Павло Лопата для Нового Шляху, Торонто.
На цьому тижні (21 лютого) виповнюється кругла дата з дня смерті видатної поетеси та громадської діячки Олени Теліги. Народилася Олена Теліга 21 липня 1907 року в Петербурзі у зросійщеній українській родині. Проф. Іван Шовгенів – її батько, був знаним фахівцем-гідротехніком, працюючи на головних артеріях різних великих рік в Росії, а мати її була дочкою православного священика. Коли Олені виповнилося 10 років, родина переїхала до Києва, де дівчина, поряд української мови, вивчала німецьку та французьку. Івана Шовгеніва охопив страх, бо відвідуючи різні країни, зрозумів, що настане пошук за буржуазними шпигунами. На початку 1920-их років, І. Шовгенів зник з Києва, й опинився в Чехії. Тут, в місті Подєбради, він став ректором Української господарської академії. Весною 1925 року, його дружина з дочкою Оленою та сином Сергієм, долучилися до свого чоловіка і батька.
Олена спочатку отримала атестат зрілості, а потім диплом від Українського педагогічного інституту в Празі. Тут вона познайомилася із своїм вірним другом, з яким пішла на розстріл, – Михайлом Телігою. Олена Теліга, через молодого кубанського козака, бандуриста і співака, ввійшла в українське середовище, серед якого її душа, як написала вона пізніше у своєму вірші, “стала на сторожі, щоб обережно, але гостро стежить всі інші душі – зимні чи ворожі і всі глибокі поміж ними межі”. У Чехії відбулося її становлення як поетеси, так і літературознавця та публіциста. 1929 року подружжя переїхало жити до Варшави, де Олені, після смерті її матері, довелось працювати у нічних кабаре, манекенницею, й опісля вчителькою у початкових школах. Бачивши перші події другої світової війни та здобуття Варшави німцями, Олена разом з чоловіком переїхала до Кракова, що від осені 1939 року став центром української еміграції. До міста Коперника зійшлась галицька та волинська інтелігенція, якій вдалося заснувати українські установи, крамниці, Українське Видавництво щоденної газети “Краківські вісті” та окремого місячника “Ілюстровані вісті”. Як співробітник, а потім як фактичний редактор та мистецький керівник місячника був Святослав Гординський, який у вересні 1939 року, після окупації більшовиками Львова, рейдом на захід, замешкав у Кракові. В цьому місті, мистець Василь Дядинюк, що знав Олену і її чоловіка, познайомив Гординського з Телігами. Знайомство відбулося в кав’ярні.
Літературно-мистецька група різних осіб часто сходилася до новозакладеної української цукерні “Полтава”. Туди приходили і мистці: Едвард Козак, В. Дядинюк з дружиною, також маляркою, Андрій Наконечний, Михайло Черешньовський та інші. Поетесу О. Телігу Гординський знав дуже добре з її друкованих віршів. В його очах, вона була в нього поруч Лесі Українки. “Якийсь поетичний тембр, інтонації, єднала одну з одною…”-згадував Гординський. У цій довшій за змістом згадці, надрукованій у газеті “Свобода” з 1952 року, він подав обширну характеристику її віршів, проаналізувавши її поетичну творчість. Гординський поважав її жіночу вроду, чарівливість, елегантність та міські манери. За таку поведінку, інші жінки, мабуть із заздрощів, часто її критикували. Як жінка, Олена була приваблива і завжди чепурно одягнена. Її не можна було не запримітити серед натовпу в залі та деінде. Всіма українськими справами дуже цікавилася. Вона багато розпитувала, а її зауваги були завжди правильні. Знайомі Олени, переважно чоловіки та товариші праці, були закохані в неї. А могло таке бути, бо наприклад, Дмитра Донцова й Олену Телігу в’язали гарячі характери, через що добре себе розуміли. Всі її вірші друкувалися у львівському “Віснику”, який тоді редагував Д. Донцов. А після її смерті, 1952 року з-під його пера вийшла книжка про неї-“Поетка весняних меж”, в якій представлено ніжну і жіночу, тверду і горду поетесу.
У Кракові О. Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Олександром Кандибою, 1907-1944), керівником ОУН на окупованих німцями землях, і під його впливом стала активним членом націоналістів. У рядах цієї організації стала до боротьби за визволення України. Працювала в культурно-освітній ділянках, виготовляла матеріали для ОУН, писала статті, що ними підносила бойовий дух українського народу.
