Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.
“Церква є найвищою і найміцнішою творчою і діючою силою!.. Вона є спосібна об’єднати всіх, бо вона стоїть понад партіями, громадами і установами…”
Патріярх Йосиф Сліпий
Цьогорічні святкування уродин Патріарха Й. Сліпого вимагають ґрунтовного переосмислення цієї особистості і її колосального впливу не тільки на церкву, але також на нашу історію та на утвердження національної ідентичності. Цей релігійний велетень своїм життям і діяльністю довів як твориться національний пантеон героїв, котрі не просто творять черговий міф, а допомагають зорієнтуватися у буремному минулому і сьогоденні, і тим вони стають в народі духовним та моральним осердям для оборони так Святої віри, як і людської гідности та визначають шляхи до здобуття і закріплення суверенно-соборної церкви і держави. Так було, є і буде, що історія твориться сильними особистостями, носіями справжнього духу, котрі через вчинок перед моральною і внутрішньою відповідальністю йдуть навіть на смерть заради справедливости. Таким був і залишається в нашій пам’яті для вірних так греко-католиків, як і православних Св. пам’яті Йосип Сліпий (Коберни́цький-Дичко́вський) що народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість на Тернопільщині в національно-свідомій українській сім'ї. В рідному селі майбутній Патріарх розпочав навчання в початковій школі, а гімназію закінчив в Тернополі. В 1911 році Йосип вступив до Греко-католицької духовної семінарії у Львові. У “Споминах” він із вдячністю згадує свого вчителя та попередника на митрополичому престолі Андрея Шептицького, який допоміг йому зреалізувати його найголовніші дві мрії, тобто стати священиком і займатися науковою працею, яку повністю віддав своєму народові. Йосип з наймолодших років свого життя виявляв великі зацікавлення до науки, вирізнявся організаторськими здібностями і мав природний нахил до священства. Як зазначає біограф Йосипа Сліпого – єпископ Іван Хома, митрополит Андрей зразу помітив його обдарування і послав Йосипа на дальше навчання до Інзбруку, в Австрію, де він студіював на богословській колегії “Канізіянуму”.
У 1918 в Інсбруці захистив докторську працю на тему “Die Auffassung des ewigen Lebens nach dem heiligen Evangelisten” Johannes (Поняття про вічне життя в Євангелії св. Йоана). А в 1921 р. написав габілітаційну працю “Die Trinitatslehre des byzantinischen Patriarchen Photios” (Тринітарне вчення візантійського патріарха Фотія). Повернув до Львова і після короткої душпастирської праці з 1922 року став професором догматики в греко-католицькій семінарії, а з 1926 р. її ректором. В коротці зорганізував Богословське наукове товариство (БНТ), написав для нього статут і став його незмінним головою. З 1923 р. Йосип був засновником та редактором квартальника “Богословії”. У цьому ж 1926 р. Й. Сліпий написав глибоко патріотичну вступну статтю до статуту Богословського наукового товариства (БНТ) закінчив її такими словами: “Науковою культурною працею ми кладемо чи не найсильніші (під цю хвилю) підвалини нашому національному і державному життю”. Знаменна думка, що засвідчує про патріотичні аспекти діяльності БНТ. Крім того, Й. Сліпий був також членом Кураторії Львівського Національного Музею, з 1930-го він належав до Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), яке по суті на той час було Українською Академією Наук.
Як ректор Богословської Академії (БА) з 1928 р. Йосип Сліпий значно розбудовує церкву, виховує в БА високоосвічених і патріотично свідомих душпастирів, для яких церква і воля народу були нероздільними. Великий богослов дбав про поширення рідної української мови, історії та літератури, а також докладав великих зусиль для розвитку рідного українського шкільництва і загально освіти. Тому стисло співпрацював з такими громадськими установами, як; “Просвіта”, “Сільський Господар”, молодіжними організаціями “Соколи”, “Січ”, “Пласт” та іншими, і вимагав від душпастирів, щоб і вони допомагали тим установам успішно розвивати свою працю. З 1929 р. за сприянням митр. А Шептицького розбудував Й. Сліпий Львівську Богословську Академію, якої був ректором. На тому посту він виявив себе надзвичайно талановитим організатором, високоосвіченим вченим та прекрасним педагогом. Вже під час першої совітської окупації Західної України 22 грудня 1939 р. митр. А. Шептицький, за згодою папи Пія ХІІ, висвятив таємно Сліпого на єпископа з правом наступництва з титулом архієпископа Серрейського. Обидва наші владики Андрей і Йосип намагалися під час німецької окупації всіляко зменшити страждання українців і євреїв від фашистського геноциду. По смерті митрополита А. Шептицького 1 листопада 1944 року він перебрав провід над Галицькою митрополією. На жаль з другим приходом совітів 11 квітня 1945 року Кир Сліпий був ув'язнений на 18 років у російських таборах Сибіру та Мордовії, де важко хворий змушений був виконувати тяжку фізичну працю при вирубі лісу. Але навіть перебуваючи в тюрмі, цей велетень залишався духовно вільним, свідомо релігійним і національним героєм України. Свій героїзм черпав з сили духа, яким мобілізував своє оточення до оптимізму і віри в перемогу пануючого зла. Твердячи, що воля мусить наступити рано чи пізно, для того слід жити для церкви і рідного народу. Це найголовніша заповідь і наш обов’язок перед Батьківщиною – говорив Кир Сліпий. Не лише наші, але і чужинці ув'язнені бачили в ньому того своєрідного Прометея, який перемагає зло. Не спосіб в розмірах статі передати усі подробиці, вистарчає ствердити, що завершилися в'язничні муки і терпіння і після 18-річного ув'язнення 26 січня 1963 р. Владика Сліпий був звільнений з тюрми, дістався до Риму і у його житті розпочався новий етап праці над відновленням УГКЦ та скріплення віри серед нашого народу, що після темної ночі повстає ранок.
Владика прибув до василіанського монастиря Гротаферрата в Італії 9 лютого 1963 р., де зустрівся з Папою Іоанном ХХІІІ. А вже 3 березня 1963 р. Й. Сліпий звернувся із закликом до вірних у Великодньому посланні, де апелював “зберігати єдність за всяку ціну і хоч розкидані ми скрізь, то все ж об’єднані в Євхаристії і у Великодній вірі, вираженій словами “Христос Воскрес!” На 28 березня 1963 р. взяв участь в Конференції українських єпископів. А 11 жовтня 1963 р. виступ з палкою проповіддю на ІІ Ватиканському Соборі у присутності 2500 делегатів з усього світу. Йосип закликав піднести Українську Греко-Католицьку Церкву до Патріаршої гідності. Собор одностайно його підтримав.
Він неустанно працював і 25 листопада 1963 р. – видав грамоту про заснування Українського Католицького Університету ім. Папи Климентія, відновив Богословське Наукове товариство та оновив видання журналу “Богословія”. Події в прискореному темпі розвиваються і 23 грудня 1963 р. Йосиф отримав титул Верховного Архієпископа, затверджений Папою Павлом VI. А вже 27 вересня 1969 р. відбулося посвячення Софії в Римі. З трудом “здвигнувся Український Католицький Університет – вогнище науки, Собор Святої Софії – знак і символ незнищимості Божого храму на Землі, місце молитви, монастир Студитів – вічно горючий острівець християнської праведності і східного християнського монашества й благочестя!”
Відтак Патріарх Йосип в 1968-1973 рр. перепровадив відвідини українських вірних на поселеннях з метою нав'язати з ними євхаристійне спілкування та пожвавити церковно-релігійне життя.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
