125-ліття українців у Канаді – українська жінка-піонерка

Оксана Бризгун-Соколик, Торонто.

В Парламенті в Оттаві є картини Василя Курилика, присвячені першим поселенцям-піонерам з України. Вони тематично пов’язують, від першої картини, бідне село в Галичині, до останньої картини, Канаду, де батько Курилика серед свого золотого поля тримає на долоні зерно першого урожаю. Поміж першою і останньою картиною – ціла людська драма. Політичний і економічний гніт, від якого потерпали наші селяни (а перші піонери були переважно селянами), та їх неймовірна відвага і віра у майбутнє дали їм силу покинути рідну сторону. Довга подорож кораблем, поїздом і, нарешті, омріяний гоумстед. А в дійсності – дикі ліси та хащі на повному відлюдді. Хата – темна землянка. І роки праці, щоб задоволено стати серед широкого поля зі збіжжям.

Сьогодні, в ХХI столітті, нам тяжко собі навіть уявити, в яких обставинах жили та працювали наші перші піонери, які приїхали до Канади 125 років тому. Які правдиві слова написав шотландець Paul Sellar 1915 року в книзі A Scotsman in Upper Canada: “the true makers of Canada were those who, in obscurity and poverty, made it with axe and spade, with plow and scythe, with sweat of face and strength of arms.” Ці слова, написані про шотландців, є образом і наших піонерів, але вони, крім сокири та лопати, повинні були вивчати і їм незнану мову, закони та обставини. Відчуваючи окремішність в чужому оточенні, наші піонери відчули потребу спільного змагання за своє існування. Вони створювали громади та будували церкви, Доми Просвіти і читальні.

Свято українських героїнь стало традиційним для місяця лютого. Постає запитання: ким були ті герої і ким були наші жінки-піонерки?

Стародавні греки вважали героєм напівбога, себто сина людини і бога або богині. Героями були тільки чоловіки і тільки їм можна було вмерти за рідну землю. В той час культ героїв був культом покійників. Аж набагато пізніше почали називати героями і живих, однак тільки тих, що не вагалися піти назустріч смерті і, поборовши небезпеку, поверталися живими. Словник пояснює, що герої – це люди, що з любові до ближнього чи ідеалу ідуть без вагання на зустріч смерті.

Проф. Сергій Єфремов у своїй історії українсього письменства звертає увагу на ще інший рід героїзму – жертовний героїзм. Він каже: “з дня на день тягнути ярмо щоденної праці і не бачити в минулому і майбутньому нічого, окрім довгої низки таких самих днів – це справжній героїзм, це незмірний подвиг. І не впасти під вагою такого подвигу – то найвищий ступінь, до якого може піднятися людина. Непохитну, залізну вдачу, велику силу духа, незламну віру в себе і своє діло треба мати для цього…”

Кожний народ має свого героя. Це постать, яка світить своїм прикладом наступним поколінням. Канада має Лору Сікорд. Вона, 37-літня жінка, в 1812 році перейшла 20 миль з Квінстона непрохідними лісами Ніаґарського півострова, щоб застерегти англійців про напад американців. Її вчинок забувся, аж поки майбутній англійський король Едвард ХІІ, майже 50 років пізніше, відвідуючи Ніаґару, вручив Лорі Сікорд 100 золотих фунтів на знак признання її геройсього вчинку. Лорі Сікорд було тоді 85 років.
Придивімся ж до нашої жінки-піонерки, щоб пізнати ії життя та зрозуміти обставини, в які її кинула доля. Це була така сама жінка і мама, як ми сьогодні, зі своїми болями, проблемами, родинними непорозуміннями, недугами. Вона, як Пол Селар каже про шотландців: “в поті чола зі сокирою і лопатою, в повній біді і непевності завтрішного дня”, в чужім краю, переважно не знаючи мови, пробивалася тяжким життям до кращого завтра. Процитую кілька споминів наших перших піонерок з першої хвилі іміґрації, до 1914 року. До того часу приїхало понад 170,000 осіб з українських земель, переважно селян.

1. Родина Зваричів приїхала з Коломиї на початку 1900 року. “Мої мама дуже сподобали наші фарми. Всюди ходили, оглядали і планували. Де має бути садок, де город, де більше сонця. Планували все розумно, що годі було закинути, що щось не до ладу. Як тато будував хату, мама ліпили стіни. Кидали пляцки об стіну і ще в гору аж під стелю. То вже їм було понад силу. Мама в сінях собі виліпили велику піч до печення хліба. Працювали тяжко і на полі, як мужик…”

2. Піонер Юрій Бойко: “Чоловіки зрізували дерева, а жінки обчімхували зрізані дерева та помагали корчуватии пні. Також прокладали перші примітивні дороги…”

3. Вероня з Буковини, по одруженні Кокодайло, приїхала до Канади 4-літною дівчинкою в 1898 році. Одружилася молодою, мала тяжке життя на гоумстеді і велику родину, і всім дітям дала вищу освіту вишиванням. Вишивала сорочки, продавала їх і за заробітки вчила дітей.

