Юрій Шимко, Президент скву (1988-1993).
Відзначення п’ятидесятиліття діяльності Світового Конґресу Українців дають нагоду роздумуватись над пройденим шляхом та поділитись думками про майбутнє тієї всесвітньої громадської надбудови української діяспори, яка протягом півстоліття майже вчетверо збільшила число країн-членів.
Мені судилось бути активним речником діяльності СКУ протягом 10 років, виконуючи обов’язки Генерального Секретаря (1973-78) та Президента (1988-93). Це були роки бурхливих подій другої половини ХХ століття, коли наша міжнародна організація звалась Світовим Конґресом Вільних Українців.
Ці роки охоплювали період Брежнєвського застою, коли в Україні проходили масові арешти дисидентів, а в Діяспорі велись акції протестів, які вимагали їх звільнення з тюрем та мордовських таборів смерті. Це були часи трагічної Чорнобильської аварії та Ґорбачовської гласності і перебудови, які були покликані врятувати Радянський Союз від остаточного розкладу, але які довели до неминучого розгрому СССР та проголошення 1991 року Незалежної Української Держави.
З огляду на те, що зі всіх колишніх президентів СКУ лише залишився при житті крім мене Аскольд Лозинській, вважаю обов’язком поділитись своїми особистими поглядами на минулі успіхи та невдачі з перспективи того історичного потоку змагань багатьох поколінь українського народу за своє право вільно жити у власній незалежній державі. Відзначаючи цього року століття початку української Революції, яка завершилась Січневими Актами Самостійності та Соборності Української Народньої Республіки, зложім низький уклін тим безчисленним борцям, які протягом минулого століття віддали життя в захисті Батьківщини, та одночасно тим жертвам, які сьогодні знову відстоюють незалежність і територіальну цілісність України.
Якщо накреслити головні моменти моєї п’ятилітньої каденції як Генсекретаря СКВУ, можна сказати про мою зустріч 1973 року з Міністром Закордонних Справ Канади та передачу йому петиції про звільнення українських політв’язнів – захисників людських прав напередодні його участі на установчих зборах Гельсінських Угод, що породили ОБСЄ та спричинили творення руху опору, Гельсінської Спілки в Україні. Сьогодні ОБСЄ виконує вагому роль в припиненні збройного конфлікту в Україні через Спеціальну Моніторинґову Місію на теренах Росією окупованого Донбасу.
Приміщення канцелярії СКВУ в центрі Торонта стало осідком Комітету в Обороні Валентина Мороза, який, після арешту 1970 року та засудження на 14 років, почав 1 липня 1974 безтермінове голодування, яке тривало протягом 5 місяців у Володимирській в’язниці.
В його захисті виступали дисиденти та політв’язні в Україні та велись протестні акції по країнах української діяспори включно з двотижневим голодуванням 5 осіб в Оттаві перед совєтським Посольством. Щоб довідатись про стан здоров’я Мороза, мені пощастило літом 1974 року нав’язати безпосередний контакт та мати чотири телєфонні розмови з Андреєм Сахаровим, який перебував під домашним арештом на засланню в Ґрозному. Після моєї останньої розмови радянські власті зірвали телєфонний контакт між Сахаровим та Західним світом.
Наполегливі акції та протести в країнах поселення української діяспори, координовані Комісією прав людини СКВУ, частинно увінчались успіхами, коли поступово випустили на волю дисидентів. Між ними були генерал Петро Григоренко, Надія Світлична та Леонід Плющ, які своєю участю та виступами звеличали Третій Конґрес СКВУ в листопаді 1978 р. Під тиском світової громадськості в 1979 р. влада змушена була обміняти Валентина Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ. Понад 30,000 людей вітали його на великій маніфестації перед міським ратушем в Торонто.
За винятком моєї першої в житті поїздки в Україну пару днів після проголошення Незалежності, вважаю, що моє найбільше особисте та громадське досягнення відбулося при кінці моєї каденції Генерального Секретаря СКВУ. Мене тоді було обрано у дострокових виборах 16 жовтня 1978 р. депутатом Федерального Парламенту Канади. Це дало мені доступ до канадської Місії при ООН, за посередництвом якої 21 листопада 1978 р. я передав Президентові Генеральної Асамблеї ООН, Достойному І. Ліевано, спільний “Меморандум – Резолюцію про Деколонізацію СССР” від п’яти Світових Конґресів – Українського, Білоруського, Естонського, Латиського та Литовського.
