До 110-річчя народження одного з національно-релігійно свідомих о. Івана Мака (Частина 2)

    Із попереднього числа

    Ярослав Стех для Нового Шляху – Українських Вістей.

    За умовами укладеного з Ватиканом конкордату, польська держава платила кожному священикові по 80 злотих, однак умови життя у селі були складними, хоч звичними на той час. Звичайно о. Іван Мак належав до того українського патріотичного покоління душпастирів і зазнавав переслідувань польської влади. Зокрема, як провину йому ставили „фальшування” метричних книг, тобто відмову записувати у них імена та прізвища парохіян-українців на польський манер. Не можна було теж без окремого дозволу влаштувати збори „Просвіти”. З цих та подібних причин місцева влада протягом двох літ 18 разів накладала на о. Мака штраф. Оскільки грошей не було, урядники забирали з будинку різні речі. Окрім того, польські вчителі приходили на уроки релігії та слідкували, щоб священик не давав учням книг українською мовою. Один із тодішніх польських урядовців заявляв, що за 25 років у Польщі не залишиться жодного українця. У 1939 році отець промовляв з амвону про героїчну боротьбу з мадярськими окупантами вояків „Карпатської Січі”, серед яких було багато добровольців із Галичини. Серед тих, що полягли у нерівних боях на Закарпатті чи були згодом розстріляні на кордоні поляками, був і о. Івана кузен Зенон Коссак, знаний там під іменем поручника „Тарнавського”. Як наслідок, улітку того року о. Мака заарештували і вкинули до відомої львівської в’язниці „Бригідки”, що по вул. Городоцькій. У камері № 13 з ним перебували ще п’ятеро осіб, серед них о. Йосиф Кладочний, духівник українських політв’язнів, постать відома і дещо суперечлива.

    Хоча о. Іван не належав до ОУН, але за „антидержавну пропаганду” йому загрожував термін до семи років. Проте 1 вересня почалась німецько-польська війна і після падіння Польщі о. Іван по двох місяцях ув’язнення вийшов на волю. Після приходу радянської влади о. Іван Мак ще зо два місяці перебував на парохії у Туринці, але, відчуваючи загрозу арешту (більшовики виловлювали усіх місцевих активістів, послуговуючись захопленими списками польських спецслужб), емігрував, нелегально перейшовши кордон. На території Польщі, що знаходилась під німецькою окупацією, отець перебув майже два роки: спершу у с. Вар’яж поблизу Сокаля, згодом в Ульгівку, де колись служив. Улітку 1941 року, коли німці зайняли Галичину, о. Іван повернувся до Дрогобича, де довідався про арешт і зникнення сестри Надії та декого з інших членів родини. Незабаром його призначили адміністратором парохії св. Архангела Михаїла у містечку Літовищах (нині Лютовиська у Польщі). Більшість населення (2 із 3,5 тисяч) цього розташованого серед гір ярмаркового містечка становили євреї (яких тоді у Галичині звично звали жидами – як досі у цілій Польщі), мешкали теж українці та поляки. Населення бідувало, бракувало хліба, треба було здавати „контингенти”. Життя священика оберталося довкола церкви, сільського кооперативу та комітету самодопомоги. Через рік, у червні 1942 р. єврейське населення містечка зазнало трагедії – зібравши з допомогою поліції усіх місцевих євреїв, гестапівці пересортували їх і уночі вдвох розстріляли 650 осіб. Незабаром загроза нависла і над українцями Літовищ. Запідозривши місцеве населення у грабунках, гітлерівці взяли у заручники сотню молодих чоловіків, погрожуючи їх розстріляти, якщо не знайдуть винних. Врятувало людей втручання владики Коциловського, який зумів переконати німецького генерал-губернатора Ганса Франка у їх невинності. Враження, що життя українського населення під окупацією вигідне та спокійне, було оманою: гестапо не шкодувало життя українських патріотів, а в лісах на схилах сусіднього хребта Отрит почали формуватися відділи УПА. Тим часом вал війни вже котився у другий бік і фронт невпинно наближався, а поляки почали боротьбу проти українців.

    Почали грасувати і більшовицькі партизани, так звані ковпаківці. Отець Іван довідався, що сестра Ірина емігрувала, він вслід за нею виїхав через Словаччину до Австрії. Там він заопікувався розпорошеними родинами таких же українських біженців, як він, які тікали від більшовицького пекла, давав їм релігійні послуги у наданій австрійцями каплиці, маючи за парохіян 10-20 родин збідованих дорогою та чужиною скитальців. Війна закінчилася і в 1948 році Президент Трумен і Конгрес Сполучених Штатів видали закон, який дозволяв прийняти до країни 205 тисяч осіб, що потерпіли внаслідок війни. Багато з цих біженців подались до місць, де вони вже мали родичів чи друзів. Подібним чином, того ж року отець Іван Мак на запрошення владики Василя (Ладики) (1884–1956 рр.), до речі, теж дрогобичанина, виїхав до Канади. Спершу перебував у провінції Саскачеван – сотрудником храму св. Юрія у Прінс-Альберті, парохом храмів св. Архангела Михаїла у Алвені і свв. Петра і Павла у Рамі. Згодом на прохання товариша переїхав до Манітоби, де у 1956-1960 роках був парохом храму Пресвятого Серця в Еріксоні. Звідти 1960-го отець Мак переїхав до Сполучених Штатів, де прослужив 23 роки. Починав тут парохом храмів св. Миколая у Литл-Фоллзі та Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії у Сент-Джонсвіллі, штат Нью-Йорк. Згодом був парохом церкви Успіння Богородиці у Колчестері (Коннектикут), Покрова Богородиці у Ніаґара-Фоллзі (Нью-Йорк), Архангела Михаїла у Вунсокеті (Род-Айленд), св. Миколая у Гадзоні та св. Івана Хрестителя у Гантері (Нью-Йорк), Святої Трійці у Кергонксоні та далі у Гантері. Згодом, у 1977-84 рр., був адміністратором храму Покрову Богородиці у Пармі (Огайо), парохом храмів св. Івана Хрестителя у Рівергеді та св. Василія у Ланкастері (Нью-Йорк). Всюди вірні парохіяни шанували отця Івана Мака.

