Дагмара Турчин-Дувірак для Нового Шляху, Торонто.
18 березня в Пластовій Домівці ім. Гуцуляків, що на вул. Кінгзвей в Торонто, відбулася традиційна шевченківська доповідь Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді. Доповідачем був професор Торонтонського Університету, літературознавець, доктор Тарас Кознарський, а темою доповіді – сучасник і особистий приятель Шевченка Микола Маркевич. У представленні доповідача ведуча вечора проф. Марта Дичок розповіла про широке коло наукових інтересів д-ра Кознарського, яке охоплює модерну прозу Винниченка, літературне життя ХІХ століття, а віднедавна – також зацікавлення Хмельницьким.
Микола Маркевич, як підкреслив доповідач, це тема, якою він займається досить давно і яка все ще “не хоче його відпустити”. Постать Маркевича, вважає проф. Кознарський, є дуже цікавою і водночас показовою для розуміння ментальности української шляхти в колоніальній Україні ХІХ століття.
За “Малороссийским Родословником” В. Модзалевського, рід Маркевичів-Марковичів сягає початку ХVII століття та походить від майже біблійного Авраама та його сина Марка, котрий мав чотири доньки і трьох синів, від яких пішли три гілки цього роду – чернігівська, роменська і прилуцька (саме до останньої належить Микола Маркевич). Дослідження роду Маркевичів демонструє, наскільки тісно переплетені були всі знатні роди української шляхти. Так, одна з доньок Марка вийшла заміж за гетьмана Івана Скоропадського, інша – за Павла Полуботка. З-поміж представників прилуцької лінії внук її засновника Федора Іван одружився з правнучкою Василя Кочубея і гетьмана Данила Апостола Єлисаветою, а його донька Пульхерія вийшла заміж за Михайла Скоропадського – саме їхній внук Павло Скоропадський очолить Гетьманат України в 1918 році.
Славився рід Маркевичів-Марковичів і схильністю до літературної та краєзнавчої діяльності. Так, Яків Маркович (1696-1770), посеред різноманітних літературних творів залишив знаменитий “Діяріюш” (“Щоденник”), виданий 1859 року його внуком Олександром. Брат Олександра Яків (1776-1804) написав і видав в 1798 році “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях”.
Повертаючись до Миколи Маркевича, він, як і його батько Андрій, отримав блискучу освіту – спочатку в пансіоні Павла Білецького-Носенка, а потім у Петербурзі, в пансіоні при Педагогічному Інституті, де навчався в одному класі з братом Олександра Пушкіна і Михаїлом Глінкою – майбутнім композитором. Вчителем його був відомий поет Вільгельм Кюхельбекер, а музики він вчився у знаменитого англійського піаніста і композитора Джона Фільда. По закінченні пансіону Микола вступив на військову службу до драгунського Курляндського полку, де пробув чотири роки та зблизився з майбутніми декабристами. Мабуть, якби продовжив службу, то розділив би з декабристами і їхню долю. Однак, в 1824 році батько покликав його додому, в рідне село Турівку. Там, на Прилуччині, Микола і провів, поза нетривалими мандрівками, решту свого життя.
Талановита і надзвичайно діяльна натура Миколи вилилась у безліч найрізноманітніших проектів, частина яких була реалізована і опублікована, а інша залишилась в рукописних матеріалах, що, на жаль, знаходяться в Москві. Серед історичних праць Маркевича – “История Малороссии”, видана в Москві в 1842-43 рр. у 5 томах, “Гетьманство Барабаша”(1841), “О первых гетьманах малороссийских” (1848), “О козаках” (1858) та ін. З-поміж етнографічно-фольклорних розвідок на особливу увагу заслуговують “Обичаи, поверья, кухня и напитки малороссиян” (1860), де вперше надруковано текст українського вертепу, а також збірки “Собрание малороссийских песен”(1840) та “Южнорусские песни” (1857). Як поет, Маркевич перекладає російською мовою Байрона, а в 1829-31 рр. видає три збірники оригінальних поезій, найцікавішою з яких є остання, під назвою “Украинские мелодии”.
Практично всі твори Маркевича присвячені Україні, однак написані вони російською мовою, хоча він добре знав рідну українську. Чому? Відповісти на це питання, вважає проф. Кознарський, допоможе застосування такого поняття, як habitus. Habitus – це сукупність уявлень, вподобань, тенденцій, культурних координат і життєвих цінностей, яка виробляється в процесі освіти становлення індивіда в межах його соціальної групи. Цей habitus вкорінюється на досвідомому рівні, людина з цим функціонує і так проявляється її ідентичність. В Російській імперії українська шляхта була змушена заангажовуватися в імперські структури і знаходити в них власну нішу. Одним з проявів поведінкового багажу української шляхти в цих умовах є мімікрія – приховування ідентичности, особливо показова для постмазепинської епохи. Українські еліти були імперськими людьми і користувалися мовою імперії, а проте часто нею прикривали свою українську стратегію і антиімперські настрої. Саме таким прикладом є Микола Маркевич, який не раз у завуальованій формі висловлював симпатію до Мазепи і негативно ставився до Кочубея.
Для підтвердження даної тези проф. Кознарський проаналізував кілька віршів Маркевича із збірки “Украинские мелодии”. Збірка написана на зразок “Ірландських мелодій” Томаса Мура: тут український автор, як і ірландський поет, висловлює тугу за славним минулим своєї вітчизни. Вірш “Сон-трава” починається досить невинно: навесні хлопці і дівчата шукають зілля сон-трави, щоб дізнатися про своє майбутнє. Однак закінчення вірша трагічне: у сні приходять з гетьманського цвинтаря убиті і понівечені козаки, нагадуючи про трагедію Батурина і Полтави. Вірш “Бандурист”, що послужив пробразом для Шевченка, не менш промовистий. Демонська рука, що рве струни на бандурі, призводить до тотальної катастрофи: прийшли москалі битися зі шведами, забрали худобу, зїли хліб, спалили село… Вірш “Україна” cпіває пеан спочатку українській природі та дівчатам, а далі воскрешає славну козацьку історію України та її лицарів – Палія, Наливайка, Сагайдачного, Хмельницького, Полуботка. Під іменем Войнаровського, вважає д-р Кознарський, тут безперечно криється Іван Мазепа (Войнаровський був племінником гетьмана). У цьому ж вірші вперше з’являється словосполучення “cвята Україна”.
Наприкінці, проф. Кознарський розповів про теплі товариські стосунки, що єднали Маркевича і Шевченка від часу їхнього знайомства в Петербурзі 1840 року (саме тоді Шевченко присвятив Маркевичу свого вірша “Бандуристе, орле сизий”), та під час перебування поета в Україні в 1843-45 роках. Одним із свідчень їхньої дружби є жартівливий лист від 22 січня 1844 року, де Шевченко-“гетьман” запрошує “генерального обозного” Маркевича до Вейсбахівки, де Шевченко гостював у І. Корбена. У відповідь Маркевич відписав Шевченкові чудовою українською мовою та ще й у віршованій формі не менш жартівливого листа з порадами не лише пити, а й закушувати, а опісля і добряче проспатися. Цей лист є ще одним прикладом поведінки тодішньої української інтелігенції, коли мова обиралася відповідно до мети та адресата.
Доповідь проф. Кознарського, сприйнята з великим інтересом, викликала багато запитань та закінчилася жвавою дискусією на теми української ментальности та ідентичности, “Історії Русів” і поточних проблем сучасної України.
Share on Social Media
