Духове поле українства, білий кінь й Голодомор: Правда про найбільшу трагедію, спротив та боротьбу поневоленого народу, від Лубнів і Лохвиці до Мельбурну й Чікаґо

Ол-др Панченко (зправа)

Олександр Панченко для Нового Шляху, Лохвиця, Полтавщина.

На початку цьогорічного листопада, прямуючи до Лубен, в околицях села Їсківці я вперше за це день побачив ситого білого коня, що мирно пасся обабіч дороги, й згадався мій улюблений уривок із оповідання Володимира Дрозда про коня Шептала: “…Неприємна, знайома млявість – провісниця всяких прикростей – закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося б відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він – білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок. І все – таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!)…”. – Й стало мені чомусь так соромно за деяких із нас, українців, що продовжують допомагати, як у ті сумнозвісні совєцько-колгоспні часи у 1930-их роках, загнуздувати українських білих коней вірності, праці, волі й гідності. Однак лишень те, що цей білий ситий кінь належав, ймовірно, селянину – одноосібникові, бо колгоспів у нас вже не залишилося, та й пасся на власному городі свого ж господаря, хоча й неподалік напівзруйнованої хати, – то все ж десь глибоко в душі і серці затеплилася надія, що українці, незважаючи на репресії, Голодомори, війни та усі негаразди, й цього разу виживуть. Мабуть, на таке надихала мене спокійна, горда й мужня цього українського білого коня. Принагідно згадалися справжні й чесні люди правди з числа інородців, які розповіли світові про Голодомор мого народу: як московський кореспондент бостонської газети “Christian Sciense Monitor” Вільям Генрі Чемберлин, автор книжок “Залізна доба Росії” та “Україна: пригнічена нація”, автор низки статей із описом Голоду в Україні та роману “Зима у Москві” Малкольм Маґґерідж, й, зрештою – британський журналіст Ґарет Джоунз, що 29 березня 1933 року скликав прес – конференцію в Берліні, на якій вперше публічно заявив про Голодомор українців й став автором понад 20 дописів на тему Голомодору, але й українці, зокрема, – Улас Самчук, Мілена Рудницька, Митрополит Андрей Шептицький, багато менш відомих авторів трагічних щоденників, сумних світлин та болісно-кривавих спогадів. Не забув я й про інших українських достойників, про тих, кого ще мало згадують навіть під сучасну пору. Це – уродженець Лубенщини Федір Павлович Габелко, що по війні замешкав у Мельбурні, письменник Полікарп Порфирович Плюйко (Поль Половецький), який спочиває на українському цвинтарі Саут Бавнд Брук у США, та Микола Семенович Міщенко, теперішній голова американської Фундації українського геноциду.

Я з далекого дитинства із розповідей бабусі та дідуся знаю про страшний геноцид мого народу, правда про який “під Совєтами” була під суворою забороною, і лише зовсім нещодавно дізнався про те, що якраз у голодному 1933-ьому році США встановили… дипломатичні відносини з головним організатором Голоду більшовицьким радянським союзом. Сита, впевнена, ще демократична й “інтеліґентна” Європа, знаючи про Великий Голод, мовчала й вичікувала. Можливо, одинокий Йоган Людвіґ Мовінкель, прем’єр-міністр Норвегії й Президент Ради Ліґи Націй, у 1933 році спробував винести питання масового винищення українців за національною ознакою на розгляд Ради Ліґи Націй. Незабутній український патріот поет Олександр Олесь, ще задовго перед цим написав такі гнівно-тужливі рядки:

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала…
…Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала

…Далі мій шлях у ці похмурі листопадові дні проліг до знаменитого Мгарського монастиря, який завжди відігравав видатну роль в духовному житті України, деякі приміщення якого добудував гетьман Іван Мазепа. У 1663 році в монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького, Юрій. Монастир існував до 6 серпня 1919 року, коли ЧеКісти розстріляли ченців на чолі з ігуменом Амвросієм, українські новомученики поховані за вівтарем скитської церкви. Пізніше на території цього монастиря була дитяча колонія, а від 1937 року – дисциплінарний батальйон РСЧА, з 1946-го – військові склади радянської армії, а 1985-го монастирські споруди передали під піонерський табір (!?). Лише у травні 1993 року в Мгарській обителі відроджено чоловічий монастир. Вдалині Мгарського монастиря виднівся Курган Скорботи із великими Дзвоном та Хрестом, що його вінчають, – як Пам’ять про незагоєну рану українства ХХ-го століття – суцільний Голодомор геноцид 1921, 1932-33 та 1947 років, що був зорганізований московськими манкуртами – більшовиками-вурдалаками. Курган скорботи поблизу Лубен був, мабуть, першим в Україні Пам’ятником жертвам Голодомору, був відкритий 11 вересня 1993 року з нагоди відзначення сумного 60 – річчя Голодомору 1932-1933 років. З ініціативи письменника Олекси Коломійця, мого земляка, та Українського фонду культури ще 1990 року неподалік Мгарського монастиря на Зажур-горі було вивершено Курган скорботи, землю для якого привозили з усіх реґіонів України. Того ж року було встановлено й освячено хрест. А 1993 року спорудили сам Меморіал: на насипному кургані встановлено великий дзвін, що завершується хрестом, а до нижнього краю дзвону прикріплені 30 малих дзвонів – від усіх областей України. На великому дзвоні дуже вимовний напис: “Голодомор – 1933: коли відходить одна людина – з нею вмирає світ. Коли ж мільйони ідуть в прірву – тоді вмирає вже ціла галактика”.

