Олександр Харченко для Нового Шляху, Торонто.
Продовження з попереднього числа
Петро Плевако (1888-1986 рр.) – громадський, політичний і церковний діяч, який давав гарний приклад для наслідування, зокрема як бути справжнім патріотом і державником і служити українській ідеї все своє життя. Разом із дружиною Марією він заснував фундацію його іменем у Парижі, пожертвувавши 250 тисяч франків, прибутки з яких були призначені на вшанування пам'яти Головного Отамана Симона Петлюри. Благородна людина і благородні в неї вчинки. Напередодні століття від дня народження Головного Отамана Петро Плевако у зверненні до громади писав – “Наш св. Храм названо в честь Його Ангела Хоронителя. В Парижі будуть відбуватися всі головні урочистості. Наш св. Храм буде вічним пам'ятником нашому незабутньому герою. Просимо Вас бути меценатами нашого храму і Братства св. Симона”. Петро Плевако вів кампанію збирання фондів на Бібліотеку ім. Симона Петлюри, на Храм св. Симона та на фундацію. У листі 1979 року із Парижу до Єфросинії Літвінової в Торонто він писав: “Вельмишановна й дорога пані Єфросинія, щиро дякуємо Вам за такий щедрий подарунок. Він нам уможливить послати бодай одному нескореному українцеві необхідний для зими добрий подарунок…”
Непогано, як для людини, котра на той час вже розміняла 90 років. У його пам’ять було зібрано 960 дол. як дар на Бібліотеку імени Симона Петлюри.
Третій діяч минулого – Павло Степ (1893-1965). Поет, перекладач, редактор багатьох видань, зокрема журналу “Молода Україна”. Після відходу його у вічність журнал редагував його син Микола Гавриш, який був членом Братства св. Володимира. Належав Павло Степ до тих представників минулої ґенерації, що ще так недавно були серед нас: ветерани Визвольних Змагань, учасники революційних і культурних процесів в Україні. Революція 1917 р. застає його на фронті. Він бере участь в українізації армії, у військових з’їздах в Одесі та Києві. У спогаді “Три дні” Павло Степ розповідає про три дні в його житті, які вкарбувалися в його пам’яті, стали незабутніми, а в житті нашого народу – історичними.
Катерина Матковська, член Катедральної громади св. Володимира, прочитала уривок зі спогаду Павла Степа про Грудневий день 1918 року – “Київ вітає Отамана Петлюру. В'їзд Директорії до Києва воістину був величний! Потім багато палких промов членів уряду, політичних і культурних діячів, привітання від різних делегацій і, нарешті, промова Головного Отамана Симона Петлюри – тоді вже визнаного провідника нації, котра рішуче заявила цілому світові ‘годі скніти! Хочу й буду вільно жити нарівні з іншими народами’. Своєю промовою Петлюра кликав усіх свідомих стати до зброї, він посилав уже сформовані полки на кордони Держави боронити її незалежність. І вони пішли … на Крути, у Перший і Другий Зимові Походи, гордо несучи в руках бойові прапори, а в спраглих серцях своїх – непохитну віру в перемогу”.
Про героїчну постать Симона Петлюри багато написано спогадів, оповідань, віршів, створено кінофільми. Добре зробить той молодий дослідник, котрий опише про всі існуючі твори в окремій книзі. У нашій програмі особисто взяв участь торонтський письменник і поет Микола Латишко, прочитавши вірш “Дух героя”. Учасники нагородили його заслуженими оплесками, як за гарний змістовний вірш, так і за його мистецьке читання.
