До 130-річчя народження та 80-річчя смерті Леся Курбаса

Курбас

Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.

“Весь світ — театр, а люди в нім – актори…’
Вільям Шекспір

Ця метафора “світ–театр” набула популярності ще за часів бароко. Чого варта хоч би знаменита п’єса Педро Кальдерона El gran teatro del mundo (“Великий театр світу”)! Може і справді є підстави трактувати цю метафору як головний концепт західного бароко. Та чому лише західного? У нас було те саме, бо згадка про “світ–театр” зринає вже в книзі Афанасія Кальнофойського “Тератургема” (1638), а Лазар Баранович у своїх “Трубах словес проповідних” (1674) писав: “…Людське життя – видовище, з якого той, хто живе на небесах, сміється…” Трохи згодом, у 1699 році, Іван Петро Армашенко пише присвячену Мазепі латиномовну поему Theatrum perennis gloriae… (“Театр вічної слави…”), у 1705 році Іван Максимович пише свій “Театрон” (переробка трактату Амвросія Марліана Theatrum politicum), а в 1772 році в Почаєві виходить повчальна книга “Зерня Божого слова”, де є ось такі міркування: “Ми на цьому світі схожі на тих, котрі грають комедію. Поки вони грають, то представляють різні персони: один – персону короля, другий – князя, третій – слуги, четвертий – жебрака. Та тільки–но комедія скінчилась – усі виявляються рівні. Так і ми на цьому світі… І як акторів хвалять не за те, що вони були вельможами чи князями, а за те, що добре грали, так і на Страшному суді не за нинішні достоїнства й чини буде Бог платити, а за справи й за добрі заслуги в тих чинах”. Та навіть Григорій Сковорода стверджував “…Цей світ підхожий до театру”, – казав він. Так можна продовжувати і осмислювати про історію і значення театру. Врешті театр став настільки важливим в житті людей, що рішено у цілому світі 27 березня відзначати Всесвітній день театру. Це професійне свято працівників театру, акторів, театральних режисерів, продюсерів і технічних працівників.

Якось ця тематика наблизила мене думками до Леся Курбаса, цього театрального гіганта, гідного подиву актора, танцюриста, піяніста, кінорежисера. В цій особі було скупчене ціле театральне мистецтво, від високої професійної майстерності гри на сцені до філософської візії оновлення театрального зображення. Курбас казав, що “Театр – це храм”.

Народився Л. Курбас 25 лютого 1887 року у Самборі на Львівщині в родині галицьких акторів. Справжне ім`я – Олександр-Зенон Степанович Курбас. Від першого дня народження Лесь Курбас мандрував з театром батьків. Прямо з дитячих років вдихнув він і пізнав дух театру з усіма його подробицями. Закінчивши Тернопільську гімназію, згодом студіював у Віденському та Львівському університетах. А далі і на все життя стисло зв’язався з театром. Його професійне театральне мистецтво розпочалось з Гуцульського театру Гната Хоткевича. До речі, Г. Хоткевич народився 1877 р. в Харкові і був 8 жовтня 1938 р. розстріляний московсько-комуністичними фашистами. Працюючи в театрі з Хоткевичем Лесь прагнув здійснити великий переворот в українському театрі, тобто хотів поставити український театр на міру європейського, а фактично на загальносвітовий рівень.

Курбас відмовився від традиційного театру й обрав шлях авангардизму. Він поставив собі за мету створити мистецький комплекс, де виховуватимуть театралів нового покоління. Художній шлях Курбаса – від Штайнера до Сковороди, від експериментального політичного театру до глибоко філософського. Він з успіхом ставить Шекспіра, Шевченка, п’єси улюбленого і талановитого драматурга Миколи Куліша (1892-1937), якого большевицькі фашисти розстрілили в тому ж самому дні 3 листопада, на 45 році життя, що і був розсрілений Л. Курбас.

Мистець досконало розумів, що театр в Україні відгравав велику роль, мовою театру, мімікою актора можна більше сказати, як літературою. Особливо під час утисків української мови в ХІХ ст. росіським самодержавством, яке видавало секретні та наявні укази, які забороняли вживання української мови, русифікуючи народ. Завдяки театральним діячам таким, як М. Кропивницький і М. Садовський, Тобілевич, Старицький та іншим, зі сцени українські актори виганяли злі демони з середини російських шовіністів, які жорстоко атакували українську мову. Надзвичайно ці процеси добре розумів Л. Курбас і намагався театром захищати мовне право на життя нації. Він в 1916 р. приїхав до Києва і тут став активно діяти в “Молодому театрі”, який в 1917-1922 рр. в самому Києві в стислій співпраці з Державним Драматичним Театром, що тоді діяв під керівництвом О. Загарова і В. Крилецького, та Державним Народним Театром під керівництвом Панаса Саксаганського співпрацював. Ця своєрідна трійця в край у важких умовах прекрасно здіснювала політичні завдання і забезпечувала театральні потреби місцевого населення.

Після перемоги большевиків театральне життя попало в прірву. У 1922 р. в Києві Курбас заснував модерне театральне експериментально-мистецьке об’єднання “Березіль”. Це об’єднання було наскрізь соборним і воно аж ніяк не вміщалося в рамки новоповсталої більшовицько-комуністичної системи. Курбас передусім цінив в праці театру індивідуальні, самобутні, неповторні духовні цінності, насичені багатими думками театральних талантів. Сповідувана Курбасом свобода, пошук вищих духовних вартостей увійшли у конфлікт з системою, яку почала ліпити сталінська епоха т. зв. “совєтського інтернаціоналіста”, а фактично безбатченка. У зв’язку з тим, що столиця совєтської України була тоді в Харкові, тодішня влада рішила в 1926 р. перенести театр з Києва до Харкова. Але і у Харкові Курбас був послідовний у своїй роботі, і не хотів піддаватися партійним наказам, які вимагали серед голоду і злочину славити большевиків.

