З початку грудня в мистецький ґалереї Second Floor Art Center, що розташована на другому поверсі Адміністрації Президента України в Києві, відкрилася виставка “Проекція”, яка демонструє воїнів АТО у високохудожньому контексті. Над створенням експозиції працював французький фотохудожник українського походження Юрій Білак. До орґанізації виставки долучився Адріян Кос з Торонта, з яким Юрій Білак співпрацював під час орґанізації виставки “Гуцули” в межах Українського Фестивалю на Блурі у 2013 р.
Виставка зайняла цілий поверх Адміністрації Президента, який був спеціально пофарбований в чорний колір. “Люди можуть казати, що чорний колір створює сумну атмоферу, але якраз це і виділяє мої фотографії. На чорному тлі, освітлені спеціальними підсвічниками, вони виглядають надзвичайно”, сказав в інтерв'ю Новому Шляху Юрій Білак. У ґалереї Second Floor Art Center виставка триватиме щонайменше три місяці, до кінця лютого. Після того вона може переїхати у приміщення Бориспільського летовища і до мистецького центру “Арсенал” у Києві. На даний момент, світлини надруковані на папері, а для “Арсеналу” Юрій хоче видрукувати фотографії на дерев'яних дошках, коробках з амуніції, тощо, що походять із зони АТО. У митця є плани показати виставку у світі, сподіваємося що згодом вона приїде і до Канади.
Батьки Юрія походять з Буковини – батько був членом Буковинського Куреня і дійшов з Куренем до Франції, а мама була вислана до Франції як остарбайтер. Перший раз Юрій Білак побував в Україні у 1983 році, з батьками, побачив рідний край, а з 2004 року почав більше їздити в Україну, особливо на Гуцульщину. Його репортажний фотоальбом про гуцулів вийшов в 2012 році. Під час Революції Гідности Юрій довгий час був на Майдані і фотографував його. А коли прийшла війна – продовжував мандрувати Україною на схід. Він шукав мистецький підхід, щоб розповісти про цю війну. “І на Великдень 2015-го року під час Служби Божої, я випадково побачив, як священник сів за стіл із бійцями. Картина нагадувала епізод із Тайної Вечері і я зрозумів, що знайшов підхід до мистецького висвітлення того, що відбувається у зоні АТО.” Ця світлина надихнули Юрія продовжити робити світлини з бійцями АТО на основі картин світових майстрів. Головне у цьому проекті, що все показане є справжнім – справжні бійці і обставини у зоні війни.
Юрій Білак говорить, що фотографія – лише одне з його захоплень. У своєму житті він був також мотогонщиком, танцюристом, співаком, актором, режисером-постановником – “я не так фотограф, як це все разом, і мені це дуже подобається”, каже він. Юрій – фотограф-портретист і гуманіст, а його мета – робити фотографії, які люди самі пропонують. Він висловлює свій підхід англійською мовою таким чином: “I don’t want to take a picture, I want the people to offer me, give me this picture.” (Я не знімаю світлину, я хочу, аби люди мені її запропонували).
На сторінках 8-9 ми наводимо декілька світлин Юрія Білака. Світлина, з якої почалася ідея проекту, основана на картині Леонардо да Вінчі “Таємна вечеря” (1494-1498). Цю зйомку Юрій проводив у розташуванні 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ біля Артемівська. Посередині за столом сидить священик, який щойно відправив богослужіння. На столі – три освячені паски, палахкотять свічки. А навколо – воїни: праворуч від священика сидить заступник комбрига, підполковник Сергій Собко – Герой України. Ліворуч – лікарі.
