Commemoration: The Celebration of a Life John Chyczij (1919 – 1998)

John Chyczij

Ron (Roman) Chyczij, Mississauga, ON.

A hundred years ago, on the 13th of December 1919, my father the late John Chyczij (Ivan Denysovich) was born in the village of Potytory (Raion of Berezhany), part of Ternopil Oblast in Ukraine.

The second youngest of eight siblings his early life’s journey was similar to that of many other young countrymen escaping the horrors of WWII in eastern Europe, eventually arriving in Halifax in 1948 by boat with his wife Polly (Pelahia) and 2 year old daughter Alexandra (Luba). Settling in Toronto, he started supporting his family modestly as a humble non-English speaking carpenter, but quickly built his own business in the construction industry as a General Contractor. Starting as a prolific home builder in the 50’s, he graduated to the industrial, commercial and institutional (ICI) construction sector. Besides completing several industrial and commercial projects, his specialty were large institutional projects such as schools, post offices, libraries and other government buildings. Along the way this included building the renovated and expanded Ukrainian Cultural Centre (Christie Street, Toronto), the Taras Shevchenko Community Centre (Horner Avenue, Toronto) plus the renovated and expanded St. Vladimir Institute (Spadina Avenue, Toronto).

Despite the demanding time pressures of running his business, he was actively involved in the Ukrainian-Canadian community throughout his life. After taking early retirement, volunteering with various organizations became his major pre-occupation. Throughout he never lost his love for his homeland or its people. Besides his business acumen, his strongest asset was the example of good character, perseverance and dedication he displayed to his community, family and friends. While he was still working, I’ll never forget his answer to my question: What do you like best about the career you’ve chosen? Rather than some complicated answer about the challenges and accomplishments of his business, he simply and unexpectedly replied – “The opportunity to give other Ukrainians good paying jobs”. This was characteristic of his nature and desire to help others.

As I reflect back on his life, I cannot recall him as being needy in any way and yet I’m sure he had many of the same needs that any human being would have. Whatever they were he kept them to himself. His selflessness went further than that. He had no expectations for anything in return for his good deeds, neither recognition nor payback of any sort. Instead by example he taught me that a good deed was its own reward. He genuinely and faithfully exemplified the notion that the true measure of a person is how he or she treats those who can do nothing for them. A lesson for us all. I miss you Dad!

Family photo

Поминання: Святкування Життя
Iван Хичій (1919 – 1998)

Роман Хичій, Місісага, Онтаріо.

Сто років тому, 13 грудня 1919 року, мій батько, покійний Іван Хичій (Денисович) народився в селі Потитори (Бережанський район), що входить до Тернопільської області в Україні.

Другий молодший з восьми братів і сестер, який пройшов шлях свого раннього життя, як багато інших молодих земляків, що врятувались від жахів другої світової війни у Східній Європі, зрештою прибув до Галіфаксу в 1948 році кораблем зі своєю дружиною Пелахією та 2-річною дочкою Олександрою (Люба). Поселившись у Торонто, він почав підтримувати свою сім’ю, працюючи скромним теслярем, що не розмовляв англійською, але швидко побудував власний бізнес у будівельній галузі як загальний конрактор. Починаючи з 50-х років, він ексклюзивно будував домашні будинки, поки перейшов у промисловий, комерційний та інституційний (‘ICI’) будівельний сектор у 60-х роках. Крім виконання декількох промислових та комерційних проектів, його спеціальністю були великі інституційні проекти, такі як школи, поштові відділення, бібліотеки та інші урядові будівлі. Сюди входили громадські об’єкти, такі як оновлений та розширений Український Культурний Центр (83 Christie St, Торонто), новий Громадський Центр ім. Тараса Шевченка (482 Horner Ave, Торонто), а також відреставрований та розширений Інститут Святого Володимира (620 Spadina Ave, Торонто).

Незважаючи на вимогливий часовий тиск ведення його бізнесу, він активно займався українсько-канадською громадою протягом усього життя. Після раннього виходу на пенсію волонтерство в різних організаціях стало його головним заняттям. Протягом усього життя він ніколи не втрачав любові до своєї батьківщини чи її народу. Крім ділової хватки, його найсильнішим надбанням був приклад доброго характеру, наполегливості та відданості, який він проявляв до своєї громади, родини та друзів. Я ніколи не забуду його відповідь на моє запитання: Що вам найбільше подобається у вибраній вами кар’єрі? Замість того, щоб дати складну відповідь щодо викликів та досягнень свого бізнесу, він просто і несподівано відповів: “Можливість дати іншим українцям добре оплачувану роботу”. Це було характерно для його натури та бажання допомагати іншим.

Коли я думаю про його життя, я не можу згадати, щоб він будь-чого потребував, але я впевнений, що у нього було багато тих же потреб, що і у будь-якої людини. Як би там не було, він тримав свої потреби при собі. Але він не зупинявся на цьому у своїй самовідданості. Він не сподівався на що-небудь взамін за свої добрі вчинки, ні на визнання, ні на будь-яку плату. Натомість, він навчив мене своїм прикладом, що добра справа – сама собі нагорода. Він щиро і послідовно служив прикладом того, що справжня міра людини – це те, як він чи вона ставиться до тих, від кого нічого не може очікувати. Це – урок для всіх нас. Я сумую за тобою, тато!