    У вересні 1993-го отець Іван взяв участь у 12-му з’їзді вихідців з Дрогобиччини, що проходив у „Союзівці” – оселі УНС (Українського народного союзу) у Кергонксоні, де саме за його душпастирювання було зведено нову церкву. Загальне захоплення учасників його атмосферою отець висловив словами св. ап. Петра: „Господи, добре нам тут бути”. По-різному склалася доля і трьох молодших сестер о. Івана. Старша з них, Софія, стала дружиною греко-католицького священика, пройшла з ним заслання до Сибіру і поневіряння у роки підпілля після повернення додому; померла 2000 року. Діти її мешкають у Дрогобичі та Львові. Середня, Надія – замордована НКВС у дрогобицькій в’язниці у червні 1941 р. Наймолодша, Ірина, виїхала, як було згадано, на Захід, де вийшла заміж за свого товариша по дрогобицькій гімназії, дивізійника “Галичини”, а згодом видатного нафтохеміка Степана Ільницького – сина славного дрогобицького адвоката Володимира Ільницького, швагер о. І.Мака має надзвичайно великі заслуги в спорудженню в центрі Львова пам’ятника Т. Шевченкові. Сім’я Ільницьких живе у Торонто, вті-шаючись дітьми та внуками та на старші роки до своєї хати пригорнули і о. Івана Мака. Найбільшу радість о. Іван Мак пережив під час Відновлення української державности. Він тричі відвідав Україну ще за радянських часів: у 1973, 1987 та 1990 роках. В ті часи мав змогу побачитися зі своєю матір’ю Марією. Згодом, за часів Незалежності, побував в Україні ще п’ять разів, востаннє 1996 року. Свого часу отець Мак склав велику пожертву на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Дрогобичі і у вересні 1991 р. взяв участь у його відкритті під час урочистого відзначення 900-ліття міста. Також він брав участь у І Всесвітньому форумі українців 1992 року та був присутнім на повторному відкритті Дрогобицької української гімназії 29 серпня того ж року. Буваючи в Україні у 1990-х, отець Іван відправляв служби у церквах Львова та Дрогобича. Отець Іван Мак вийшов на пенсію ще 15 листопада 1984 р., проте протягом багатьох років далі відправляв у церквах Міссісаґи і Торонто (у храмі Успіння Пресвятої Богородиці). Так життя о. Мака склалося, що він відправляв поверх у 20-ти церквах.

    Молодший колега отця Івана з Торонто, о. Роман Ґаладза так схарактеризував його: „Незвичайно ревний, живе для Церкви, багатоумний і так широко на все дивиться, що не всі його розуміють… Він багато бачив і, щоб міг він вистояти, те терпіння виробило у нього характер дуже міцний…’’. Отець Мак завжди користувався авторитетом серед вірних за свою жертовність, був він правдивим місіонером. З 70-річним ювілеєм свячень грамотою привітав його Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар), а також надійшли привітання від єрархів – Преосвященних владик Юліяна (Вороновського), єпарха Самбірсько-Дрогобицького, Василя (Лостена), єпарха Стемфордського, та Стефана (Хміляра), єпарха Торонтонського. Мені пощастило не лише останні роки життя з о. І. Маком зустрічатися, але також читати про нього ряд глибоких і цікавих статей. Справді о. І. Мак був людиною незвиклою. Доречі, розкажу для мене і дружини цікаву деталь, пов’язану з о. І. Маком. Вже у схилку його життя ми заходимо відвідати о. Мака, а його квартира закрита. Дружина довідалася, що перед день його швидка допомога завезла до лікарні. Ми повернули до дому стривожені і коли я виїжджав з гаражу, нехотячи машиною вдарив у бетоновий стовп і в результаті болотник в машині так зігнувся, що треба було сили, щоб машина могла бути справною до дальшої подорожі. Коли ми в лікарні зустріли о. І. Мака, він перше сказав я переживаю, вам трапилася негода з машиною, я заперечував о.Маку, а він дальше мені співчував. Цього ми з дружиною по сьогоднішні дні не вміємо пояснити – того, що чули від о. І. Мака. Св. Пам’яті о. Іван Мак помер рано-вранці 1 лютого 2011-го року. Похоронні відправи та прощання з покійним відбулися 6 лютого у храмі св. Миколая в Торонто, священичий похорон – наступного дня 7 лютого. Отець Іван прожив 100 років, 6 місяців і 25 днів. Мав майже (без одного місяця) 77 років священичого стажу. В похороні о. Івана Мака взяла участь велика кількість українських вірних і духовенства. Тіло покійного похоронено на цвинтарі Св Володимира в Оквіл.

    SHARE