Наше бюро при Пресовому Центрі ООН одночасно передало цей 80-сторінковий Меморандум кожній делєгації країн-членів Об'єднаних Націй. Підготовка і редагування документації меморандуму та координація співпраці п’яти світових конґресів покривала два роки наполегливої праці. Відбуто було понад 30 засідань спільного комітету під головством Генерального Секретаря СКВУ, що вимагало повної посвяти мого часу й обов’язків.
Результатом акції деколонізації було створення при СКУ Комісії Національних Прав України, тоді коли в Україні почав діяти Комітет Деколонізації Совєтського Союзу.
Не оминулось мені також стати жертвою брудних наклепів від радянської агентури КДБ на сторінках газети Вісті з України в англомовній статті “Career of a Politico” з травня 1979 року та в україномовній статті “Справжнє Обличчя Пана Шимка” 30 липня 1981 де було сказано:
“Вже у перші місяці свого перебування в ролі обранця канадського народу він прибрів зі своїми маяченнями до секретаріату ООН і вимагав якоїсь ‘деколонізації' СРСР і безпідставно звинувачував нашу країну в порушенні міжнародних угод та домовленостей”.
Крім вищезгаданих п’яти світових конґресів відбулися також зустрічі з єврейськими організаціями в Америці й Канаді про обговорення спільних проблем, щоб спільно пропагувати правду про трагічний ґеноцид наших народів комуністичним та фашистівським режимами та боротись проти спільного ворога — антисемітської та українофобної Москви, яка в той час підсилювала взаємну ворожнечу між нами кампанією розшуку так званих воєнних злочинців.
Вважаю, що в сучасних обставинах, коли український народ веде відкриту війну проти намагань путінської Росії відновити нео-імперський союз в парі зі старанням України до повної євроінтеграції, СКУ повинен доложити всі зусилля для утворення постійного форуму співпраці зі світовими конґресами діяспори народів Прибалтики, Білорусі, Польщі та інших країн Східної Європи, більшість яких сьогодні стали повноправними членами Євросоюзу та НАТО. Конечно також підписати меморандум співпраці з новоствореним Світовим Конґресом Кримських Татар для спільної мети деокупації Криму.
Мені не снилось, що після 10 років від закінчення ІІІ Конґресу СКВУ в Нью-Йорку мене оберуть в листопаді 1988 року Президентом, вперше відкритим голосуванням делеґатів на V Конґресі в Торонті. Тим більше ніхто не сподівався, що після 12 років від нашої акції з метою деколонізації Україна стане Незалежною Державою, укріпленою волею 90% населення на проведеному всенаціональному референдумі.
Першим моїм завданням була особиста передача Звіту Міжнародного Трибуналу Розслідування Голодового Ґеноциду в Україні (The International Tribunal of Inquiry into the Famine in Ukraine) у руки Голови Комісії Прав Людини ООН в Женеві та Президентові Парляментської Асамблеї Ради Європи в Штразбурзі в супроводі Василя Кирилюка та Ярослава Кальби. Одночасно переслано було цей Звіт Генеральному Секретарю ООН та мною особисто 21 вересня 1991 р. Леонідові Кравчукові, тодійшньому Голові Верховної Ради України.
Трибунал був покликаний 1984 року з ініціативи Ігната Білинського, першого голови Комісії Голодового Ґеноциду при СКВУ, що взяв на себе відповідальність покрити всі кошти видатків у сумі $649,000. Нова Президія перeбрала $185,000 дефіциту, який до року був сплачений.
Трибунал діяв від 1987 року продовж каденції Президента СКВУ Петра Саварина в складі видатних юристів від сімох країн, між ними був Джон Гамфрей, автор Універсальної Деклярації Прав Людини ООН. Адвокатом СКВУ був Іван Сопінка перед його призначенням до Верховного Суду Канади.
У висліді перевірки 15 томів документації та переслухань в Брюселлі, Лондоні та Нью-Йорку свідків-очевидців і свідчень від таких визначних знавців як проф. Р. Конквест, журналіст М. Маґґерідж та др. Дж. Мейс, Трибунал прийняв рішення, що Голодомор з понад 7 мільйонами жертв був «плянований ґеноцид народу України та злочин проти людства».
