Любов Василів-Базюк для Нового Шляху, Луцьк.
Перші хвилі імміграції, осяги перших років господарювання, любов до землі, життя наших селян в Галичині, Закарпатті, Буковині і на Волині, земельні реформи в Австро-Угорській Імперії. Тяжкі початки в Канаді, розбудова громадського життя: шкіл, церков, преси. Політичні обставини: друга і третя хвилі імміграції до Канади. Зростання і значення діаспори в Канаді. Розбудова церковного, національного, громадського, наукового і політичного життя.
Імміграція Українських селян до Канади вiд 1891 р. дала початок до створення економічно-політичної діаспори. Першими та відважними були Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова з Галичини, а з Буковини Василь Загара з дружиною. Після них приїхало багато родин, заселювали західні провінції Канади, корчували ліси та очищали землі для посіву. Тепер часто називаємо їх першою хвилею імміграції, або “Піонерами Канади”. Їм завдячує Канада за розвиток хліборобства на очищених від великих лісів землях. Це була велика, мозольна праця викорчувати 5 мільйонів акрів за 5 років. Довго намагалися виплекати рід пшениці, що дозріває в холодних північно-західних провінціях на початку жовтня, не так, як в Україні в половині липня. Побудували житлові та господарчі будинки в перших 8 роках, після того розвинули українське шкільництво, пресу, організували церковне життя та суспільні доброчинні організації. (Народознавчі зошити Василя Чоповського надзвичайно глибоко описують всі турботи, переживання та нову творчість перших іммігрантів-піонерів).
Перші іммігранти до Канади були відважні люди, що через економічні проблеми (брак землі), через ворожу аграрну політику окупантів, а також через політичні переслідування окупаційних влад залишали своїх батьків, сестер і братів, дальші родини, сусідів і ціле село. Були відважними, не могли терпіти всіх обмежень, їхали далеко за океан в пошуках землі, національної свободи і освіти для своїх дітей, бо самі не мали можливості закінчити більше як чотири роки народної школи, або тільки два. Це були “Сини Землі”, про їх життя в Канаді, в землянках і корчуючи ліси багато написано багато, але ще можна багато навчитися з поезії, яка вказує на їх духовне багатство, яке вони привезли з України. (Автор McGregor, J.G. у своїй праці подає про перших іммігрантів з точки зору канадської політики відносно перших іммігрантів і їх земельних участків).
Хоч не мали великої освіти, але були аристократами духа: чесні, родинні, працьовиті. Нічого від своєї Батьківщини не сподівалися, бо вона була поділена та поневолена чужими чотирма державами. Тому шукали кращої долі, землі і все здобували працею своїх рук, одні одним помагали, були виховані на засадах християнської етики і моралі, патріотизму, розуміння громадського обов’язку, жертвування. Їх виховували батьки селяни, які зпоконвіку передавали своїм дітям традиції і звичаї української культури, яка розвивалася тисячоліттями. Починаючи від Трипільської культури славилися своїм умінням обробляти багаті та родючі землі чорнозему та удосконалювати хліборобство.
Любов до землі, до джерела життя в зростаючому населенні переходило від батьків до дітей. Про цю безмежну любов до землі дуже добре писала Ольга Кобилянська в повісті “Земля”, де яскраво змалювала психологію нашого селянина. Надзвичайна любов до природи, звіринного світу та до джерела існування – широких піль пшениці та жита. Земля була святою, без неї наш селянин не уявляв свого життя. На вдачу селянина, на його працьовитість, відчуття обов’яку впливали: краса зеленої природи, чорна переорана розсипчаста рілля, спів жайворонків та подих лагідного вітру. У творі Ольги Кобилянської батько Івоніка, набравши землі у жмені, вважав її найдорогоціннішим скарбом, обіцяв їй бути вірним, ніколи не зрадити, любити. Бажання мати велике господарство та багато землі привело у творі до вбивства брата, щоб все спадкувати. Це не одинокий приклад, таке нещастя через любов до землі, було оспіване в думі “Азовські Брати”, коли в широкому, безлюдному степу два старші брати не помогли, не рятували наймолодшого, хоч самі також загинули, бо хотіли, щоби батько ділив землю на двох, а не на трьох. (У думі “Азовські Брати” описується небезпечна втеча з турецької неволі, а також ментальність братів, що хотіли спадкувати якнайбільше батьківської землі.)