Світлина на основі картини Вінсента ван Ґоґа “Автопортрет з відрізаним вухом і люлькою” (1889). Геніальний ван Ґоґ одного разу відрізав собі вухо і написав автопортрет, а свій біль тамував люлькою. Юрій Білак знайшов чоловіка, схожого на ван Ґоґа на війні біля Маріуполя. Пан Віктор з Рівенщини у попередньому житті вирощував сад, виховував дітей, а згодом і онуків. А як почався у Майдан – подався до Києва. Звідти його шлях проліг на війну, аби захистити своїх дітей та онуків і оборонити Україну. Багато українців на війні потрапили в полон, де були піддані тортурам: їх били, відрізали частини тіла. Віктор зімітував автору світлини бранця, якому відрізали вухо. І та ж люлька тамує йому біль.
Ми поставили на першу сторінку світлину, яка базується на картині Ежена Делакруа “Свобода, що веде народ” (1830). Кожна нація цінить своє знамено. На картині бачимо, якою ціною французи зберегли свій прапор. Дівчина однією рукою підняла його високо вгору, а в другій – тримає зброю. Довкола трупи, народ біжить за прапором. Північніше Дебальцевого Юрій Білак зробив фотознімок, на якому незламна українка, лікар за фахом, підняла вгору український стяг. Поруч – її військові-побратими. Дівчина нагадує нашу безстрашну льотчицю Надію Савченко, знайти саме таку героїню було бажанням Юрія. На її футболці пломеніє український тризуб. Внизу – ящики від боєприпасів до “Градів”. І – надвечір`я. Зайшло сонце. Україна встає з колін.
Віллем Клас Геда “Бенкетна п’єса з шинкою” (1656). Цей натюрморт написаний у мирний час. На ньому зафіксовано стіл уже після трапези. А на світлині Юрія Білака – накритий стіл перед тризною. Стіл багатий, але ця щедрість складається із вмісту солдатського пайка, який видається в армії воїну на добу. До нього Юрій Білак додав багато фруктів. Поруч – варення з Майдану в Києві, понівечена тарілка з Будинку профспілок, обгоріла ікона з Майдану і розписана каска. І – снайперські кулі. Ліворуч – фото 18-річного юнака Георгія, з яким Юрій Білак познайомився на Майдані. З Києва хлопець пішов на фронт захищати Україну. Там і загинув. Як спомин про нього – запалена свічка.
Ще одна світлина на тему “Козака Мамай” (початок XIX ст.). Про козака Мамая в Україні ходить багато легенд. Його зображали на картинах чимало невідомих художників. Відтоді минуло понад три століття. Картина ця була популярна на Слобожанщині і Поділлі, на Поліссі і в Таврії… Козак завжди був із кобзою, а неподалік пасся його кінь. Одного разу Юрій Білак їхав у місто Щастя Луганської обсласті. По дорозі зупинився у солдатській казармі і побачив серед армійців Ігоря з пишним чубом-оселедцем, справжнісінького козака Мамая.
Рембрандт ван Рейн “Філософ, що медитує” (1632). І знову Рембрандт. Світло і тінь – характерна ознака фламандських картин. Сходи, вся композиція жовта, затишна і тепла. Юрій Білак довго шукав щось подібне в зоні АТО. І випадково знайшов перед селом Піски. Українські воїни охороняють міст, під який потрапляють сонячні промені. Вони падають на довгі сходи, зроблені з ящиків від набоїв.
Ян Вермер “Дівчина з перловою сережкою” (1665). Цей портрет нідерландський художник написав більше чотирьох століть тому. Але він довго не давав спокою фотографу, бо Юрій хотів відшукати на війні саме такий образ. І знайшов його у особі медпрацівника Аліни. Військові з гордістю переповідають легенди про волонтера Аліну, яка пройшла разом з нашими бійцями горнило битви за Іловайськ і виходила разом з ними. Коли російські окупанти жорстоко били українських солдатів, Аліна намагалася надати їм допомогу. Отримавши поранення, вона зробила собі укол, і знову кинулася рятувати побратимів. Юрій знайшов її у Слов'янську і зробив фото. Воно вийшло гарне і оптимістичне – і з перловою сережкою.
Share on Social Media
