Новий Шлях.
Продовження. Див. початок тут.
Отже, поговоримо про проект підпільної друкарні, так званий проект Актив Волі, який почався у вересні 1991 р. Хоч Радянського Союзу вже не було, міжнародно ще ніхто не визнав незалежності України і всі чекали на референдум. Усі розуміли, що Україна проголосує за незалежність, але питання було, чи всі регіони України за це проголосують? А якщо ні, то до чого це призведе – до поділу України, громадянської війни?
В нас була дискусія влітку з Мотрею Онищук з приводу того, де розмістити підпільну друкарню. Я спочатку думав, що друкарню треба поставити у Львові, там безпечніше і легше зорганізувати. Я пам’ятаю, вона мене переконала, що це треба робити в Києві, у столиці, і так воно вийшло набагато краще.
Всю машинерію для друкарні зорганізував Йосип Терлецький, фінансувалося родинною пекарнею “Future Bakery”. Друкарня також потребувала чорнила і я закупив всі чорнила, які були потрібні. На торонтонському летовищі все це спакувалося і зберігалося у дерев’яних контейнерах. Стався такий дивний саботажний нюанс – коли ми все це відкрили в Києві, тих чорнил не було. Як це сталося, ми не знаємо. А друкарня без чорнил, це як авто без бензину, крім того, ті друкарські машини могли використовувати тільки певні чорнила, радянські ніяк не підходили.
Я вже не раз їздив через радянський кордон з Польщі і трошки орієнтувався, як можна проїхати. Одна з причин, чому я їздив до України автом через Європу раніше – щоби побачити, як кордони працюють.
Перевезли друкарні літаком у Голяндію. В Амстердамі я законтрактувався з незалежним перевізником з Польщі, він часто їздив в Радянський Союз. В Амстердамі мені також вдалося пояснити ситуацію одному інспектору митної служби. Він з прихильністю ставився до розвалу Радянського Союзу, і я йому пояснив, що у нас за проект.
З митницею на українському боці було непросто, там була система ієрархії. Це я зрозумів ще у 1989 році, коли віз в Україну перший раз дві великі ксерокс-машини для новостворених демократичних сил. Тоді в тій справі я познайомився з першим секретарем ЦК КПУ з ідеології паном Леонідом Кравчуком, котрий в суботу знаходився на дачі, розмова тоді була трохи напружена. Отже, ми приїхали на кордон України під вечір у п’ятницю, після нормальних робочих годин. Ідея була приїхати в такий час, що всі головні митники в Києві вже поїхали на свої дачі. Ми під’їхали, вони потелефонували до Києва, там нікого не було. Коли я в Канаді готував документи для митниці, вирішив пожартувати, знаєте, часом в молодості хочеться пожартувати, і написав для київської митниці, що то все висилалось в Україну на адресу Тараса Шевченка. Вони подивилися на документи і кажуть, “О, то ви везете це у Інститут Тараса Шевченка!”, хоч там не було нічого ні про який інститут. Отже, мій жарт нам допоміг, а я боявся, що він нашкодить. Зрештою, вони не захотіли брати на себе відповідальність за нашу затримку, і пропустили нас.
Я тоді також підготував відволікаючий маневр в Києві – я мав великий контейнер з неправдивою друкарнею, яка не працювала. Ми поставили її у гаражі штабу Народного Руху на Площі Перемоги. Я знав, що за мною слідкують, і ми остерігались, тому що, хоч Союзу вже не було, але ще не було повністю зрозуміло, що буде.
А справжню друкарню мені допоміг сховати у Києві мій близький друг, юрист Андрій Кравець. Я його запізнав в Канаді – він тут був на юридичних студіях, а його батько за радянських часів був Міністром закордонних справ України. У Києві був такий великий білий будинок для дипломатів за муром, там міліція завжди була. Я йому тоді подзвонив і сказав, “Не питай нічого, але мені треба щось сховати”. А то була вантажівка “18-wheeler”. Ми його сховали під тим муром, нас пропустили, бо сказав син Кравця, міліція його сторожила і ніхто не знав, де наша друкарня.
