Минулося. Осталися могили на полі”.
Описати всі випадки жорстокості влади до українського селянства важко, бо це були б сотні томів свідчень. Ось один факт. Це було в Кагарлику в 1947 році. Щоб якось вижити, пішли вночі п’ятеро дівчат (серед них дві неповнолітні сестри Віри Лісової) до скирти і взяли по снопу… Кожну з них засудили на п’ять років ув’язнення, попри страшні голосіння і моління їхніх матерів. Така політика щодо українського селянства скеровувалась з центру, а технологія відбору людей без жалю і совісті добре була налагоджена ще з 1933 року, коли діяли бандитські угрупування – загони “червоної мітли”.
У 1947 році, щоб урятувати чотирьох дітей, мама зібрала якісь останні статки і поїхала з групою сусідів до Західної України, щоб виміняти там зерна і картоплі…
А як мама в тому колгоспі, в осінню негоду, боса, у благенькому одязі, копала буряки і зверху на машині відвозила їх до цукрового заводу… Влітку ж під палючим сонцем, сапаючи на полі буряки, жінки “лікували” свої застуджені крижі… “Ото такі курорти були у нас”,- казала мама. І так всі жінки-колгоспниці.
Як люди вижили у ті десятиліття? Після голодоморів, репресій, воєн люди ще співали. Напевне, давала їм силу духовність, закладена у попередні роки. Навіть перед смертю у 84-літньому віці про свій стан вимовила мама словами пісні: “Ой, не встану, не піду, голівоньки не зведу…”
“Сумно спостерігати тепер,- говорить Віра Павлівна,- прирученість багатьох людей до неволі, бачити вбите мислення і знищену історичну пам’ять. Цим людям “тоді” було краще, а незалежність Батьківщини для них – така собі зміна, що погіршила їхнє життя. Не може чималий відсоток людей України замислитись, чому погіршилось життя у тепер уже незалежній державі з величезним економічним і людським потенціалом. Україну за майже чотири століття імперія перетворила на забиту провінцію і дається взнаки роз’єднаність нашого народу внаслідок підпорядкування різних частин нашої землі державам з різною політичною, культурною, релігійною ментальністю”.
У 1954 році закінчила Віра Гриценко середню школу в Кагарлику та поїхала до Києва. Навчалась на заочному відділенні української мови й літератури філологічного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка. Працювала на мотоциклетному заводі та старшою піонервожатою. Після закінчення університету – лаборант в Українському НДІ педагогіки і вчитель української мови та літератури у вечірніх школах. У своїх дорослих учнів прагнула пробудити почуття людської гідності та національної свідомості. Склала кандидатські іспити, працювала над дисертацією про Бориса Грінченка. Відвідувала літературні вечори, організовувані шестидесятниками, сама проводила вечори для старшокласників, спілкувалась з Іваном та Надією Світличними, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком та іншими патріотично налаштованими однодумцями.
За участь у складі хору “Жайворонок” та покладанні квітів 22 травня до пам’ятника Тарасу Шевченку з науково-дослідного інституту педагогіки довелося піти не за власним бажанням.
Наступних п’ять років працювала вчителькою української мови і літератури, але після “розмови” з районним та шкільним начальством змушена була написати заяву про звільнення. Згодом після написання “ідейно-невитриманих” висновків на книгу статей про Лесю Українку так само довелося піти з посади молодшого редактора видавництва “Наукова думка”.
“У січні 1972 року Україну спіткало велике національне лихо: заарештовано багатьох українських інтелігентів з різних міст. Переважна більшість ув’язнених – люди широко знані”.
Молоде подружжя Лісових – Віра Павлівна та Василь Семенович (на той час уже кандидат філософських наук) – арешти 1972 року сприйняли як глибоко несправедливі та юридично й ідейно безпідставні. Василь Лісовий, науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР, виклав свої думки у “Відкритому листі до ЦК КПРС” і 4 липня відправив цей лист поштою. Шостого липня 1972 року у квартирі Лісових КДБ провело обшук та арештувало Василя Лісового. Обіцяли через день-другий відпустити, бо дружина Віра Павлівна залишалась з маленькою донечкою Мирославою і була на дев’ятому місяця вагітності. Не відпустили…
21 липня 1972 року народився син Оксен. Як далі жити-виживати одинокій матері з двома дітьми? Два з половиною роки з малими та хворими дітьми Віра Лісова перебувала на утриманні родичів з Кагарлика, бо після закінчення декретної відпустки (через рік після арешту чоловіка) Віру Павлівну було звільнено з роботи. “Усталена традиція” – рідні й друзі, навіть знайомі “ворога народу” (“совєцької влади”) теж повинні бути покарані – “щоб знали!”
Велику допомогу Вірі Лісовій надавали родичі з Кагарлика: сестра Анюта і її чоловік Федір Йовхименко, сестра Марія з чоловіком Борисом Вашекою, ще одна сестра Наталя. Її рідні нехтували загрозами. На той час уже з’явилися районні відділи КДБ.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
