Юрій Левикін, Київ.
Цього року Нобелівська премія з літератури присуджена уроджениці Станіслава, білоруській письменниці, яка працює в Німеччині й пише російською, Світлані Алексієвич. З точки зору традиційної ідентичності, до якої нас хочуть повернути певні політичні сили, цей опис створює когнітивний дисонанс: хто вона – українка, білоруска, німкеня, росіянка? Батько – білорус, мати – українка. В повоєнному Радянському Союзі такий мішаний шлюб був доволі розповсюдженим, а ідентифікувати себе привчали за класовою ознакою: з селян, з робітників чи зі службовців.
Напевне, не ідентифікація письменниці є важливою, а її книги. Радянський Союз наклав відбиток на всі народи, які він топтав. І написане Алексієвич ставить великі моральні питання не тільки перед росіянами, білорусами, й перед українцями. Вона описує епізод з японським режисером, що знімав фільм за її книгою. В Іркутському музеї він побачив карту сталінських таборів, які були повсюду. Вони зустрічалися з людьми, які пам’ятали, як привозили засланців, викидали у сніг жінок, дітей, давали одну сокиру й одну лопату на 20-х. Ці зустрічі відбувалися під час президентських виборів, коли росіяни знову голосували за Путіна. На питання японця: “Як можна за нього голосувати? Він же з КДБ?” – ці люди відповідали – “Бо він єдиний може навести порядок”. Це складно вмістити у голову. Не тільки японську.
Ще одне з міркувань Алексієвич нам, напевне, теж треба буде осмислити. Які наслідки ми отримали від того, що відбувалося у пост-радянських суспільствах у 90-ті роки?Зокрема від ломки моралі і світовідчуття. Величезна маса ще учора успішних науковців мусили торгувати на базарах задля виживання. Ця трансформація зачепила дітей, яких вони виховували. Хтось спритніший і цинічніший став олігархом, а хтось просто не вижив. Ті, хто вижили, зараз наближаються до пенсійного віку, а їх діти складають базу нинішньої української економіки.
Ми маємо усвідомити помилки чужі і власні стосовно Криму і Донбасу, де населення довго формувалося за специфічними принципами, коли в Криму гуртувалися пенсіонери Чорноморського флоту, а Донбас був просякнутий кримінальною “романтикою” завдяки вчорашнім ув'язненим. Українська держава крізь пальці дивилася на те, що там “наводили порядок” найжорсткіші.
Напевне, нобелівське журі зважило на те, що Алексієвич піднімає вічні теми – людяності, добра і зла. Зараз, в час передишки у війні, затиснувши у собі біль від втрат, образу і розгубленість, саме час над цим подумати. Представник Російської Православної Церкви Чаплін радіє: “Закінчились ситі роки, треба людям постраждати”. Страждання в певному сенсі цементують душу і обмежують її розвиток. У нас були свої непорозуміння з біженцями з Донбасу, часом, вони давали для цього підстави, але Україна з цим справляється і залишається людяною.
У першому числі журналу “Контрапункт” російський науковець Кирило Рогов аналізує, яким чином авторитарний путінський режим мобілізував населення до стану абсолютного всенародного схвалення і “Кримнашизму”. За останні 10 років засобами пропаганди на телебаченні путінський режим створив “диво”, коли збайдужілий, розгублений від втрати колишньої “радянської величі” російський обиватель, що у 90-ті був відкритий до ліберальних ідей, раптом почав думати націоналістично-шовіністичними категоріями і “згуртувався під прапором оточеної фортеці”. Особливо небезпечним стає те, що пропаганда зачепила не тільки нижчі, погано освічені і не думаючі прошарки суспільства, але й людей з високим рівнем освіти. Суспільство проковтувало вбивства Хлєбнікова, Політковської, Магніцького, Естемірової, Нємцова, приказуючи: “Самі винні”. І це гуртування прискорилося в останні роки, навіть незважаючи на те, що російська економіка падає в прірву.
І знову асоціації з Алексієвич, яка згадувала книжку К. Кунц “Совість нацистів”. Німці не були антисемітською нацією, але за десять років перетворились в країну таборів смерті. Треба було лишень натискати на найпростіші, примітивні кнопки. Прості, примітивні речі найкраще засвоюються.
А тепер згадаймо, скільки наших співвітчизників чекають простих відповідей на складні питання і при цьому дуже хочуть, щоби одразу назвали ім’я винного. Один дуже шанований серед українців чоловік казав, що це саме по собі диво, що українці за кілька сотень років бездержавного життя зберегли мову, культуру, традиції. Це з одного боку подвиг, з іншого, треба задуматись, яку ціну ми за це заплатили. Оберігаючи, консервуючи традиції, ми самі змінювались. І не завжди ці зміни були на користь прогресу.
Навіть пройшовши таке випробування, ми маємо усвідомлювати, що шар культури досить тонкий і крихкий, а екстремальних ситуацій, коли відбувається якесь розлюднювання в нашому житті дуже багато.
Share on Social Media