Наші завзяті селяни і в Канаді від 1891 р. почали себе організувати в українську громаду, що тепер називають діаспорою. Це були патріоти з західних земель України: Буковини, Галичини, Закарпаття і Волині. Більшість цих людей жили в складі Австро-Угорської Імперії, крім Волині, внаслідок третього поділу Польщі в 1795 р. Щоб краще зрозуміти причини еміграції наших земляків, треба пригадати спосіб влади монархії Габсбургів, де існував повний абсолютизм, хоч панщина в Галичині була скасована в 1848 р. – скорше, як в під московською владою, де це відбулося в 1861р. У той час австрійський уряд не забрав адміністративної влади від поляків, які продовжували полонізацію, мадяри не міняли своєї жорстокої політики до українського населення, а на Буковині румуни також переслідували наш народ. Політика королеви Марії Терези та її сина Йосипа Другого привела до змін в аграрних, релігійних, освітніх та мілітарних справах. Селяни були звільнені від залежності поміщиків, але для них працювали 30 днів на рік.
У релігійних реформах зрівняли всі віросповідання: римо-католицизм, греко-католицизм і протестантизм. Відчинили можливості до освіти: до середних шкіл (гімназій по великих містах), університетів, але у селян не було грошей на таку освіту. У початкових школах була дозволена українська мова та по селах було по 4 класи. На вимогу церкви відчинили українські Духовні семінарії в Львові та Ужгороді. Для оборони Австро-Угорщини створили обов’язкову військову службу по 18 років, що пізніше була зменшена до 8.
Хоч були зроблені великі реформи, але аграрні справи на Закарпатті, Буковині і в Галичині вважалилися найбільш відсталими. За правління нового імператора Франц Йосипа наступила тверда зміна в аграрній політиці. Відкинули попередні закони, повернулися до великих феодальних господарств на Закарпатті та в Галичині, хоч на Буковині не було панщини, але селяни тільки володіли 30% землі.
Національне переслідування продовжувалося, особливо через поляків, мадярів і румунів, а на Волині через закони Валуєва (нє било, нєт і нікагда нє будєт) – заборона видавництва українською мовою, а також і церква під московською патріархією привчала любити все москвське.
Наші селяни шукали землі. Докупити – не було де, також не мали грошей, а ділити свою – батьківську землю, дітям було заборонено. Рівночасно поміщики скуповували землю, навіть забирали силою церковну, монастирську зумлю та змушували селян відпродувати. У родинах було багато дітей. Молоді сини та дочки не мали освіти і грошей, щоб іти до міста та вивчати різні фахи, працювати в новоствореній індустрії, яка починала розвиватися по великих містах.
Під час моїх студій професор, що викладав Історію Імміграцій різних народів до Канади, чи інших країн світу, наголошував, що на імміграцію їхали люди сильного характеру, відважні, пробоєві. Це не їхали найбідніші з знайбідніших, бо треба було оплатити доїзд до пристані, корабель, потяг до призначених місць: до Манітоби, Саскачевану та Альберти. У пристані вимагали від нових іммігрантів показати, що мають $25.00, а це були в тих часах дуже великі гроші, а хто не мав, повертали до їх країн.
Справи приїзду українців до Канади полагоджував др. Осип Олеськів за дозволом і запрошенням канадського прем’єр-міністра Вілфріда Лауріє та міністра внутрішніх справ Кліффорда Сіфтона.
Продовження у наступному числі
Любов Василів-Базюк – Магістер Бібліотекарства та Інформацій та Почесний професор Східно-Європейського Університету ім. Лесі Українки, Луцьк
Share on Social Media