Немає сумніву, що це вплинуло на початок розслідувань Голодомору в Україні та продукцію Кіностудією ім. Довженка фільму Олеся Янчука “Голод 33”, якій був висвітлений по всій Україні напередодні Референдума 1 грудня 1991 р.
З історичної перспективи, СКВУ та його складові організації відіграли вагому роль у виданні Американським Конґресом 10 томів Рапорту про Голод в Україні, виготовленого Дж. Мейсом; у прийнятті Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про Голодомор; та у законному визнанні Верховною Радою України Голодомору ґеноцидом українського народу, яке офіційно підтвердили майже 20 країн.
В якості Президента СКВУ, щоб зібрати належні фонди, я постарався одержати кредитову картку Master Card для СКВУ через домовлення з канадським банком та виступав на Річних Зборах Українських Кредитових Спілок в США та Канаді зі зверненнями про фінансову допомогу.
Щоб гідно відмітити людей, які заслужили подяки за їх віддану працю та жертву для добра українського народу, було створено Медалю Святого Володимира, якою посьогодні нагороджується українців та неукраїнців. Перші нагороди були вручені в Канаді та США, як також підчас відвідин наших громад в Європі та Полудневій Америці. Перебуваючи в Україні, вручено цю медалю колишнім політв’язням та Голові Верховної Ради за проголошення Державної Незалежності України.
Одна із перших акцій нової Президії була поміч вірменським жертвам землетрусу та виступ у Вашінґтоні на конференції з питання Захисту Людських Прав. В червні 1989 р. я взяв участь у Парижі на Конференції Людських Прав Гельсінського Процесу, на якій СКВУ одержав статус “неурядової установи” як член офіційної делегації Канади. Під час цих міжнародних нарад відбулась прес-конференція СКВУ, яку відкрив посол Канади у Франції.
Відбулась також зустріч з Католицьким Архиєпископом Парижу, який був призначений Ватиканом вести переговори з Кремлем про легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. Учасниками на зустрічі були також наш Владика у Парижі Кир Володимир Гринчишин та Христина Ісаїв від Комісії Прав Людини.
У вересні 1989 р. з першим днем створення Народного Руху України за Перебудову, ми з Генеральним Секретаром Василем Веригою надіслали в Київ привітального листа солідарності, обіцяючи моральної допомоги. Це було ризикове рішення з огляду на те, що не було узгіднене з Президією. Однак радикальні зміни, які пройшли за пару місяців після розгрому Берлінського Муру та обрання у виборах до Верховної Ради в березні 1990 року 189 депутатів від Демократичного Блоку, оправдали наше рішення. У грудні 1989 р. Президія рішила надати патронат СКВУ новоствореному Канадському Товариству Приятелів Руху.
В листопаді та грудні 1989 р. відбулись відвідини українських громад в Арґентині, Параґваю та Бразилії. У бразильському Прудентополісі 3-го грудня з ініціятиви Василя Іваницького було урочисте відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові, якого виготовив Леонід Молодожанин. Описати цю подорож по розкинутих оселях п’яти поколінь українських хліборобів та глибокі вражіння, які залишились у моїй душі та пам’яті вимагає окремої статті. Незважаючи на їх убогий стан та жахливі умовини життя, українці Полудневої Америки зберегли рідну мову, віру та національний дух головно завдяки опіці Церкви.
В червні 1990 р. делєгація СКВУ брала участь у Конференції Прав Людини країн-учасниць Гельсіньського Процесу в Копенгаґені, Данія. Членами делєгації, яку очолював колишній депутат Канади Андрій Вітер, були Христина Ісаїв, Леся Шимко та Євген Пронюк, голова українського Товариства колишніх політв’язнів. Відбулась успішна прес-конференція, на якій учасники одержали виготовлений Меморандум СКВУ.