4. Др. Драґан оповідав, що коли його батько пішов на заробітки, то мама хотіла приорати поле. Він був замалий, але поганяв воли, а мама тримала плуг за чепіги. Земля була камениста, плуг зачепив камінь, чепіги мамі вирвалися з рук і вдарили в бік. Мама впала недалеко плуга… Малий настрашився і не знав, що робити. По часі мама опритомніла. Встала і сказала: не бійся, будемо далі орати…

5. Марія Олійник, в подружжі Адамовська, автор книги Land of Pain and Land of Promise приїхала до Канади в 1899 р. дев’ятилітньою дитиною. Пасла на гоумстеді корову, заблукала та попала на індіанське шатро і ватру. Настрашилася, але стара індіанка підійшла до неї з куском печеного мяса, яке вона вже давно не бачила. Була голодна… Родина голодувала, бо за останні гроші купили корову і крім корови нічого не мали. Жили в землянці. Батько пішов на працю, мав нещасний випадок, лежав і не заробляв. Але встав, пішов до сусіда віддаленого милю, позичити муку, бо не мали що їсти. В завірюсі заблукав, відморозив руки і ноги, був довго хорий. Сусіди рятували, хоч самі ледве що мали… Мама копала, чистила землю… Черевиків на зиму не мали, мама пошила з теплих коців, а в літі ходили босі. Шкіл не було. Священника ще не було. Марія згадує, що батько міг собі відмовити харч, щоб за ті гроші передплатити українську пресу.

6. Марія Юрейчук згадує: “приїхали поїздом до Статкони в Альберті. Гоумстед був дальше. Купили собі потрібні харчі і нам залишилося $7.50. А на подорож возом до гоумстеду треба було мати $15… Батько рішив плисти рікою, змайстрував дарабу, з мамою керували плавбу. Дараба загрузла в піску. Мама влізла у зимну воду і пхала дарабу, а потім і тато пхав, але не вдалося. На третій день почав падати сніг. На щастя – а нам на переляк – нас помітили індіани і перемерзлих повитягали з води, нагодували, напоїли. Батько навчився слова: Мі до гоумстед… Ті запитали “ґалішіянс”? Батько не знав, що то є, помахав головою, що ТАК, і індіяни нам показали дорогу до фермера Пакана, десять миль віддалі.”

7. Родина Перепелюків приїхала до Канади в 1897 році. Приїхали до Давфину, батько вибрав землю і привіз родину. Малий син запитав “Тату, а де хата?” Викопали яму, до “хати” сходили вниз. Батько пішов на працю, дружина Ганна викорчовувала хащі коло хати, скопала землю на грядки, посіяла ярину, чорнобривки і барвінок. Насіння привезла у вузликах з дому. Землянку накрили гілляками та травою, щоб дощ не затоплював. В тій темній понурій хаті перебули дві зими. (“Новими Дорогами” – нарис про В. Перепелюка, опрацювала Н. Когуська.)

8. В книзі М.Іванчука Українські поселенці в Ґімлі Марія Байдак згадує: “12-літньою мусіла піти на заробітки, родина на гоумстеді не мала з чого жити і чим працювати. Пішла до Вінніпегу, де в ресторані мила начиня за $6 доларів на місяць, мешкання і харч…”

9. В тій же книзі спомин Сидора Зеленіцького: “привезли нас та скинули на гоумстеді. Було надвечером. Нас шестеро дітей, одне ще у мами на руках. Викопали яму. Поставили над нею буду, прикрили листям, щоб було де переночувати. Ніч запала. Зірвався вітер, позривав дах з ріща і хати не стало. Зачало гриміти і пішла злива. Мама нас тулила та гріла під деревом у зливі.”

10. З книги споминів Мрії сльозами облиті очевидця Михайла Петрівського: “Маланка в ночі похоріла, мала чим раз більші болі в животі. Повіз її чоловік до шпиталя до Атабаски. Віз підскакував на нужденній дорозі, їхали цілий день. Над вечір приїхали до шпиталя, та запізно. Сліпа кишка трісла, затроєння організму спричинило смерть. Василь повіз Маланку додому. Поховав її з трьома дітьми під берізкою, яку сама посадила.”

Одного року ми з моїм дружиною Ярославом вибралися у мандрівку на захід відвідати місця наших перших поселенців. Українські назви сіл, навіть Ярослав ми знайшли! Та багато маленьких чудових церков, будованих не фаховими архітекторами, а звичайними людьми з відчуттям глибокої естетики та нашої традиції. Знайшли ми в одному місці памятник, який нас приголомшив. Тут, серед поля, скинули з потяга групу 45 осіб наших піонерів, більшість були жінки та діти. Без води, без даху над головою, без харчів, на безлюдді. Хтось з дітей десь злапав шкарлятину, позаражувалися всі, і без жодної медичної опіки всі там же поховані… Цей пам’ятник коло Shoal Lake, на кордоні Манітоби і Онтаріо, поставлено у століття нашого поселення тим, хто зі страхом і надією на обіцяне краще майбутнє покинули батьківську хату.

Тут хочу згадати іншу катеґорію жінок: наших сестер служебниць. В 1902 році восени приїхали чотири сестри служебниці до Канади, у віці 20-26 років. Їх послали до Едмонтону, де в околицях тоді було найбільше наших поселень. Монастиря вони ще не мали і чекали в Едмонтоні, щоб будинок був готовий. Поки чекали, померла одна з них. В червні 1903 було вирішено, щоб три сестри поїхали до свого нового монастиря на василіянській фермі/гоумстеді та розгосподарилися там на зиму.

Наведений текст – це доповідь Оксани Бризгун-Соколик, Почесної голови Світової Федерації Українських Жіночих Організацій. Доповідь була виголошена на Святі Героїнь 21 лютого 2016 р., на тему “Жінка-героїня першого поселення українців у Канаді”. Доповідь пані Оксани Брезгун-Соколик була виголошена на особисте запрошення Комітету Українок Канади.

Продовження на наступному тижні