Василь Глинчак, Львів.
Напевне це було в 1965 році у двадцятиріччя перемоги ще за Хрущова, бо пізніше, при Брежнєві то було б неможливо. В ті дні я побачив у Львові щит, де була вказана кількість Героїв Радянського Союзу з кожної нації. Щит той дуже швидко прибрали і я жалів, що не списав цифри. Пригадую, що українці йшли на другому місці після росіян і їх було десь понад дві тисячі.
Ще один спомин – з дитинства. Літо 1945 року. Навпроти нашої хати, через дорогу був широкий лан – там колись був панський фільварок. І ось бачу як навпростець через той лан лементуючи летить в село моя стрийна: хтось їй дав знати, що із станції, з Терновиці “іде з войни Іван” – її чоловік . Вона бігла йому назустріч…
І ще пам’ятаю розмови з тим Іваном, моїм стриєм. Розповідав, як вони, солдати, вишикувані слухали промову Сталіна – “тост за великий русский народ”, що переміг у війні. І як при тих словах один грузин з досади зірвав шапку, кинув до землі з криком: “А я за что воевал?”
Ну і ще одна згадка. Група дивізійників-комбатантів (в особі покійного Романа Панкевича) запросили мене, як телевізійника, сфільмувати інтерв’ю з Ярославою Стецько. Йшлося про так звану Велику Вітчизняну війну, бо знову була якась річниця, не то перемоги, не то нападу німців 22 червня 1941 року. Пані Стецько категорично була за те, щоб Україна навідріз відмежувалася від будь яких “ювілейних” відзначень. Мовляв, то була війна двох імперій, двох окупантів, ми, українці, в тій війні були жертвою, то не наша війна і не наше свято.
Дехто з присутніх, серед них і я, пробували заперечувати. В тому сенсі, що та війна зачепила мільйони українських родин. Що відзначення дня перемоги чи дня початку війни для тих мільйонів, то не данина Сталіну і партії, а спогад про рідних – батьків, синів, братів, наречених, які з тої війни не повернулися. А ще ж тоді в 95-му році, коли те інтерв’ю писалося – тоді в Україні, двадцять літ тому – було ще багато – сотні тисяч, якщо не більше, живих учасників війни – ветеранів. Їх ті річниці теж зворушували, ятрили спогади про обпалену війною молодість, про полеглих побратимів. То як їм бути? Зректися спогаду? Зректися пам’яті? Зректись сердечного болю і сумовитої радості, що все те лихоліття уже минуло?
Зрозуміло, що пані Стецько залишилась при своїх переконаннях. Але час показав, що все-таки вона не мала рації. Так, з точки зору догматичної ідеології то була не наша війна. Але крім ідеології є ще психологія! Тим більше масова, всенародна. А з цим не можна не рахуватись. Закінчення війни (перемога) – то було мільйонне зітхання полегшення, то були сльози в очах мільйонів – сльози радості і надії. Як спалах сонця в міріаді крапель після страшної зливи.
Можна було зрозуміти нашу шановну співрозмовницю. Ішов щойно четвертий рік незалежності. Їй хотілось, як і багатьом з нас, кардинальних змін, щоб Україна враз стала українською. Але то було неможливо. Український народ вийшов з радянської тюрми знесиленим, з великим послабленням національної свідомості. Це не могло минутись враз. Потрібні були роки очищення від радянських стереотипів, роки прояснення, роки пізнання історичної правди – “пізнаєте правду і вона визволить вас”.
Повторюю, зустріч з Ярославою Стецько відбулася двадцять років тому. Напевно тепер, якби вона була серед нас, вся та справа з тою війною не сприймалася б нею так однозначно. Однак як показують факти, прибічників такого однозначного погляду все ще не бракує. Зокрема недавно на радіо “Свобода” випало слухати професора Квебекського університету в Монреалі пана Романа Сребина. Журналістка запитала професора, чи Київ, як столиця країни-учасниці війни, може бути місцем відзначення Перемоги? Відповідь професора була категорично заперечною і, як кажуть, до болю знайомою: не може, бо УРСР – то була не держава, а лише колонія Росії, отже бездержавна Україна не була суб’єктом у тій війні, суб’єктом міжнародних відносин. На місці журналістки я б підсунув “шпильку” пану професору, що, мовляв, Польща на той момент теж була бездержавною, тим не менш поляки воювали де могли і в різних арміях, аби лише проти Гітлера – навіть у складі Червоної Армії. Але такого питання журналістка пану Сербину не поставила і він монопольно відмовляв Україні в праві на свято перемоги і на свідомість своїх зусиль заради тої перемоги.
З такими поглядами категорично не можна погодитись! Тим більше за теперішніх політичних реалій. А реалії такі, що в Росії ведеться шалена кампанія приниження і паплюження України і всього українського: Україна – не країна, а окраина. Українська мова – російсько-польський діалект. Самі українці – “недослов’яни”. Ставлення росіян до українців опустилось уже з ідеологічного, політичного на рівень печерної племінної ненависті. Показово, що на одному з сайтів в інтернеті в анотації книги “Украинская химера” (“майн-кампф” Путіна з українського питання) жанр тої книги визначався як ксенофобія. Напрочуд чесно! А ще чесніше було б так: українофобія.