Проголошення 16 липня 1990 р. Суверенності України Верховною Радою, де колишні політв’язні стали народними депутатами, було ознакою неповоротного шляху до незалежної демократичної держави. Ми рішили спільно з Юрієм Рейтом, Головою Об’єднання Українців Польщі, організувати Перший Спільний Форум Української Діяспори Сходу та Заходу з демократичними депутатами України. Ця історична зустріч відбулася 18-21 серпня 1990 р. у Білому Борі, Польща. Перед тим у Варшаві відбулась зустріч в Сеймі з депутатами від Солідарності та з Головою Сенату. У спільних нарадах серед представників з України, які брали участь, були В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Олесь Шевченко, Іван Драч, Володимир Пилипчук та інші. Від діяспори виступали разом з Президентом СКВУ Генсекретар Василь Верига, Голова СФУЖО Оксана Соколик, Юрій Рейт, Володимир Мокрий та інші.
Було розглянуто низку питань, як помогти Україні та як прийняти до СКВУ наших рідних зі Східної Європи. Я домовився з Іваном Драчем, що наступний Форум відбудеться в Києві лише тоді, коли Україна стане Незлежною Державою. Ми з Іваном Драчем ще мали зустрічі з нашими громадами у Щецині та інших місцевостях, де були українці, депортовані під час горезвісної Акції Вісла. Після Польщі я відвідав українську громаду в Чехії та відбув спільні зустрічі з нашими Крайовими Організаціями у Великій Британії та Франції.
Восени 1990 року у Києві відбулася “Революція на Ґраніті” – голодовий страйк студентів проти диктаторського монополю комуністичного режиму та підписання нового союзу з Росією. Було також арештовано депутата Степана Хмару. Тому я рішив в грудні 1990 р. вперше відвідати Українське Радянське Посольство до ООН, де зустрівся з амбасадором Генадієм Удовенком. Я заявив наш протест щодо подій в Україні та передав йому листа від СКВУ до Леоніда Кравчука, в якому вимагав негайного звільнення Степана Хмари.
Пропонував Генадієві Удовенку, щоб Посольство Суверенної України переселилось до окремого приміщення від Місії СРСР та щоб час від часу голосувати самостійно на сесіях Генеральної Асамблеї, на що він відповів: “Я раз здержався”! Хто б тоді подумав, що Удовенко колись стане членом партії Чорновола напередодні вбивства Чорновола у 1999 р., перед президентськими виборами.
На початку 1991 р. відбулись зустрічі в Торонті з представниками демократичної опозиції Литви та Білорусі. В квітні член Президії Микола Кушпета зорганізував масову маніфестацію, присвячену жертвам Чорнобиля у п’яту річницю тієї трагічної аварії. На маніфестації промовляв довголітній політв’язень Левко Лук’яненко. Його було нагороджено медалею Святого Володимира. Подібна маніфестація відбулась і у Вашінґтоні, за участі В'ячеслава Чорновола.
У травні 1991 року Секретаріят СКВУ вперше прийняв нових членів зі Східної Європи: Об’єднання Українців Польщі на чолі з Юрієм Рейтом та Союз Українців Румунії з Головою Степаном Ткачуком.
Коли тільки провалився путч в Москві, комуністична більшість у Верховній Раді підтримала вимогу демократів, щоб проголосити 24 серпня 1991 Незалежніть України. Комуністи зробили це лише задля захисту своїх інтересів, привілеїв та нагромадженого майна, яке завжди було у їх руках. Тим більше тепер, коли вони стали панами ситуації без нагляду імперського центру. Перефарбована на демократів комуністична номенклятура подальше володіла політичною та економічною силою. Партія влади з її адмінресурсами була готова не лише віддати свою ядерну зброю, але навіть залишитись в СНДівській петлі сфери впливу Росії. Це була держава із зовнішною формою українською, але внутрішним змістом – надалі рядянським.
Для української діяспори проголошення державної незалежності було манною, яка впала з небес. Для деяких це було завершенням одної з основних причин творення та діяльності СКВУ і тому питали, навіщо тієї надбудови? Напередодні VI Конґресу порушовалось навіть питання про ліквідацію СКВУ як зайвої структури.
Однак більшість громади закордоном та нескорених демократів в Україні зрозуміли, що державотворення є еволюційний процес, який вимагатиме українізації та декомунізації країни, а основою для цього є гарантія політичної незалежності та територіальної цілісності.
