Павло Лопата, Торонто.
Постать Михайла Вербицького, автора музики гімну “Ще не вмерла Україна”, є одною з найвідоміших в історії української музики. Ім’я і прізвище цього Нестора галицької музики записані в українських енциклопедичних виданнях, а про його музичну творчість і композиторські досягнення написано чимало, наприклад монографія Марії Загайкевич “Михайло Вербицький. Сторінки життя і творчості” (Львів, 1998 р.).
Як неабияка особистість, Михайло Вербицький з'явився саме тоді, коли треба було піднімати хвилю національного відродження в Галичині у першій половині 19 століття, що він і робив разом із Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким, тобто, “Руською трійцею”. У той час на західноукраїнських землях відбувалося формування національної культури, і Михайло Вербицький став одним з плугатарів, які орали ту ниву, засівали її і збирали з неї добрий урожай для народу.
Як згадані семінаристи-творці “Русалки Дністрової” та нового письменства, так і Вербицький – питомець Львівської Духовної Семінарії (1834-1836), а потім екстерніст (1836-1838), взявся за творення в Галичині нової музики. Ґітару він так полюбив, що з нею не розлучався. Одружившись із молодою Барбарою Сенер, дівчиною-австріячкою у 1838 році, він написав школу гри на ґітарі, й уроками гри на цьому інструменті почав заробляти на життя у латинській вірменській катедрі Бенедиктинок. Ця праця заставила його оволодіти теорією музики, передусім композицією та гармонією, що так пригодились йому у майбутньому. Прогодувати сина Івана після смерті дружини не вистачало тих грошенят, що він заробляв лекціями.
Зі Львова перенісся до Перемишля, де, діставши посаду хорового диригента і вчителя, а також урядовця при Перемиській консисторії, продовжував відвідувати лекції у високоосвіченого чеського композитора Франтішка Лоренса. Той познайомив Вербицького із великими досягненнями релігійної музики в Західній Європі та величчю творів Бетховена, Моцарта й інших композиторів. Талант Вербицького ще більше почав розвиватися. На честь свого педагога написав музику для двох латинських Служб Божих, композицію Літургії для мішаного хору, яку скоро переробив для мужеського хору, й одночасно створив музику до оперетки “Гриць Мазниця” Жана-Батіста Мольєра.
Опісля він музично прикрасив кілька п’єс: “Верховинці”, “Козак і охотник”, “Москаль чарівник”, “Проциха”, “13-ий жених” та інші, як рівно ж “Простачка”, останню перед своєю смертю.
На тридцятип’ятому році життя закінчив семінарійне навчання в Перемишлі і перед отриманням священичого сану Вербицький поженився вдруге, став батьком другого сина Андрія, сповняв функцію священика в Завадові та в Залужі-Стрілках, а з 1852-го року провадив парохією у селі Млини, де його дружина передвчасно померла 1858 року.
Не жив Михайло Михайлович у розкошах, а радше більшу частину свого життя жив самітним, дуже скромним, навіть бідним, бо деколи в нього не вистачало відповідного харчування. Не маючи родинної любови, він її знаходив у музиці. Високоталановитий, віддав галицькій людності перші музи Мельпомени – покровительки пісень.
“Горючи любов’ю до свого рідного слова, Вербицький узявся за хосенну й достойну працю – надати поетичним творам деяких наших письменників Галичини силу і красу живої пісні, і сповнив це діло зовсім удачно” – згадав Анатоль Вахнянин.
Світські й церковні пісні Вербицького співали люди під час музичних концертів та Богослужень. Двома своїми композиціями: “Ще не вмерла Україна” на слова Павла Чубинського і “Заповітом” Тараса Шевченка, полинуло ім’я Вербицького поза межі Галичини. Останній твір композитор написав для двох хорів та солістів з інструментальним супроводом, позначеним епіко-героїчними рисами. Музику до першого твору він створив 1863 року, а вже наступного, у Перемишлі вперше було виконано в день св. Іонна Хрестителя. Під час першого в Галичині Шевченківського концерту, влаштованого у роковини смерті поета у Перемишлі 1865 року, “Ще не вмерла Україна” пролунала як заключний акорд, який раптово ввійшов у громадське життя і суспільну свідомість саме як національний гімн. Від того співу затряслися царські палаци, здригнулась Росія і посіялась паніка поміж московськими зайдами та окупантами у всій Україні. Через патріотичність пісні на музику Вербицького “Ще не вмерла Україна” Іван Франко назвав її автора “найзначнішим талантом” серед галицьких композиторів.
У селі Млини, що опинилося на території сучасної Польщі, створювалась музика на столі, на якому лиш кілька яблук з дня на день можна було попоїсти. З одної прочитаної статейки, поміщеної на сторінках “Літературної України”, запам’яталися мені слова: “А може так мало бути, щоб у нестатках та стражданнях народилось щось вічне!…”. На жаль, не затямив я рік видання цього номера газети, ні ім’я і прізвище автора цієї думки, але той мав цілковиту рацію. Цей твір пройшов випробування часом і залишився близьким душі кожного українця, став, насправді, вічним.
15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради України розглянула питання про державний гімн України і ухвалила затвердити музичну редакцію державного гімну, автором якої був, є і лишиться Отець Михайло Вербицький – Лемко з великої літери, який народився 4 березня 1815 року в родині священика. Як кожного року, першими березневими проміннями весни на всіх українських землях та на землях поза межами України гомонять пісні в честь безмертного нашого Кобзаря-Пророка, й між ними “Заповіт” у музичній обробці Михайла Вербицького, тож не забуваймо цього Ювілейного року згадати і про цього – одного з найкращих синів галицької України “незлим тихим словом”. А за упокій душі і тлінні останки Михайла Вербицького, що лежать на цвинтарі біля церкви в с. Млини, відмолімо щирий “Отче наш”, бо о. Михайло на це собі вповні заслужив. Згадка оця про нього, нехай буде нев’янучим вінком на його могилу.
Share on Social Media
