Кажуть, що давні китайці бажали недругу жити у час змін. І поняття «криза» позначали ієрогліфами, що означають «небезпека» і «можливість» одночасно. Це дуже цікавий час. Попри те, що ми відчуваємо власною шкірою негаразди, навколо нас нині розгортається фантасмагорична картина соціального експерименту.
У мережу скинуто відео про те, як Голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі на зустрічі з місцевими прокурорами відкрито називає їх бандитами та звинувачує в рекеті й вимаганні хабарів. Між іншим обіцяє викинути з роботи заступника обласного прокурора Т.Горностаєву, яка плутає «державну вовну з власними інтересами». Можна було би поаплодувати яскравому видовищу, але згадана пані є дочкою Генерального прокурора В.Шокіна. Такий парадоксальний конфлікт інтересів.
Святий рівноапостольний князь Володимир, за переданням, в результаті маркетингу «ринку спіритуальних товарів» (за визначенням Е.Тоффлера), обрав для Русі православну віру. Не маємо права судити святого, але мусимо бути свідомими, що одна з культур православ'я – це культура подарунка, за великим рахунком – хабаря. Людина, що призначалась на посаду, очікувала, що до неї поставляться з повагою. Не просто папірець на підпис пришлють, а ще й прикладуть якийсь смачний аргумент. Так було прийнято у багатьох архаїчних культурах. Православна церква зберігає традиції і про аджорнаменто – осучаснення тлумачення віри, як у католиків – не йдеться. Історія церкви є історією не тільки святості, але й історією хвороби, і історією священиків, які досі залишаються кріпосними. Яскравіше про це написав диякон Андрій Кураєв, який сам опинився у стані «білої ворони» в РПЦ.
Після Першої світової європейські психіатри зіштовхнулися з великою кількістю психотравм, нанесених нелюдськістю війни і власними діями людей під час бойових дій. Це відбувалося після кожної війни, і тепер, наприклад, психологічна допомога при посттравматичному синдромі є великою проблемою для армії США.
Тепер за аналогією перенесемо цей досвід на всю Україну. Українці робили кілька спроб створення власної держави і лише остання є вдалою. Народу наносилися історичні травми через неможливість здійснити власний державний проект, політичне насилля, культурну наругу. Як наголошує Євгенія Яременко, по суті, ми застрягли там, де була знищена щойно зароджена світська культура – в 30-х роках ХХ століття. І наша консервативність – це відчайдушне намагання захистити базовий фундамент, як єдине, що залишилось після травматичного минулого. А це дійсно варто подиву, що за більше п’ять сотень років бездержавного існування збереглися мова і традиційна культура.
Українці нині виявилися розтягнутими на шпагат між новим сучасним світом і своїм консервативним підсвідомим бажанням «не піддатися». Ще живі носії смислів «змагання за Українську самостійну соборну державу», народжених на початку ХХ століття і впроваджуваних в 30-і аж до 1950-х років збройно. Живі шістдесятники-дисиденти, які підпільно розповсюджували знання про злочинність комуністичного режиму, прагнули і породжували смисли свободи. Ці люди, крім боротьби, ще встигали створювати унікальні витвори мистецтва та технічні винаходи – з відчаю, з намагання втікти від гнітючої дійсності у професію чи мистецтво. Усі ці люди нині намагаються закріпити в українській ідентичності саме свою точку зору і продовжують боротися з комунізмом, який вже був. Живі й їх опоненти, які намагаються відстоювати свою прихильність «єдіному і нєдєлімому Союзу республік-сестер».
Існує розрив між старшими поколіннями з їх досвідом – і негативним, і позитивним – життя в радянській системі і молоддю, яка не бачила Радянського Союзу, або має про нього дуже схематичне і негативне враження. Старші люди бояться змін і намагаються законсервувати ситуацію за принципом «щоби не було гірше». Молоді рвуться у бій, але дуже часто не знають, що робити, і слабо уявляють собі справжнє життя, формуючи свої уявлення з «парадних вітрин», які показують по телевізору і блищать яскравими фарбами в інтернеті.
Цікавий епізод стався на сесії Ужгородської міської ради, де колишній помічник президента Грузії, 23-річний Іло Глонті спробував «вчити» міських депутатів. Як він там опинився і чому саме в такій формі почав говорити – це окрема розмова. Але є правильною теза про те, що замість ділити копійки у міському бюджеті, перетягуючи ковдру з одного рядку на інші, варто було би подумати над тим, як створити умови, щоби бюджет наповнювався. Тим більше в Ужгороді, де, поклавши руку на серце, треба відверто визнати: дуже багато людей виживають лише завдяки тіньовій економіці, пов’язаній із державним кордоном.
Питання гостро стоїть не лише для Ужгорода. Те, що зараз коїться на Житомирщині, Рівненщині і Волині дуже нагадує золоту лихоманку в Каліфорнії США у 1848-1855 рр., коли на Сан-Францискщині була відсутня державна влада… Очевидно, що кілька тисяч доларів за місяць каторжної праці – це дуже спокусливі гроші для селян. Держава не може їм забезпечити такий дохід з їх традиційної праці. Ще грубші гроші спокушають правоохоронців, місцеву владу. Держава відступає. Є два питання. Перше. Ринок сировини обсягом порядку $500 мільйонів на рік не приносить жодної копійки в бюджет. Хто ці гроші отримує? Друге. Скільки мільйонів чи мільярдів і з яких джерел треба буде в подальшому витратити на рекультивацію того місячного пейзажу, що залишають після себе «копальщики»?
Війна на Сході дуже сильно впливає на економіку України. Але ця війна не закінчиться успішно, якщо не дати можливість працювати і не мотивувати на збагачення ту частину країни, де не стріляють.
Share on Social Media