Наприкінці програми я розповів про те, як я познайомився з петлюрівським рухом. Було це на еміґрації, 1945 року, у таборі для Переміщених Осіб у західно-німецькім місті Візбадені. (Хоч саме слово “Петлюра” було відоме із гуморески Остапа Вишні про якогось героя, який і “Петлюру перепетлюрив і Бандеру перебандерив” очевидно, написану на вимогу чекістів). То був величезний табір, десь біля 10 тисяч осіб, серед яких було понад три тисячі українців. І раптом з'явилася новина, що українці переїжджають в окремий табір Маїнц Кастель. Тоді ходили чутки, що таке стало можливим завдяки петлюрівським офіцерам, які домовилися з американською окупаційною владою Західної Німеччини про переїзд українців. В новому таборі була українська адміністрація, нашвидкуруч створені дві українські церкви, школа, матуральні курси (де, після чотирьох років війни і я сів за парту), спортивне товариство, молодіжна організація Пласт, до якої тоді я належав (Курінь ім. Симона Петлюри). Табір для переміщених осіб у Маїнц Кастелі – то була незалежна українська таборова республіка. На курсах математику викладав петлюрівський полковник Харитоненко, який потім виїхав з родиною до Нової Зеландії. Географію викладав теж петлюрівський офіцер, прізвище якого розпливлося в часі. В таборі проживав і православний єпископ Мстислав Скрипник із родиною, племінник Симона Петлюри. Він був знаменитий теолог і промовець, колишній міністр в уряді Петлюри, і в Канаді був єпископом Української Греко Православної Церкви з 1947 до 1950 року. Коли Україна проголосила державну незалежність, він був обраний Патріархом Української Автокефальної Православної Церкви.
Рік 1947-й. У Мітенвальді з'їхалося на здвиг 3 500 пластунів і пластунок із Західної Німеччини. Для молоді то була важлива подія. Того ж року на відпочинковому таборі YMCA біля Франкфурту, де відпочивало біля двох десятків пластунів з нашого табору, виникла жвава дискусія у справі першого після війни світового Джемборі у Франції, біля Парижу (містечко Муасон) – їхати чи не їхати? Ми знали, що вночі у Маїнц Кастелі зупиняється міжнародний поїзд Франкфурт–Париж. Наше завдання було проникнути в той поїзд, і ми будемо в Парижі. Повернувшись із табору додому, ми почали збиратися в дорогу. Коли я прибув на залізничну станцію, виявилося, що справді бажаючих поїхати у Францію нас було тільки двоє: Анатолій Вернигора і я. Труднощів знайти спальний вагон, бажано порожній, не було. Умостившись непогано і поснувши, ми були здивовані, що серед ночі нас хтось будить, досить голосно, якоюсь чудернацькою мовою, щось на зразок “Біє сільвуплє”. Проснувшись, ми усвідомили, що то був кондуктор, який вимагав квитки за проїзд. Ми хотіли заплатити німецькими марками, але він відмовився. Тому ми запропонували кондукторові декілька турецьких цигарок, після чого він сказав нам, що він прийде до нас уже тоді, як прибудемо до Парижу. Нашу проблему безгрошів'я розв'язали паризькі чиновники, яким я щиро вдячний за гуманне ставлення. Мабуть, французи найбільш подібні до українців своїм лагідним ставлення до чужинців, а тому тепер і французи, і українці мають великі проблеми з чужинцями (у Франції, яка дозволила поселитися біженцям із Сирії, чужинці тепер чинять терористичні акти, а в Україні йде оборонна війна із російськими загарбниками). Після того, як добрі французи дозволили нам залишити Паризький залізничний двірець, очевидно були в нас інші пригоди і проблеми до і після Джемборі. Але коли мова йде про Петлюрівську присутність на еміґрації, слід пригадати, що після Джемборі пластовою молоддю – а нас було десь 35 осіб – у Парижі опікувався добродій Леонтій Сезонтів – петлюрівський офіцер, одружений із француженкою, донькою фабриканта-виробника автомобільних шин. Він купив нам справжні скаутські капелюхи, дав гроші на дрібні витрати і, за його кошти, ми два дні проживали в Парижі, оглядаючи важливі пам’ятки, такі як Лувр і могилу Симона Петлюри. Всі згадані несподівані пригоди, пов’язані з петлюрівщиною в моєму житті, були позитивними.
На завершення програми Голова Фундацій ім. Симон Петлюри Микола Балдецький висловив подяку учасникам і організаторам за належне вшанування пам’яти Симона Петлюри. Багатство програми просвітлюється у її поліфонічності: від історичних документів до спогадів діячів, до поезії і пісень, а на завершення – кінофільм про Петлюру та виконання гімну.
Share on Social Media