Логічним завершенням того шквалу україноненависництва стала заява Путіна, що Росія і без України могла виграти ту війну. Об’єктивно пан Сербин, відмовляючи Україні у праві на визнання її внеску в перемогу над фашизмом ллє воду на путінський млин, прирікаючи Україну лише на роль пасивного “гарматного м’яса” і німих мільйонних жертв. Але ж це не так! Навіть за Союзу українці, українське суспільство було свідоме своєї історичної ролі у тій війні. Тим більше, що навіть Сталін змушений був загравати з українськими національними почуттями, наприклад, запровадивши в часі війни орден Богдана Хмельницького. В тодішній українській літературі, кіно, мистецтві, театрі наскільки це було можливо звучав пафос гордості за “Україну в огні” (О. Довженко), за героїзм її синів і дочок. Це ж на тій хвилі зродився знаменитий Сосюрин вірш “Любіть Україну”, а ще раніше Бажанові строфи “Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів”. А як грізно прозвучав у роки війни голос Тичини: що говорив від імені України:
Щоб жить – ні в кого
права не питаюсь!
Щоб жить – я всі кайдани розірву!
Я стверджуюсь, я утверждаюсь
Бо я – живу!
Нічого дивного, що ці рядки були такі популярні у середовищі наших дисидентів в їх боротьбі проти “всіх кайданів” більшовицької імперії.
Отже справа не така проста, як виглядає у академічному викладі пана Сербина. За його логікою, Україна мала б лише пасивно підтакнути Путіну – так. Так, то ваша перемога. Але ж ні! Путінська брехня викликала в Україні величезну хвилю обурення і новим піднесенням почуття гордості за свою участь на всіх фронтах тої війни проти людиноненависницької ідеології нацизму, що таким пишним цвітом перекинулася на простори Росії. І тому ми, українці, уже як держава, маємо право на визнання нашого внеску в ту Перемогу і нашої гордості за той вклад! І таке усвідомлення охоплює чимраз більше коло українського народу.
Нам є чим пишатись! І той невідомий радянський “партократ”, що звелів виставити той щит із статистикою про національний склад Героїв Радянського Союзу – видно в душі був українським патріотом, таким собі націонал-комуністом, який добре усвідомлював місце України, хай і радянської, в борні з гітлерівським нацизмом.
…Є таке пам’ятне фото: політрук з револьвером в руці кличе бійців в атаку. Встановлено – той політрук українець. Встановлено: першим, хто підняв прапор над Рейхстагом був українець Олексій Берест. Вшанований президентом Ющенком званням Героя України. Посмертно.
…Мені пригадується ще такий епізод. Якось влітку на природі над річкою зустрівся з літнім чоловіком. Розговорились. Чоловік був з вівчаркою. Розповів, що був на війні. Офіцер. Що вівчарка його – з потомства собачого розплідника самого Геббельса десь під Віднем. Пишався цим.
Серед царських холопів була колись така гордість – “шуба с царського плеча”. А тут – собака з геббельсівської породи. Сучасні московські холопи перейняли від гітлеризму не лише вівчарок і гори трофеїв, але й його людиноненависництво у вигляді якоїсь своєї мнимої вищості і ворожості до всього людства.
Ось чому тепер, коли Україна віч-на-віч зійшлась у двобої з московським імперіалізмом, коли про Україну кажуть, що вона бореться не лише за себе, але й за всю європейську цивілізацію – ось чому так провісницько звучить вірш українського поета про українського солдата-рятівника одного з найвищих символів людяності і гуманізму:
СІКСТИНСЬКА МАДОННА
Ти дивишся в майбутнє, у світи
І їм несеш дитя своє.
М.Рильський
Заміновані Гітлером в чорній воді у підвалі,
Ви стояли, Мадонно, в останніх обіймах життя –
І хрести літаків напливали на ваше дитя,
Розверталися танки до вашої, Жінко, печалі!
Ви дивились в майбутнє – у смерть і наругу –
І дитя їм несли, бо ваш поклик – нести,
І надію, і жах, недовір’я і тугу
Ви простерли з очей в нерозумні світи.
Повз червоні дроти першим вбіг до підвальної ями
Бондаренко Іван із села Ковалі над Дніпром…
І схиливсь чоловік закривавленим смертю чолом
Перед вами, Страждання з дитям, над крутими віками.
Ви стомились, Мадонно, і ви подали йому сина,
Опустивши меча, став Іван з ним на площі Берліна.
…Цим сонетом відкривалася перша збірка Миколи Вінграновського – виконавця головної ролі Орлюка у фільмі “Україна в огні” за сценарієм його великого вчителя Олександра Довженка. Назва збірки – “Атомні прелюди”. Київ. 1962 рік.
Share on Social Media