98-річний український громадсько-культурний діяч, літератор, актор, художник та редактор Федір Павлович Габелко, що в 1993 році приймав участь у відкритті Меморіалу на Кургані скорботи, згадував про Голодомор: “…Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали. А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод….”.

Але чому пам’ятають про страшний Голод не лише ті, хто його пережили, але й багато людей з молодшого покоління українців, – запитував я сам себе?! Відомий український правозахисник Валентин Мороз зазначав: “…Взагалі національне почуття і національні майбутні події – це щось таке, що найменше піддається прогнозуванню. Національне все в підсвідомості. Те, що ми маємо зверху, реалізується в соціальній площині, в площині буденного життя, яке ми вже сприймаємо не як національне, як щось таке, що не є національним фактором. Тому завжди найбільші несподіванки є саме у вибуху національности… У національних питаннях, в питаннях майбутніх національних вибухів виграє той, хто є оптимістом, хто вірить у ту підсвідому національну стихію, в ту субстанцію, яка є українською і ніякою іншою в вашій душі. І вона завжди ті верхні структури, які накинуті окупантом поламає. Яким способом поламає, це трудно сказати наперед. Але що це буде зроблене, я в тому не маю жодного сумніву. Знаю, що це буде питання часу, а не принципу…”. Дійсно, така собі внутрішня “пружина” українства, закладена у кожному українцеві, так би мовити, на генетичному рівні. В мені, колишньому офіцерові атомних підводних човнів “краснознамьоннього Сєвєрного флоту” СРСР, вона “спрацювала” у свідомості, серці та душі ще за радянських часів. Пригадую, як далекого 25 квітня 1989 року, за майже два з половиною роки до проголошення Незалежності Україною, коли інформації про Великий Голод були дуже скупими, а його наслідки ретельно приховувались тодішньою промосковською владою, – я виступив із закликом через місцеві засоби масової інформації про створення первинних осередків товариства “Меморіал”, зініціював збирання відомостей про поховання, складання списків невинноубієнних, вшанування жертв та збирання свідчень про жахливі події та наслідки Голодомору геноциду українців. На протязі ж останніх років у ході проведення Всеукраїнської акції “Запали свічку Пам’яті” коло встановленого на власні кошти Пам’ятного знаку на вшанування жертв Голодомору геноциду 1932-33 років та політичних репресій супроти української нації я, з діда-прадіда українець, не лише сумую, тяжко переживаю за долю свого, донедавна поневоленого народу, але завжди наголошую на головному: “…Коли сьогодні запалю у вікні свою скорботну свічку, то особисто для мене, це буде не лише свічка Пам’яті та скорботи, але й ще свічка непокори та спротиву всім тим, хто ненавидить мою державу, хто ненавидить українську націю, хто не визнає її трагедій і хто волів би бачити нас, українців, покірними й переможеними…. То ж не лише пам’ятаймо й вклоняймося пам’яті убієнним тоталітарним режимом Кремля нашим єдинокровним братам і сестрам українцям, але разом з тим – не простімо й не забудьмо імен катів нашого народу. Тому я звертаюсь до кожного з вас, моїх братів і сестер, розкиданих по усьому білому світу, із закликом Пам’яті – “Не забувай, не здавайся й не пробачай!…”. Дуже прикро, сумно, невиправдано й недалекоглядно, що на державному рівні часто й свідомо “забувають”, що московська окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні намагалася знищити усе національне – від української інтеліґенції до української церкви, але особливою “турботою” займанці оточили українського роботящого селянина – цвіт і сіль нашої нації.