Зрозумілим також було, що СКВУ є соціально-громадська, а не політична надбудова, яка самостійно координує дяльність українських громадян іноземних держав незалежно від уряду України. Вона існуватиме так довго, як житимуть українці за межами України. На таких засадах та в такому розумінні ми разом з Конґресом Українців Канади намагались 29 серпня 1991 р. переконати Прем’єр Міністра Канади негайно визнати незалежніть України. Він обіцяв це зробити лише після висліду референдума і дотримався свого слова.
Зустріч з майбутнім першим президентом Леонідом Кравчуком відбулась 21 вересня 1991 р., на другій день мого приїзду до Києва в супроводі Голови Комісії Прав Людини Андрія Вітра, Голови Екологічної Комісії Юрія Куриса та Голови Канадського Товариства Приятелів Руху Ераста Гуцуляка. Слідуючого дня ми виїхали до Львова де нас вітали Левко Лук'яненко та В'ячеслав Чорновіл.
Під час цієї поїздки я побував на святкуванні 900-ліття Дрогобича, рідного міста моїх покійних батьків, був у Моршині на похороні Зіновія Красівського, у Івано-Франківську на відзначенні 100-ліття поселення українців у Канаді, у Каневі на могилі Шевченка. У Києві мав зустрічі зі студентами-учасниками Ґранітної Революції, був на офіційних поминках трагедії в Бабиному Ярі та зложив китицю квітів на могилах останніх жертв Совєтського Ґулаґу: Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
Під кінець вересня 1991 р. я виїхав до Москви, де відбулася зустріч з провідними членами української громади, яким пропонував організувати Об'єднання Українців Росії. Відбулась важлива зустріч з американським амбасадором Кампельманом, який тоді вів переговори з Росією про ядерне роззброєння. В розмові наголосив йому вагомість визнання Америкою Незалежності України та прийняття України повноправним членом Конференції Гельсінського Процесу.
З нагоди, що у Москві відбувались Наради з питань Безпеки і Співпраці Країн Європи, відбулась наша пресова конференція, на якій виступали зі мною Андрій Вітер, Олександер Ємець та Левко Лук'яненко.
В поворотній дорозі я зустрівся з нашою громадою у Відні та в супроводі Івана Жупника відвідав Міністерства Закордонних Справ та Внутрішніх Справ Австрії, як також зустрівся з Директором Міжнародньої Агенції Атомної Енергетики в справі Чорнобиля.
Хоча офіційно СКВУ був співорганізатором Першого Всесвітного Форуму Українців в Києві 21-24 серпня 1992 р., в дійсності вся програма та імпрези були устійнені та фінансовані урядом і Комітетом під головством Миколи Жулинського, призначеного Адміністрацією Президента. Радянський порядок командної системи залишився той же самий без змін.
Українська Всесвітня Кордійнаційна Рада була також створена в часі Форуму головно за ініціативою Івана Драча на зразок колишнього радянського Товариства Україна, що видавало «Українські Вісті», з метою задержати ту саму мережу контактів колишньої КДБівської агентури, яка існувала перед проголошенням Незалежності.
УВКР приписало собі право бути єдиним преставником Східної Діяспори та міжнародною установою, якій має підлягати також Західна Діяспора, тобто організації при СКВУ та колишні українські комуністичні організації, які не входять до СКВУ. В додатку УВКР мало також бути представником громадських організацій в Україні.
Хоч я мав поважні застереження до такої пірамідної структури, яка подвоює дяльність організацій громадян іноземних країн, я погодився лише тому, щоб скріплювати контакт діяспорних громад з громадами в Україні.
Ми передали Президентові Меморандум від СКВУ, в якому було представлено аналіз сучасного стану України з точки зору діяспори та подано низку рекомендацій до Уряду. У свойому виступі на Форумі я підкреслив, що конструктивна критика лояльної опозиції та вільної преси є найкращою гарантією захисту демократії та верховенства закону. Подібні думки висловив Аскольд Лозинський у свойому виступі в Києві з нагоди відзначення Першої Річниці Незалежності коло пам’ятника Богдану Хмельницькому. Ці погляди викликали негативну реакцію властей до тієї міри, що від Президентської Адміністрації було видано мені та Аскольдові Указ, щоб ми до 24-ох годин покинули Україну. Мені не відомо по сьогодні, чи це був дійсний Указ Президента чи просто провокація. Так почались перші відносини між урядом України та діяспорою.