І на тому тлі починається трагедія – Курбас всупереч наказам впроваджує в працю театру найкращі загальноєвропейські театральні досягнення. У нього не тільки колосальний досвід, але і фундаментальні світового рівня знання. А при тому сильний за характером і не хоче коритися тим, які поняття не мали про діяльність в театрі. Лесь Курбас твердив, що кожен народ, а особливо український, повинен відігравати в історії свою особливу роль і театр повинен йому в тому допомогти, збагачувати його уяву і бути захисною тарчою в обороні рідної мови.

На жаль такі погляди не відповідали московсько-комуністичному режимові. Зрештою, як і в інших ділянках, так і в житті театру, чекісти вимагали в диктат виконувати їхні накази. Большевики запровадили надзвичайний терор як систему, арешти, вбивства і нечувані поневіряння, панував загально ляк серед діячів культури. Тільки найсильніші духом і характером не підкорюювалися окупаційній системі і готові були йти навіть на розстріл, або самі накладали на себе руки, як то в Харкові зробив 13 травня 1933 р. Микола Хвильовий. Ще інші занепадали духом, заломлювалися і йшли на принизливі послуги окупанту. Однак найбільша частина української інтелегенції гинула у далеких тайгах і тундрах, і слід за нею пропадав.

Курбаса тероризували, переслідували, цькували і в кінці грудня 1933 року вночі під конвоєм запровадили під браму НКВС в Харкові. З Харкова його під конвоєм перевезли в Москву. Там Курбаса заставили під наглядом працювати над постановкою шекспірівського “Короля Лір” у Державному Єврейському театрі. Але він не погоджувався з партійними наставниками, і його арештували і відпровадили в тюрму. В слідстві його обвинувачили, що він нібито очолює українську військову організацію (УВО), яка має на меті повалити існуючу комуністичну імперію і на її місце створити назалежну Українську державу.

Коли такі обвинувачення Курбас почув, він прямо жахнувся, звідкіля та московська саранча з такою вигадливістю продумала такі нісенітні оскарження. В них була диявольська жорстостокість, зрештою притаманна росийській вдачі. В результаті цього зфабрикованого оскарження 9 квітня 1934 року Леся Курбаса судова “тройка” засудила на 5 років позбавлення волі. І ув’язненого перевезено до табору в Сондроми на Соловки. Лесь Курбас застав там відомих вчених з України: Миколу Зерова, Мирослава Ірчана, Миколу Куліша, родину Крушельницьких та багатьох інших. Сталінські негідники тому 80 років на зламі жовтня та листопада 1937 року розстріляли там 1111 осіб, це тільки в тій місцевості. Розтріл відбувся за рішенням т. зв. “трійки товаришів” – Позернова, Шитова та Заковського. Один з найкращих після Курбаса режисер Березоля, також галичанин Фавст Лопатинський, був розстріляний на честь святкування річниці Великої Жовтневої Революції. Капітан НКВД, Начальник управління внутрішних справ у Ленінградській області Михайло Матвеєв отримав наказ розправитися з ворогами народу. І він від 27 жовтня до 4 листопада особисто розстрілював засуджених під стаканчик алкоголю. Вже 5 листопада цей фашист Матвеєв рапортував у “місто Леніна”, що наказ виконав і повернувся додому. Вбивця української еліти Матвеєв помер у 1973 році.

Цю трагедію розстріляних українців досліджував журналіст Борис Гривачевський. Він, як і інші дослідники, замислювався, яка це велика і неповоротна втрата для України та загально для світової культури. Комуністичний мілітаризм встелив нашу землю мільйонами невинних жертв. І ці нелюди за свої злочини не понесли належного покарання від правосуддя. В результаті. один з чекістів під сучасну пору є президентом РФ і продовжує чинити ті самі злочинні акти терору, до яких привик з минулого. Ця комуністична система виховувала такі кадри нелюдів, для яких нищення людей ставало закономірністю, людське життя для них не має жодної цінності.

Довгі роки після страти Леся Курбаса, щойно тепер його ім’я повертається до народу. У 1988 р., після прірви застійних брежнєвських років, на хвилі “перебудови” вийшов перший збірник писань самого Курбаса: “Березіль. Із творчої спадщини”, а втім, спотворений цензурою. За стараннями О. Зинкевича у видавництві “Смолоскип” видано збірник “Лесь Курбас” (1989) в США, значно повніше видання видано у 2001 р. в київських “Основах”, де зібрано кращі праці Курбаса. Появилося цінне дослідження “Лесь Курбас” Лелії Корнієнко та систематично появляються все нові і нові праці про Л. Курбаса. З темної ночі неволі повертається шана великому і заслуженому новаторові театру.

Щойно тепер можна собі осмисловлювати велич новаторських починань мистецтвознавця, з багатогранними помислами режисера світового театру. Закладаються пропам’ятні дошки, де він перебував, його ім’ям називають вулиці міст, театральні і наукові заклади, організуються у його честь фестивалі і конкурси, його експерементальні досліди втілюються у життя. Вічна пам’ять Лесеві Курбасу і всім тим жертвам, які впали з рук ворогів України!