Кожна людина має право в житті, як то кажуть в народі, “вийти з рівноваги”. Спокійну душею Олену можна було бачити обуреною кілька разів з різних причин. В “Ілюстрованих вістях” появилася коротка нотатка про буденщину в щоденному житті Л. Українки в Києві, написану Василем Королівим-Старим і переслану з Праги, а це ніяк не годилося з Теліжиною концепцією Л. Українки як героїчної поетеси. “Скандал, компромітація! Як Ви цього могли пустити! Я Вам цього ніколи не забуду!”- з піднесеним голосом Олена лементувала до С. Гординського.
За життя О. Теліги не появилася ні одна збірка її поезій окремою книжкою. Але 1940 року мало бракувало, щоб цього не сталося. Олена зібрала свої друковані й недруковані поезії і передала їх Богданові Гошовському, який зробив усе потрібне до друку. Тим часом, вона принесла до журналу “Дорога” рецензію на повість Ірини Винницької “Христина”, щойно виданої книжкою в Українському Видавництві з вимогою, щоб редакція застерегла українську молодь перед читанням цієї книжки. Видавництво аж ніяк не змогло задовільнити прохання О. Теліги, і радило їй, взяти рецензію назад, або залишити її на пізніше, коли книжка розповсюдиться. З надзвичайним обуренням, Олена не пішла на поступки редакції, і Гошовський був змушений з гострим наказом від неї, забрати з друкарні збірку. “Отак пропала єдина нагода видати окрему книжку її поезій”-згадував С. Гординський.
Галасувала Олена й іншим разом. Остання сторінка “Ілюстрованих вістей” належала Е. Козакові, відомому авторові багатьох карикатур, який в одному номері видання помістив смішний, недоладний рисунок: “А за мною молодою ходять хлопці чередою”. Олену в карикатурі зображено йдучи спереду, а то з неабияким капелюшком на голові, із задертим носом угору, що веде за собою “череду хлопців”, позаду яких ще й плентавого пса додав карикатурист. Простити Е. Козакові, Олена довго не змогла, про що скаржилася Гординському, як він смів пустити таку річ у світ.
Гірко вона йому докоряла й інший раз, коли маляр Е. Козак знов помістив другу карикатуру, цим разом до слів її поезії: “Я буду бігти й обминати авта – на п’ятий поверх, де чекаєш ти…”. У цьому рисунку, Олена біжить сходами на п’ятий поверх, обминаючи авта, що котяться по сходах згори вниз.
Олена Теліга – не тільки поетеса, вона і громадська діячка, вчителька, героїчний бойовик у нападі на ворожі ідеї, творець нової людини. Жодна доповідь на святкуваннях, концертах чи дискусіях не відбувалися без її активної участі. Вся культурно-освітня робота носила її печать. Як голова “Зарева”, з поновленою назвою від колишньої мистецької групи абсольвентів Академії мистецтв у Кракові (1933-1936), О. Теліга почала працювати, за дорученням проводу ОУН, над збірником української патріотичної лірики. Наприкінці 1940 року вона зложила, умовно кажучи антологію, до якої залучила 65 віршів 34 українських поетів, починаючи від Шевченка, і кінчаючи поетами, що жили на еміграції: Ю. Дараган, Л. Мосендз, Є. Маланюк, Б. Кравців, О. Лятуринська, О. Олесь та ряд інших. Збірку оцю назвала символічно двома пророчими словами: “Буде буря!”.
Весною 1941 р. вона була свідком, як через Краків переходили ешелони німецького війська зі зброєю. Було безпечніше увесь матеріал антології перенести до Праги, щоб там вийшла друком. Так і зробила її укладачка. Першу верстку вже було зроблено, якої упорядниця не дочекалася.
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина, без оголошення війни, напала на Радянський Союз, зайнявши Україну. Олена Теліга знала, де її місце. Якийсь нездоланний потяг до Києва жив у її душі постійно. Туди їхати, друзі Олени попереджали, що поїздка в Україну в цей час була дуже небезпечною. Жодні аргументи не змогли її переконати. На початку липня, Олена Теліга, разом з Уласом Самчуком та Олегом Ждановичем, лишила Краків. На прощання із Святославом Гординським, вона лишила на шматочку паперу йому записку: “Ви подібні до Віндзора. Олена Теліга”
Share on Social Media
