Іван Козаченко, КІУС-Едмонтон.
Тобто ви вважаєте, що сучасний Шевченко, здатний збудити націю, сьогодні не можливий в Україні?
Він може з’явитися і збудити націю, чому ні? Просто розумієте, що на одного Шевченка буде сто чоловік, які будуть нести якусь відверту ахінею, яка не те що не збудить націю, а яка може просто націю завести туди, куди заводити її не треба. Я до того, що не варто на людину покладати занадто високі сподівання і не варто витворювати собі кумирів, щоб потім не розчаровуватися, щоб потім не демонтувати їх. Мені здається, що цілком можливо дослухатися до думок, але при цьому ґенерувати власну думку, мати своє бачення в усіх можливих ситуаціях. Це те, що, знову-таки, багатьом із нас, українцям притаманне – небажання думати самостійно, небажання аналізувати і співставляти різну інформацію, готовність легко вчепитися за якогось шарлатана, створити з нього кумира, а потім на нього перекласти відповідальність за те, що гарна ідея завершилась черговим фіаско.
Я маю декілька питань й про вашу творчість. Чи плануєте ви написати книжку про події останніх років?
Так, планую. Я зараз почав писати роман. Хоча я і до цього писав про ці події. Скажімо, моє оповідання “Бігти не зупиняючись” – це, наскільки я розумію, перше українське оповідання про війну. Воно з’явилося та надрукувалося українською і російською ще 14-го року. Зараз в Австрії виходить окреме видання. Окрім того, в мене віршів багато на цю тему, плюс “Луганський щоденник” – це такі щоденникові записи з весни 14-го року, які я робив, коли ми їздили з проектом “Розділóві” на Донбас. Тобто писав до цього, але зараз почав писати окрему книгу і думаю, що це буде роман.
Опишіть, будь ласка, ваш творчий процес. Що спонукає вас писати?
Спонукає присутність якихось ідей і внутрішні зобов’язання ці ідеї озвучити. Є якісь думки, якісь образи, якісь герої, якісь діалоги – і все це треба висловити. Я до літератури ставлюсь, як до роботи. Для мене це не просто якесь хобі, коли ти сидиш і чекаєш, коли з’явиться натхнення. Ти живеш життям, ти спілкуєшся с людьми, люди викликають у тебе великий інтерес, життя викликає інтерес, щось подобається, щось не подобається – і ти вважаєш за необхідне про це писати. Я так до цього звик ставитися. Оскільки крім літератури, за великим рахунком, нічим на займаюся, то для мене це є якась моя реальність.
Чи маєте якісь ритуали? Як ви пишете?
Ну як? Відкриваю комп’ютер та й пишу. (Сміється). Насправді, це робота: є час – ти пишеш, нема часу – ти не пишеш. Себто, чекати там якогось припливу натхнення, чи чекати якогось настрою, чи особливих умов, мені здається, занадто велика розкіш.
Наскільки мені відомо, це ваш не перший візит до Канади.
Другий.
Які ваші враження від країни?
Мені подобається і Канада, і Сполучені Штати. Причому вони подобаються мені не “сліпо”, з якимось захватом. Мені подобається те, що це все зовсім не схоже на Європу, при тому, що я Європу теж дуже люблю. Тут зовсім інший ритм, зовсім інший масштаб, зовсім інше відчуття себе в часі і просторі. Це страшенно цікаво.
Які ваші враження від української громади тут?
Враження позитивні. Завжди було цікаво спілкуватися з українцями. З одного боку, викликає величезну повагу те, наскільки люди, відірвані від свого звичайного середовища, зберігають свої і звички, і культуру, і мову, і традиції. З іншого боку, це викликає певну іронію, але іронію добру; наскільки мова канадійських українців різниться від мови українців в Україні. Чи, скажімо, якісь уявлення про те, що в Україні робиться. Але, повторюся, що це добра іронія, тому що насправді мені здається, Україні страшено пощастило, що в нас є діаспора, зокрема канадська діаспора. Думаю, що це насправді величезний дарунок і все це можна було добре побачити в 90-х роках, коли українські громади по всьому світу підтримали державу, підтримали суспільство. Зокрема, культуру – власне, в перші роки становлення незалежності.
Я це дуже добре пам’ятаю, адже тоді був мій перший приїзд до Канади. Ми тоді приїхали групою молодих митців. Нас привезло видавництво “Смолоскип” і ми робили кілька виступів. Переважно це були Сполучені Штати, але ми заїхали ще в Торонто. Власне, презентували свою творчість і, головне, збирали кошти на видання книжок молодих авторів, себто на подальші програми видавництва “Смолоскип”. За рахунок тієї поїздки ми зібрали якусь шалену суму на той час (це були 90-ті роки, коли за кілька тисяч доларів можна було придбати квартиру). Ми зібрали шалену суму, і саме за рахунок тієї поїздки було надруковано велику кількість книжок письменників, які сьогодні фактично репрезентують українську літературу. Якби не українці Америки чи Канади з своїми уявленнями про те, якою має бути українська культура, без їхньої, хай не значної, але цілком конкретної матеріальної допомоги, все це могло би виглядати цілком інакше та набагато гірше. Я до діаспори завжди ставлюся з величезною повагою. Зараз, коли часто доводиться їздити і виступати, і коли підходять молоді українці – це вже нова ґенерація діаспори – та запрошують на якість зустрічі, завжди намагаюся погоджуватися, тому що страшенно важливо – підтримувати зв’язок з цими людьми.
Share on Social Media