Я згодом поїхав до Львова і взяв участь у поході перенесення тлінних останків Патріярха–Кардинала Йосипа Сліпого. На панахиді у Соборі Св. Юра я промовив прощальне слово разом з Патріярхом Мстиславом в присутності Президента України та Амбасадора Америки.
Моя остання подорож в Україну в ролі Президента СКВУ була від 8-го до 12-го вересня 1993 р. з нагоди офіційного відзначення 60-річчя штучно створеного Москвою Голодомору-Ґеноциду. Я виступив з окремим словом скорботи на жалобній відправі перед високим курганом на Полтавщині серед широкого поля, на якому колись майоріли села, а тепер сумує пустиня, очищена смертю.
Мої обов'язки Президента закінчились на VI Конґресі СКВУ, який відбувся 2-7 листопада 1993 року в Торонті і на якому відбулося переіменування на СКУ. Він був виїмковий з огляду на радикальні зміни, які пройшли протягом 5 років не лише в Україні але по всіх країнах Європи. Ще проливалась кров на Балканах, загрожуючи життю русинсько-української меншості.
Конґрес одержав надісланий привіт від Першого Президента Незалежної України, Леоніда Кравчука, разом з привітами від Першого Українського Генерального Ґубернатора Канади, Рамона Гнатишина, та Першого Українського Прем’єра Саскачевану, Роя Романова. Учасниками Конґресу від України були Віце-прем’єр Уряду Микола Жулинський, колишній Міністер Оборони ген-полк. Костянтин Морозов, Голова УВКР Іван Драч, Амбасадор до Канади Левко Лук`яненко та Амбасадор до Чехо-Словаччини Роман Лубківський.
Україна стала тоді незалежною державою, але ще не була українською за своїм змістом, ані вповні правовою державою в порівнянні до країн Заходу. Треба було ще пройти дві революції, мирну Помаранчеву Революцію та криваву Революцію Гідності. Незважаючи на великий прогрес у євроінтеграції через втілення Угоди про Асоціацію, впровадження безвізового режиму та інших реформ, Україна ще знаходиться у стані війни без запевнень миру та захисту від дальшої російської агресії через нестабільну політику діючого Президента Америки.
СКУ досяг великих успіхів, зокрема, поширилась мережа членів, було здобуто статус неурядової організації ООН та члена Атлантичної Ради. Головна мета – доложити всіх зусиль, щоб Україна стала повноправним членом Євросоюзу та НАТО.
На відміну від УВКР ми є преставниками виключно українців за межами України, які є громадянами іноземних країн. УВКР повинен змінити свою назву на “Українська Всегромадська Координаційна Рада”, представляючи виключно громадян України. Відійшовши в грудні 2016 року від УВКР, необхідно, щоб СКУ домовився про координовану співпрацю з громадськими організаціями в Україні через реформовану структуру УВКР.
СКУ є незалежною організацією, яка не підлягає законам держави України, тоді коли її складові члени підлягають законам держав, де вони є громадянами.
СКУ повинен укласти молодіжні програми в Україні у формі літніх таборів та курсів українознавства та координувати побратимські зв’язки між містами України та містами в країнах діяспори.
СКУ протягом 50 років зумів з’єднати українців, незважаючи на їх релігійну, політичну та расову різноманітність. На цьому шляху можна ще багато більше досягти. Пропагувати та боронити Правду завжди було основою узгіднення, толерантності та гідності у відношеннях між людьми та організаціями, яких об'єднувала наша міжнародна установа.
Хочу закінчити мої роздуми пророчими словами Івана Франка, які сьогодні звучать сучасно з огляду на путінську кібер-війну та дезінформацію. Але вони не менше промовляють також до тих наших рідних в Україні та в діяспорі, які знущаються над людьми, що відстоюють правду, справедливість, прозорість та демократію.
Не мовчи, коли, гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утішаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
Не мовчи!
Говори, коли серце твоє підіймається
Нетерплячкою правди й добра,
Говори, хай слів твоїх розумних жахається
Бездарність стара,
Хоч би глухим, до німої гори,—
Говори!
Share on Social Media
