Володимир Бандура для НШ-УВ, Львів.
Впродовж усього часу входження українських етнічних земель в склад Московії, або, як вони себе називають, Росії, одночасно із розміщенням своїх військових залог, гарнізонів, військових баз, московити насаджували свою мову, погляд на свою історію та культуру, а радше свої азійські безкультур’я та жорстокість.
Відомо понад 470 московських державних документів, що забороняли українську мову, або, як в часи СРСР, звужували її функціонування. Не будемо тут розглядати, як українці боролися проти мовно-колонізаторського насилля у ті понад 360 років, бо це окрема історія. Важливо зрозуміти, чому Московія це робила і в який спосіб.
На самому початку своєї експансії в населені українцями землі московити старались методично зачищати наші культурно-освітні вогнища, що концентрувались в церковно-освітніх установах, монастирях. Таке проникнення в вогнища української освіти, що базувалась там в часи підписання так званих переяславських статтей, які передали Україну під московський протекторат у 1654 році, мало на меті поступову русифікацію аж до повного витіснення української мови з ужитку. Це дуже добре видно на прикладі тих суто українських етнічних земель, що в даний час знаходяться під контролем нинішньої москвинської влади – Краснодарський та Ставропільський краї, прикордоння Білгородщини, Курщини, Вороніжчини, підмосквинського Донбасу, Приамур’я та далекосхідного Зеленого Клину. До речі, після жовтневого більшовицького перевороту 1917 року на останніх двох територіях більшість населення складали виселені туди українці, які прагли до створення Далекосхідної України. І лише жорстоке військове придушення центром імперії завадило цьому.
Діючи підступно й методично по знищенню української мови і культури в нашому краї, московити за царських часів добились значної русифікації великих і середніх українських міст, які, проте, не складали більшості нашого українського населення. Українство було міцно затиснуте в лещата шовіністичного імперського звіра, але українські села, які становили більшість нашого люду, залишались по суті українськими. Тому з приходом до влади нових русифікаторів-москвинських комуністів, першочерговим їх завданням було виявити, а потім знищити світочів українства. За цим задумом було розпочато так звану коренізацію в більшовицькій імперії, що нібито запроваджувала поширення української мови, відродження нашої культури на території тодішньої Української РСР під проводом місцевих більшовиків.
Та тривав цей процес дуже коротко і закінчився десь в 1930-31 роках масовими культурницькими репресіями. Проте розстріл наших національних світочів, які тоді повірили москвинській коренізації, не вдовольнив людожерські апетити москвинських імпершовіністів, і вони задумали винищити саме осердя українства – наше село, а в його особі і нашу мову, що почувала себе там ще досить затишно.
Так 1932 року розпочався небачений у світі за своїми обсягами, планомірний, впродовж майже двох років процес фізичного винищення щонайменше семи мільйонів етнічних українців в українських селах. Підкреслимо, населення наших сіл складалося на 95-99% з етнічних українців, мовою яких, звичайно, була українська. Тепер ми справедливо називаємо цей жахливий для нашого народу період Голодомором. Голодомор України визнали всі основні західні країни. Властиво, всі держави, які ведуть свою політику, незалежно від Мовковії. Цілком природно, що москвини, їхня держава взагалі, як винуватці жахливого знищення мільйонів українців, категорично не визнають, що це був голодомор, тим більше, що він був геноцидом, посилаючись на те, що тоді був голод в інших підколоніальних Московії землях.
Завезення на місце вимерлого українського населення люмпенізованої маси з самої Московії докорінно змінило демографічну ситуацію в нашому краї, а заодне змінило й мовну ситуацію. Особливо це відбилося на територіях Луганщини та Донеччини. Меншою мірою – на прилеглих до них областях – Запорізькій, Харківській, Дніпровській, Сумській, Херсонській, Миколаївській, Одеській.
І лише Західну Україну та Закарпаття, які тоді були в складі інших держав, оминула ця страшна доля тотального фізичного знищення. Хоча уряди цих держав також проводили політику асиміляції стосовно українців, проте не вдавались до таких антилюдських звірств, як це робила Московія.
Так почалася тотальна русифікація нашого краю згори, і невідомо чим би це закінчилося, якби цей процес не перервала Друга світова війна. Одразу у післявоєнний час московити мали на меті позбутись українців шляхом повного їх виселення в Сибір, та тривала національно-визвольна війна Української Повстанської Армії проти нових, вже тепер московських окупантів. На придушення УПА було кинуто після 1944 року майже весь четвертий український фронт армій СРСР, які закінчили похід до українських Карпат та на південний захід.
Одразу після звільнення територій від німців московія запроваджує на цих землях черговий голодомор українців у, правда, дещо меншому масштабі. Замість колишніх польських, угорських, румунських шкіл запроваджує московські школи та інші освітні заклади. Примітно, що навіть в тих самих приміщеннях, де велась освіта мовами колишніх окупантів.
Увесь післявоєнний період совітської окупації України було подальше поступове витіснення української мови з ужитку, але найбільшої інтенсивності, як не дивно, цей процес набув в нинішні дні. Якщо в совітський період наша мова в Україні лунала майже на рівні з мовою московитів у ЗМІ (про зміст та ідеологічну складову навіть не варто згадувати – вони були антиукраїнськими), то на сьогодні мова ЗМІ, державних установ, комерційних, приватних структур – майже на дві третини москвинська, а подекуди, як от в Києві – тотально мова нинішнього окупанта. І це при тому, що йде неоголошена війна з Росією з щоденними жертвами.
На новітній виклик путінській окупації, в тому числі мовній окупації, піднявся весь український народ, попереду якого йшли наші добровольці. На захист нашої мови, на захист нашого краю.
І мені дивно, що саме в цей складний для України час москвини в Україні скликають свої русифікаторські з’їзди, обирають туди делегатів, проголошують про нібито насильну українізацію, яка їм чимось загрожує. Мені тим більше це дивно, що в декого під час таких промосковські з’їзди в нашій столиці, де проголошуються брехливі згадки про якусь фантастичну загрозу москвинській мові, деякі сини таких промосковських делегатів стали на обороні наших рубежів від новітніх московських окупантів. А може в цих делегатів сини зовсім не в лавах захисників України? А ви як гадаєте, друзі?
Мені дивно, що наша післямайданівська влада, обрана завдяки жертвам беззбройних захисників нашої держави і мови, що полягли на Майдані і гинуть щодня, зволікає з ухваленням законів, які б повернули етнічним українцям їх материнську мову, відібрану в різні часи окупантами. Мені дивно, що ця влада маніпулює, циганить, вигадує якісь квоти для населення, яке на 92% є етнічні українці. Дограється! Одні вже догрались.
Share on Social Media
