Павло Лопата, Торонто
Згідно рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, 1 листопада 2014 року в Церкві розпочався Рік митрополита Андрея Шептицького. Це рік, в котрому виповнюються дві круглі дати: 70-ліття з дня смерті Митрополита та 150-ліття з дня його народження.
Кир Андрей походив із українського боярського роду. Один з його давніх предків, Симеон, був найвищим суддею на службі перемиського князя Володаря, на що вказують грамоти з 13 сторіччя. Опісля відомі такі Шептицькі, як Варлаам (1647-1715), який на львівськім престолі засів 1709 року; Атанасій (1686-1746) – єпископ львівський і Митрополит Київський з 1729 року; Лев (1717-1779) – єпископ галицький, який після смерти Пилипа Володкевича 1778 року був його наслідником – Митрополитом київським. Популярним серед духовенства був ще один Атанасій – перемиський єпископ у 1762-1779 рр., який скликав епархіальний синод у Перемишлі з метою піднесення освіти священства. До речі, перший згаданий Атанасій із своїм братаничем Левом, закінчили будувати катедру св. Юра у Львові.
Одначе, їх всіх перевищила постать Митрополита галицького, архиєпископа львівського і єпископа Кам’янець-Подільського Андрея. Схарактеризувати Слугу Божого Андрея не так просто, але двома словами можна назвати так – геній добра, любови і покори. 34-літній Шептицький у своєму першому пастирському листі писав: “…Від цієї хвилини я, з наказу Христа, маю бути не лише Вашим братом, але й Вашим пастирем і Вашим батьком; маю вже лише для Вас жити, для Вас із цілого серця і з цілої душі працювати, для Вас усе посвятити, а за Вас, як буде треба, життя своє покласти…” (2 серпня 1899 р.).
Будучи львівським Митрополитом, Андрей написав наступного листа 30 січня 1901 р., в якому говорив про трудні часи, “…а до тяжчих іще зближаємося. Може прийти хвилина, коли за віру святу треба буде кров пролити…Хай умру” і продовжував – “сьогодні й у вічності не знайду щастя, щоб тільки Ви, мої брати, були спасені…”. Ці слова про недалекий час терпінь є доказом пророчої візії. Він відчував прихід неспокійної доби. Він не боявся смерти, яка могла його спіткати після арешту царськими окупантами Галичини й вивезення зі Львова 18 вересня 1914 р. спершу до Києва, а потім до Росії, де його тримали в тюрмах Нижнього Новгорода, Курська, Суздаля над Клязмою та Ярославля.
Після звільнення у березні 1917 р. дорога додому була через Фінляндію, Швецію, Німеччину, Швайцарію та Австрію. 10 вересня він повернувся до Львова. Про подільшу діяльність Князя УГКЦ газетної статті замало. Згадаємо зокрема про те, що усе своє майно він вкладав до скарбниці українського народу. Ще будучи станіславівським владикою, він заснував за свої гроші Духовну Семінарію, а при ній велику епархіальну бібліотеку. У 1905 р. заснував Національний музей у Львові, до котрого віддав понад 80 тисяч старовинних книжок, картин, ікон тощо. За свої гроші заснував Народну лічницю та віддав її під опіку Сестер милосердя. Збудував українську “Порадню Матерів” з усім лікарським устаткуванням. Дав чотири мільйони корон на сиротинець, а в 1930 р. збудував величезний шпиталь з усім модерним урядженням. Своїми коштами посприяв для побудови шкіл, бурс, заведення для бідних, “Дівочого Інституту”, ряду церков та Духовної Семінарії у Львові, а при ній, крім філософії та богословії, створив катедри різних мов: української, старослов’янської, латинської, грецької та інших предметів. Митрополит фінансово допомагав найбутнім малярам, скульпторам та ученим, що студіювали, переважно, поза Галичиною. За це вдячне громадянство Галичини поставило йому у Львові монументальний пам’ятник у виконанні скульптора Андрія Коверка.
Кир Андрей усіма силами служив духовним потребам свого народу. Видавав послання, перестороги, відвідував парохії, побував двічі в Канаді та США, з чого багато скористали українці у тих країнах.
Дуже позитивно ставився до вірних Української Православної Церкви, які у відповідь шанобливо відносилися до нього, зокрема Митрополит Греко-Православної Церкви Іларіон Огієнко. Одною з великих заслуг Митрополита Андрея були постійні зусилля з об’єднання українських церков. У посланні до всіх Православних владик в Україні 31 грудня 1941 року він написав, між іншим, і таке: “До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности. Тому треба нам, наскільки це тільки можливе, усунути всі релігійні роздори в ім’я добра української нації…”.
Слід пригадати, що Кир Андрей спонукав світлим прикладом свого рідного брата Климентія вибрати монаше життя в чині отців Студитів, за що той був ув’язнений більшовиками на далекому Сході, де й помер.
Як сказав у своєму посланні Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ, ” Митрополит Андрей промовляє до людей усім своїм життям. … Перелік зробленого ним ніколи не буде вичерпним.”
Share on Social Media
