Виборча кампанія місцевих виборів очікувано набирає обертів. Відбулася реєстрація кандидатів і вони – хто активно, а хто за інерційним сценарієм – спілкуються з виборцями, переконуючи, що саме вони є достойними. Найбільш дивним, напевне, є те, що в масі своїй і кандидати в депутати, і виборці воліють обговорювати емоційні, хоча і другорядні проблеми.
Насамперед обіцянки депутатів – загальні і всеосяжні. Головне – сподобатись виборцю. Об’єктивно дві третини громадян України все ще мають пострадянське мислення. Себто керуються показником «подобається» чи «не подобається» кандидат. Майже не обговорюється та проблема, що реформи у сфері комунального господарства практично не почалися. Кандидати в депутати дають обіцянки, не маючи повного уявлення про повноваження місцевих рад, не знаючи, чи ці обіцянки будуть їм по силах.
В уявленні більшості виборців депутат місцевої ради – це такий собі керуючий будинком зі збільшеними повноваженнями. Йому можна закинути відсутність ремонтів у під’їздах, згаслі лампочки, нерегулярне вивезення сміття, роздовбані тротуари і ями на вулицях.
Натомість кандидати бояться говорити про те, що громадяни як власники свого життя несуть відповідальність за його утримання. З одного боку, це «не виграшно» під кутом виборчої кампанії – інший кандидат може перебити таку агітацію необмеженим популізмом і обіцянками “усього і вся”. З іншої сторони, громадяни не готові брати відповідальність на себе і психологічно, бо «держава повинна», і матеріально, бо стан більшості населення сьогодні далекий від матеріальної незалежності. Більшість людей в Україні виживає й жевріє.
Власність це не тільки права, але й обов’язки. Але ця думка ще чужа для великої кількості українців. Об’єднання власників багатоквартирних будинків? Напевне це добре, але хто їх буде робити? Критична маса людей, здатних до самоорганізації, зараз зайнята в волонтерських структурах і це зрозуміло, бо оборона держави стоїть на першому місці.
Резервом могли би стати активні пенсіонери. Проте більшість активісток-бабусь з великою радістю перемивають кістки сусідам, але щодо об’єднання сусідів мають чітку установку: це має робити “начальство” – вирішити, що робити, розжувати, як робити, і, дуже бажано, щоби це робити треба було не мешканцям.
Друге. З одного боку, мешканці мають вчасно оплачувати надані їм комунальні послуги. З іншого, комунальники досі не відкрили інформацію, як саме тарифи на ці послуги виникають, а мешканці жодним чином не впливають на комунальні підприємства.
Громадяни мають дуже слабке уявлення про роботу служб, що обслуговують будинки, та міського господарства взагалі. Для більшості розмова про конкурсні закупівлі, конкуренцію постачальників, ціни є чимось на кшталт обговорення теорії відносності Ейнштейна.
Можливо, варто деякі рішення передавати від адміністрації міста до мешканців конкретних будинків. Це, свого роду, метод навчання. Не можете самоорганізуватися й прийняти рішення, то нічого й робитися не буде. Живіть з ямою у дворі.
Якщо поставити питання, звідки мають братися кошти на «безплатні» ремонти житлового фонду, то відповідь є доволі простою. Або вони мають братися з квартирної плати, або з бюджету. Чи закладені кошти на ремонт в квартирну плату? Цього мешканець не знає, бо комунальники не відкривають структури тарифів. Якщо з бюджету, то виходить, що ремонти мають фінансуватися за рахунок податків усього населення, у тому числі молодих людей, які, прямо скажемо, не жирують, а іноді ще й правдами й неправдами виплачують іпотечний кредит.
Третє. Наступна думка не є дуже популярною, але вона потребує серйозного обговорення. Переважна частина громадян України сповідує цінності домодерні і архаїчні. Звідси походить бажання, щоби держава вирішувала за людей, що робити. Дуже багато людей живуть згадками про великі родини, про стабільну роботу, про зарплату, яка була малою, але завжди гарантованою, про спільне добро, яке ніхто не охороняв і цим можна було вигідно користуватись. Можливо, саме через це попередня влада так любила педалювати гасла стабільності.
Ще серед українців дуже популярна думка, що добре би було розбагатіти і набути якогось статусу, але виключно через зв’язки чи через те, що обставини так склалися, а не шляхом важкої і наполегливої праці. Українці не дуже вірять один одному, тому намагаються будувати власний “маленький світ”, що складається з рідних і друзів. У ньому вони намагаються сховатися від великого буремного світу, який не є дружнім до них. Це проблема, бо без довіри у суспільстві ми не зможемо модернізуватися.
Проте ці мікроколективи можуть стати можливістю. Якщо органи місцевого самоврядування знайдуть шлях трансформації комунікації з суспільством. Очевидно, що Київрада і міські ради мають знайти можливість і визначити єдину стратегію Неважливо, чи за прикладом Верховної Ради будуть створені комісії майбутнього Києва і інших міст, чи це будуть неформальні депутатські групи, що зможуть виробити консенсус у погляді на майбутнє. Мешканців можна об’єднати спільним майбутнім, коли люди розуміють як жити далі і як буде змінюватися місто.
Share on Social Media
