Василь Глинчак, Львів.
Діялось це давно… 830 років тому сталися події, внаслідок яких з'явилось одне з найбільших поетичних творінь лицарської доби. В Україні увага нині прикута власне до тих країв, де колись точилися битви Русі із Полем (“земля дуднить, ріки мутно текуть, поросі поля прикривають, стязі глаголють: половці ідуть от Дона, і от моря, і от всіх стран Руськії полки оступиша”). На жаль, в сучасній Україні, охопленій двобоєм з новими “половцями”, чомусь призабули про 830-ті роковини походу Ігоря Святославича, походу, що обезсмертився геніальним “Словом о полку…” Пом’янімо ж цими скромними нотатками ті великі роковини.
1-го травня, на дев’ятий день походу, полки дійшли до верхів’їв Дінця. Спинилися перепочити, напоїти коней. Було тепле травневе надвечір’я. Ще сліпучо світило сонце. І враз погасло. Настала тьма. “У солнці, – писав літописець, – учинися аки місяць, із рог єго яко огнь жарящь ісхождяше і страшно бі человіком видіти знаменіє Божіє”. “Княже! – сказали бояри, – не на добро знаменіє се!” Князь, охоплений азартом походу, звернувся до воїнів: мовляв, знамення – то Божа тайна, її ніхто не відає, а нам що Бог дасть, те й буде. “І тако рек, перебреде Донець”. Як Рубікон. До фатальної битви на Каялі залишалося 10 днів.
“Неліпо лі не бяшеть, братіє…” Мільйони школярів вивчали це напам’ять – початок “Слова о полку Ігоревому”. Для більшості то був перший і останній дотик до геніальної поеми. Далі вже самому відкривати те, що колись “проходили” і на що було кинуто тінь шкільної нудьги. …Для мене відкриття “Слова” почалось із одного-єдиного слова.
…Колись в дитинстві довелось бути свідком страшного випадку: кинулась в криницю сусідська дівчина, зраджена заїжджим буковинцем. Дівчину витягли, вона жила ще довго, а дитина, через яку все сталося, народилася і виросла.
Коли пригода щасливо скінчилася, затямилось, як хтось з чоловіків пробурчав: “Ну от, прийдесі кірницю віливати”. Дитячу уяву вразило: виливати? Кірницю?
Потім зустрівся той самий вираз в Шевченковій “Титарівні”: “Та криницю виливали, та дитя теє шукали”. А далі на те саме натрапив у “Слові” – про князя, що зі своїм військом може “Дон шеломи вильяти”. “Дон? Вилити? Це ж те саме, що я чув колись у прикарпатському селі – те саме слово, те саме значення – “вичерпати”.
Так те слово стало наче кінцем нитки, потягнувши за яку, я почав відкривати слово за словом, вираз за виразом “українськість” мовної тканини “Слова”, про що, звичайно, не було й натяку у тодішній школі.
…На тому мої пригоди з тим “виливанням” не закінчилися. 1970 року я отримав перший том одинадцятитомного “Словника української мови”. Кинувся шукати оте “своє” слово. І що ж? У словнику Академії наук слова “вилити” в значенні “вичерпати” не виявилось! Не було навіть посилання на Шевченка, на його “Титарівну”. Чому? Недогляд чи свідомо розірваний мовний зв’язок віків, зв'язок із “Словом”?
А між тим, мова поеми – то одна з її найчарівніших принад, то своєрідні пахощі мовного євшану, що повівають з глибини віків ароматом весняної свіжості предківського слова. Мовна тканина “Слова” – то найочевидніший доказ його українськості, проти чого надаремно ополчились легіони московських шовіністів у маніакальному завзятті “тим чи іншим способом вирвати з українських рук” той геніальний твір (С. Гординський).
Цікаво відзначити, що спочатку московські дослідники, зіткнувшися з мовою “Слова”, були спантеличені. “Один з російських учених – митрополит Євгеній (Болховітінов), – пише С. Гординський, – так і заявив, що вона ні церковнослов’янська, ні російська, інший, І.Давідов, уважав поему “твором, написаним неправильною мішаниною різних наріч, при тому з різних часів, що дає право сумніватися в його правдивості”. Сеньковський відносив поему до XVIII ст. в оточення Київської академії або до Львова”. І тільки коли до “Слова” взявся українець Михайло Максимович – мовний ключ було знайдено.
Максимович – глибокий знавець української пісенності, переконливо показав спорідненість поетики “Слова” з українським фольклором. “Сучасні поети, – писав Максимович, – пробували надати штучній поезії характер поезії народної, а співець Ігоря підносить народну усну поезію на степень мистецтва”.
Встановлений Максимовичем українськомовний характер “Слова” надовго став в ученому світі своєрідною аксіомою, підтримуваною працями інших дослідників, зокрема Олександра Потебні, який висловився, що автор поеми складав її так, як колядники складали щедрівку господареві. А росіянин Федір Буслаєв виступає із статтею “Епічні вирази українського фольклору”. Беззастережно українськість “Слова”, в тому числі його мови, визнавав російський критик Віссаріон Бєлінський.