Тоді треба було знайти місце, де друкарню встановити. Я з одним з тодішніх українських міністрів шукав різні приміщення у Києві. Ми знайшли великий завод на Дарниці, що стояв більш-менш порожній. Директор заводу дав мені ціни на оренду приміщень і я сказав, що готовий заплатити більше норми. Я також подарував йому гарний французький коньяк і попросив його дати мені портрет Леніна зі стіни кабінету, кажу йому, “слухайте, невдовзі вже вам того портерту Леніна не буде потрібно”, він дуже радів, що такого клієнта має. З жінкою на ім’я Віра Сирота я домовився про постачання паперу з Фінляндії – я залишив їй друкарню після закінчення проекту, вона хотіла розпочати друкарське підприємство. Між іншим, вона мені телефонувала з України у останній день цієї парламентської виборчої компанії. На жаль, бюро згубило її телефон.
Отець з підпільної Православної Церкви посвятив приміщення (в мене є така практика святити бюра також у виборчій кампанії, хай неукраїнці теж розуміють, хто ми є). Я домовився з Архієпископом Володимиром (Романюком), який пізніше став Патріархом УПЦ Київського Патріархату, і він мені дав монахів, котрі підпільно для нас пакували летючки. Ми поставили грати, подвійні залізні двері, я найняв охоронців з Харкова, які не мали локальних знайомств.
Але в нас досі не було чорнила і в мене було страшне почуття – люди з Канади прибувають до Києва, збирається команда, а чорнила нема. У той час сталося чудо. Ми переглядали потенційні приміщення для нашої друкарні (тої, котра мала відволікати увагу і зберігалася у гаражі будинку Руху) з одним українським міністром у мокрому підвалі якогось будинку, де були перемоклі картонні коробки. В мене якраз було таке почуття розчарування і я одну з тих коробок, що якось так валялася на підлозі, копнув ногою. Вона розривається і звідти вилітають чорнила. Я його питаю, “а що то таке” і він каже, “а то колись мені з Америки подарували, бо я думав випускати книжечки для дітей українською мовою”. Я побачив, що то були саме такі чорнила, які нам потрібні. Отже це було чудо, я зрозумів, що наш проект таки мав виконатися.
Отже, ми найняли українських друкарів та електриків, і платили людям майже канадські зарплати. Друкарня виготовила мільйони летючок і афішів, котрі розповсюджували на півдні і сході України. Ми передавали запечатані пакунки летючок поїздами з київського вокзалу через провідників і за весь час не втратили ані одного пакунка, жоден не був відкритий. З часом на наші летючки звернули увагу, була стаття в московських Ізвестіях, де було сказано, що вони друкуються у Західній Україні. Тобто, ніхто не знав, звідки ті летючки беруться.
У друкарні працювало багато людей з Канади, серед них були Стефко Бандера, Йосип Терлецький, Степан Горлач. Другі групи поїхали на схід керувати розповсюдженням летючок. Наприклад, Ромко Даревич був у Луганській області і розповідав потім такий смішний випадок – він роздає летючки за незалежну Україну, а люди кажуть, “чому ви тут це роздаєте, ви на території Росії”. Виявилося, що він поїхав не тим поїздом і опинився з групою у Росії.
У Народному Русі мене почали критикувати, що я не рекламую В’ячеслава Чорновола на посаду Президента, адже тоді також відбувалася президентська кампанія. Я Чорноволу пояснив ще раніше, що незалежність України, то для мене святе, і що я не буду рекламувати нікого з політиків. І він абсолютно нормально сприйняв, але дехто з його близького кола підшіптували йому, а деякі казали мені, “чого ти не підтримуєш Чорновола?” Я казав, що я не є громадянин країни, а по-друге, мене насамперед цікавить питання незалежності України, демократії.
Одночасно я тоді зайнявся ще іншими проектами. Був проект телевізійних реклам, про який я домовився з головою держтелерадіо. Нам дали можливість працювати у студії держтелерадіо вночі, коли вона вже була закрита. Сценарії на реклами нам допомагав писати Дмитро Павличко. У одній рекламі навіть знімалася його онука – там, де діти будують хатки в західному стилі з автами. Ми також давали реклами в газети, навіть у одну військову газету.
Але про це – у наступній частині спогадів Бориса Вжесневського.
Share on Social Media
