Максим Столяревський для Нового Шляху, Торонто.
Гул турбін літака збільшився і невеликий металевий птах рвонув вперед, розганяючись, аби сміливо пірнути в напівтемне небо над містом, що мало ось-ось прокинутись. З місця в хвості літака відкривався краєвид, більше за все схожий на мальовничу чергу в пивний бар Українського фестивалю на Блурі, – велика кількість знайомих і майже знайомих потилиць. Рейс Торонто-Реджайна, здавалося, зібрав на борту всіх українців Торонто.
Двадцять п’ятий трирічний Конгрес КУКу став безперечно великою подією для громади – у Реджайну злетілися чотириста делегатів. Що змусило людей вкласти гроші та час, пожертвувати стосунками з близькими, обираючи участь у Конгресі замість барбек'ю з друзями? Чим робоча поїздка в канадські прерії цікавіша за відпустку на теплих островах або похід з родиною в торгівельний центр?
Все через бажання бути частиною великої організації, ефективність якої доводять скарги наших ворогів на “скажену українську діаспору” та внесення керманичів Конгресу в чорний список російського МЗС. Через впевненість, що твоя особиста присутність важлива, бо є символом поваги та підтримки сьогоднішніх лідерів. А найголовніше, Конгрес – це час і місце набратися нових ідей, поділитися проектами, запалити та підсилити вогонь мотивації, аби потім повернутися в своє місто і працювати над розбудовою громади та допомогою Україні. Ці резони привели і мене на борт цього ранкового літака, і думаю, що трошки невиспані пасажири поряд зі мною би погодились.
Аж занадто бадьорий для цієї години голос стюардеси: “Пані та панове, сьогодні з нами летить особливий пасажир, якому якраз виповнюєються 17 років… З Днем народження, пане Іване Бейкер…”. Хвиля реготу, що розкотилася салоном, підтвердила мою здогадку – українців тут багато. А за склом ілюмінатора простягалися безкраї Канадські Прерії; від обрію до обрію земля – цілий океан землі.
Конгрес поглинає людину, тільки-но вона входить до зали засідань. Сотні давно знайомих і нещодавно представлених одне одному людей вже відверто спілкуються, похвалою та оплесками реагують на виступи однодумців, холодною тишею відмежовують чужі громаді аргументи опонентів. Конгрес – це великий живий організм.
Віддаленість Реджайни від Оттави та Торонто, схоже, під час Конгресу надала сміливості офіційним представникам української та канадської урядових делегацій. Розмови були не просто відвертими – вражаюче відвертими.
“Пане Степане,” – звернулася до віце-прем’єра України Степана Кубіва Міністр торгівлі Канади Христя Фріланд. – “Ми віримо в ваші реформи. Віримо попри те, що багатьох із нас вже покарали за занадто великий кредит довіри попереднім урядам України, покарали втраченим бізнесом та інвестиціями. Але вам ми віримо, тому я Вас хочу попросити: будь ласка, будь ласка, будь ласка, зробіть цього разу все правильно. Іншого шансу для України може і не бути.”
Вже згодом Фріланд додала: “Я вважаю, що я багато і тяжко працюю, моє міністерство має команду чудових фахівців, разом ми йдемо до наміченних цілей, але я навіть не можу уявити обсяг роботи українських урядовців-реформаторів. Вони працюють на обмежених ресурсах, без команди, без адекватної законодавчої бази, під час фактичної війни з найбільшою армією континенту.”
Справедливо сказати, що українська делегація цього разу вигідно відрізнялася від урядовців-попередників. Усі посадовці, які приїхали на Конгрес, показали, що добре розбираються у профільних для своєї сфери питаннях, у загальній полеміці виступали скоординовано, могли пояснити хід реформування їхньої галузі та як вона інтегрована в концепцію загальних змін в Україні. З’явився і професіоналізм у деталях: логічно вибудовані розрахунки, наочні графіки, аргументовані прогнози. І чого не було ще 3-5 років тому, була відчутною відкритість до діалогу за межами презентацій і доповідей, привітність на рівні побутового спілкування.
Міністр закордонних справ Канади Діон, почуваючись впевнено і тільки що пожвавивши аудиторію обіцянками виділити вісім мільйонів доларів на реформи української поліції, безапеляційно заявив про поновлення активних дипломатичних переговорів Канади з Кремлем та виніс питання співпраці з росіянами в Арктиці за межі україно-російської війни. Ці слова делегати Конгресу зустріли тишею.
Захищати Україну та її інтереси випало заступнику міністра Закордонних Справ України Вадиму Пристайку: помітно хвилюючись, але твердо, український державний службовець нагадав про підступність режиму Путіна, про Будапештський договір, про те, що Україна спромоглася зупинити війська найбільшої армії на континенті, розбудовуючи збройні сили, про те, що жодна країна-союзник не надала Україні кінетичної зброї, не дивлячись на численні українські прохання та партнерські обіцянки, що останній раз, коли агресора намагалися замирити, все скінчилося Другою світовою війною і мільйонами загиблих у всьому світі, що європейські політики хочуть зняти санкції з Росії та відновити “бізнес ес южеал” з Кремлем. “Давайте я Вам скажу відверто: Мінський договір безчесний та несправедливий для України. Ніхто з українців не відчуває полегшення від такої домовленості, тому що напали на нашу країну, нам підступно та без попередження принесли війну. Замість спільної боротьби з агресором, світові партнери тепер нас схиляють до проведення багатогодинних неодноразових переговорів із ворогом. Україна погодилася на них задля зупинки військової навали, яку мусила би знову сама відбивати. І тепер, коли найголовніший пункт з Мінську – повернення контролю над кордоном – не виконано, ми чуємо про припинення санкцій?”
Заступнику міністра аплодували стоячи. Мабуть, це стало одним із тих нечисленних випадків, коли український державний службовець дійсно представляв інтереси свої нації. Публічно, сміливо та професійно.
Важливим подіям – красивий фінал. Останній день Конгресу запам’ятався президентською присягою. Затверджена нова Рада, призначено головуючих, лідером проводу став переобраний Павло Ґрод. Поклавши руку на Біблію та повторюючи за Евгеном Чолієм (Президентом СКУ), Павло надавав звучанню кожного слова справжнього змісту, примудрившись не формалізувати присягу. Перед делегатами стояв одностайно обраний лідер, позбавлений попередньою каденцією ілюзій, обізнаний з проблемами та викликами, обсягом роботи та очікуваннями українців у самій Канаді та Україні. Разом із притаманними нам розбіжностями та суперечками, разом із спільними перемогами і підтримкою, українці Канади все ж мають свій, громадський голос, і він звучатиме міцно та гучно, як ніколи раніше.
Share on Social Media