Мушу навести тут його цитату, бо, окрім дев’ятитомника творів Бєлінського, з його винятково важливими думками про органічну спорідненість “Слова” з Руссю -Україною більше ніде ознайомитись не вийде: “Цей твір явно сучасний оспіваній у ньому події і носить на собі відбиток поетичного і людяного духу південної Руси, яка ще не знала варварського ярма татарщини, чуже і грубості та дикості Північної Руси. … “Слово о полку…» різко віддає південноруським походженням. Є в мові його щось м'яке, яке нагадує нинішнє малоросійське наріччя… Є щось тепле, благородне і людяне у взаємостосунках осіб цієї поеми. У Південній Русі і тепер ще так багато людяного і благородного у сімейному побуті, де стосунки статей базуються на коханні і жінка користується правами своєї статі. І все це діаметрально протилежне Північній Русі, де сімейні стосунки дикі і грубі і жінка є рід домашньої худоби: порівняйте побут малоруських мужиків з побутом російських мужиків… і ви переконаєтесь у справедливості нашого висновку про південноруське походження “Слова о полку Ігоревім”.
Це та цитата знаменитого критика, яку сучасні російські “словознавці” обходять десятою дорогою. Наприклад, 1984 року академік Ліхачов – тоді основний радянський “словознавець” – видав поему в серії “Шкільна бібліотека”. І що з тої книги довідались мільйони російських школярів про спорідненість “Слова” з Україною? Виявляється, коли вперше вийшло “Слово”, російські вчені не були підготовлені до його розуміння. Зокрема серед іншого, вони не визначили “мову, якою написане “Слово”.
Оце весь контекст, в якому українці згадані у тій книзі. Але чому б академіку було не дати у своїй передмові хоч кілька прикладів пов’язаності “Слова” з українським фольклором? Хоч би таке зіставлення образу кривавого побоїща:
Чорна земля под копити
Костьми била посіяна,
А кровію поліяна
(“Слово”)
Чорна земля ізорана
І кулями засіяна,
Білим тілом зволочена
І кров'ю сплощена…
(Українська пісня)
То що ж винесли тодішні російські восьмиклассники, а нині сорокалітні політики, бізнесмени, журналісти, військові і т.д. з цієї книжки Ліхачова? А те, що вони будуть “искренне удивлены и возмущены”, дізнавшись, що якісь там українці претендують на “замечательный памятник русской словесности”.
Найкраща наша відповідь таким невігласам – то читати “Слово”! Захоплюватись ним! Культивувати його, поринаючи в його праукраїнську мовно-поетичну стихію. Ось, наприклад, прекрасний ноктюрн – опис теплої весняної ночі напередодні битви:
Долго ночь меркнеть
Заря світ запала.
Мгла поля покрила,
Щекот славій успе,
Говор галич убуди.
Чи треба це перекладати? Чи при певному мовно-інтелектуальному зусиллі і артистичній чутливості ми не відчуємо тут тих нюансів мови, які властиві лише оригіналу? Звичайно, можна перекласти: “Довго ніч темніє”, але це буде статично, без образу проминання ночі. А “меркнеть” – якраз на це вказує, так само, як ми, коли кажемо “смеркає”, то маємо на увазі перехідний стан від світла до темряви, від дня до вечора-надвечір’я. Згадаймо, у Шевченка:
Сонце заходить – гори чорніють,
Пташечка тихне – поле німіє.
Недаремно С. Гординський, наш великий авторитет щодо вивчення “Слова”, ставив Шевченка поруч з невідомим автором тої поеми завдяки їхній органічній спорідненості з народною творчістю.
“Слово” треба читати в оригіналі! Створити його конгеніальний переклад сучасною мовою неможливо! Це все одно, що покутські новели Стефаника переробити літературною мовою. Або гуцульські коломийки – мовою Шевченка!
Тепер, коли самостійна Україна з повним правом вважає себе спадкоємницею Русі, потрібно якомога ширше популяризувати праці видатних українських дослідників “Слова” – Максимовича, Потебні, Щурата, Огоновського, Махновця, Огієнка, Гординського, Калинець, Пушика. Треба, щоб “Слово” появилось у репертуарі наших декламаторів у правдивому руському звучанні, близькому до української мови, а не в підігнаному під церковнослов’янську-староболгарську.
…Якось один мій знайомий, молодий художник, коли зайшла мова за давні часи, запитав:
–А як, пане Василю, розмовляли наші князі?
–А ось так:
“Братіє і дружино! Лучче же би потяту биті, ніже полонену биті! А всядем, братіє, на свої борзия комоні до позрим синєго Дону».
А так промовляли княгині тих войовничих князів:
О Дніпре-Словутицю!
Ти пробил єси каменния гори
Сквозь землю Половецкую,
Ти леліял єси на себі
Святославлі насади
До полку Коб’якова.
Возлелій, господине,
Мою ладу ко мні,
Аби не слала к нему слез
На море рано.
Невже незрозуміло? Невже ми б не змогли порозумітися з нашими князями і княгинями? Тими – з 1185 року.
Share on Social Media