Зовсім недавно я видав книгу чи не найпершого й найправдивішого дослідника Великого Голоду, мого земляка – українця світлої Пам’яті Полікарпа Порфировича Плюйка (Поля Половецького), який свій останній спочинок знайшов на українському цвинтарі Саут Бавнд Брук у США, людини, що сама пережила Голодомор 1932-33 років, майже усі праці якого, як він зазначає, присвячені “Пам’яті мільйонів селян-продуцентів українського хліба, що в жорстокий, звірячий спосіб були відірвані від рідного ґрунту в 1930-1931 роках і депортовані в табори смерті Півночі московської комуністичної імперії… Також Пам’яті тих мільйонів селян – трудівників, що були замучені голодовою смертю в 1933 році завдяки штучно організованому тією ж імперією голодові”. Присвячуючи свій скорботний спів цим жертвам”. Плюйко-Половецький одночасно стверджував, “що єдиною провиною цих жертв було тільки те, що вони чесно жили, чесно думали і чесно працювали своїми мозолистими руками”. Дослідження Поля Половецького присвячено зокрема позиції американських журналістів В. Дюранті та Ю. Лайондза та інших, які на сторінках західної преси, на відміну від згаданого мною Ґарета Джоунза, заперечували наявність Голодомору 1932-1933 рр. на українських землях, саме вони й стали співучасниками совєцького тирана Сталіна у голодовому вбивстві мільйонів українців. Наш народ не ніколи не був звабливо – простою мішенню для більшовицьких вурдалак та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою, – на захист своєї національної ідентичності й окремішності. Так, лише у червні 1920 року і тільки на Полтавщині, населення якої в усі часи кривавого більшовики панування чи не найбільше постраждало від Голодоморів, відбулося – 76, у липні – 99, а у серпні – 92 селянські повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами продаґентів та активістів, а також озброєних членів так званих “продатрядов”, які сприймалися селянами не інакше як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були складені здебільшого із декласованих елементів, а той й – відвертих бандитів, якими керували виключно московські комуністи, переважно не-українці. Вже наприкінці 1920 року т.зв. українські большевики розпочали впровадження в життя жорстокого плану своїх московських зверхників щодо організації Голоду. У своєму наказі від 6 грудня того року один з сталінських продкомісарів москвин Кузнєцов зазначав, що “протягом поточного грудня місяця заготівля всіх видів продуктів повинна бути доведена до максимуму… В продовольчій роботі повинні брати участь всі президії волкомнезамів та сількомнезамів… Комісія викликає всіх громадян, на яких припадає накладка, переглядає повістки… Комісії зобов’язані весь час слідкувати за ходом вивозу хліба, сіна та соломи із сіл…”. Вживались репресивні заходи й до тих, хто відмовлявся служити большевикам або самовільно залишили службу. Так, 22 лютого 1922 року голова Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа видав вказівку своїм підлеглим у Чорнухам, аби “при допомозі і сприянні волміліції заарештувати по одному заложнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих направити в розпорядження начальника Лохвицького бупру т. Несмачного, де вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів в повітвійськомат” (“Український історичний журнал”, ч.2, 1992, с.101). Влітку 1921 року на Полтавщині, як по всій Україні, розпочався перехід від продрозкладки до продовольчого податку, який селяни були змушені платити натурою, тобто хлібом. Оскільки селяни здебільшого, як і раніше, віддавати безплатно хліб не збиралися, то продовольчий податок стягувався за допомогою озброєної військової сили. На кінець жовтня 1921 року на Полтавщині було сформовано 11 продовольчих загонів (по одному в кожному повіті), в яких налічувалося 204 особи командного складу і 4496 рядових бійців (ДАПО, Ф.Р. – 1503, оп.1, спр.36, арк.261). Для боротьби на продовольчому фронті, яка призвела до першого масового голоду на Україні, залучалась також і місцева міліцію під керівництвом органів ЧеКа, а також спеціально створена так звана продовольча міліція. А виснажених страшним голодом людей зустрічали створені у травні 1921 року так звані “заґрадітєльниє атряди”, які перешкоджали руху біженців в пошуках хліба. У фактично мирний час діяли суди революційних трибуналів.

Про зловживання у сфері хлібозаготівель Володимир Короленко, письменник, що походив із українського роду на Волині, – писав із вимореної голодом Полтави большевицькому наркому Анатолію Луначарському: “…Ви порушили те, що було органічним у відносинах міста і селі: природний зв’язок обміну, замінивши його штучними заходами “примусового відчудження”…”. Большевиками створювались умови штучного розшарування й протистояння на селі, коли ці ж таки більшовики, опираючись на сільську бідноту, комнезамівців та люмпенів, протиставляли їх трудовому селянству та заможній частині населення. Результатом цієї продовольчої політики стало скорочення посівних площ на Полтавщині на початку 1921 року у порівнянні з дореволюційним періодом на 312 десятин, річний збір зерна зменшився на 69 мільйонів пудів, на 38″ зменшилось поголів’я коней, а на 29″ – поголів’я всіх видів худоби в господарствах селян.

Продовження у наступному числі