Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.
Із попереднього числа
Від 1974-го року до 1979-го у Парижі працював директором відділу музейних справ при ЮНЕСКО відомий мистецтвознавець Юрій Якович Турченко, народжений 7 листопада 1923 р. в селі Жуки на Полтавщині. Як представник УРСР в цій організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, в котрій Україна є членом від 1954 року, Турченко тоді відчув дискримінацію українського мистецтва радянською владою. Тому у жовтні 1979 р., він покинув працювати в ЮНЕСКО і попросив притулку у Франції. Історією українського мистецтва та сучасним її станом продовжував займатися. З-під пера колишнього проф. Київського університету, автора багатьох публікацій та книг з ділянки українського мистецтва, появилося друком декілька його розвідок на мистецтвознавчі теми. Із них слід навести такі: “Актуальна проблема українського мистецтва“ та “Нотатки з мистецтва“, як явище в українському мистецтвознавстві“. Обидві можна знайти поміщені на сторінках журналів “Нотатки мистецтва“ (1983, 1990) – органу ОМУА. У Франції Ю. Турченко створив серію офортів з видами українських пам’яткових церков та видів французьких міст, прецизійно виконані з великою точністю.
У найновішій ґенерації мистців, які приїхали до Франції і замешкали в Парижі, були Антін Соломуха і Володимир Макаренко. Перший прибув з Києва 1975 року, другий – 1981-го. Малярство А. Соломухи доволі різноманітне як тематично, так і стилістично. Він представив себе більш абстрактними композиціями, картинами, побудованими з допомогою геометричних форм і монохромних площин, на котрих видко жіночі фігури, сильно деформовані акти, анекдотичні малюнки на теми казок, побутових сцен, легенд, пісень, на поверхню яких, як і В. Макаренко, дрібними літерами вписував рядки з різноманітним текстом. Народився 2 листопада 1945 року в Києві і там закінчив митецьку освіту. Одружившись із француженкою, використав можливість поїхати до Парижу. Там виставляв свої твори в різних галеріях і брав участь у збірних виставках Осіннього Сальону міста Парижа. Від 20-го жовтня до 31-го 1984 р., в галерії КУМФ в Торонто тривала виставка картин мистця, на котрій було 50 творів, переважно серій, створених до українських народних пісень, “Голоду-1933 року“, козацьких снів, до “Тіні забутих предків“, виконаних акриловими кольорами, мішаною технікою, тушшю і ґуашшю. Помер мистець 22 жовтня 2015 року в Парижі, маючи 69 років життя.
Володимир Макаренко
Володимир Макаренко народився 26 липня 1943 р. в селі Новопушкарівка Дніпропетровської області. У цьому обласному місті навчався малювати у малювальному гуртку, в котрому був першим учителем Макаренка – Петро Матвієнко, а в художньому училищі – Яків Калашников. Опісля продовжував студіювати мистецтво у Петербурзькому училищі декоративного мистецтва ім. Мухіної. Разом з Михаїлом Шем’якіним та іншими мистцями належав до новоствореної мистецької групи “Санкт-Петербург“. 1973-го року Михаїлові вдалось виїхати за кордон, взявши із собою свої картини та своїх друзів, включно роботи Макаренка, який переїхав до Талліна. Коли в Москві здійснилася неофіційна виставка молодих мистців з України 1975 року – Н. Павленко, Л. Яструб, Феодосія Гуменюка, Віталія Сазонова, Володимира Стрельникова і В. Макаренка, привернула до себе увагу міжнародної громадськості. Про їхні імена і мистецькі твори дізнався західний світ. Інакше малюючи, за суперечливим його світоглядом до “соцреалізму“ в мистецтві, картини Макаренка не сприймала совєтська комуністична система. 1980 року, В. Макаренко по ізраїльській візі, виїхав з Талліна до Австрії, й звідси в Париж. Своїм українським живописом інтеґрувався у европейську і світову культури. З початком 1982 р., відбулася друга з черги виставка картин Макаренка в Парижі (перша відбулася 1976 р., коли мистець перебував в Естонії), після яких брав участь не тільки в Паризьких мистецьких сальонах, але і в інших державах Західної Европи, а також в Америці. Вже у травні місяці 1982 р., мистець виставляв свої твори в галерії Лавров-Танненбавм, 106 Йорквілл, у Торонто. Із 62-ма картинами він знов приїхав до Торонто, де від 5 травня до 31-го 1984 р. тривала виставка в галерії КУМФ. У цій галерії відбулися слідуючі його персональні виставки: в січні 1991 р., в квітні 2003 р. та в квітні-травні 2006 року. Мистець живе і працює в Парижі. У липні місяці ц. р. йому виповниться 77 років життя. Своє мистецтво характеризує як “метафізичний синтетизм“ і як монументалізм. Його твори глибоко символічні, інколи загадкові, які пов’язує з історичними сюжетами. Українські пісні і легенди також інспірують його і дають йому змогу їх використоавувати та передавати їх зміст на свої полотна. До своїх композицій додає жіночі фігури, акти, намальовані на невтральному тлі свобідно і без деталей. Стрункі, видовжені жіночі тіла не є реалістичними. Вони ідеалізовані, трохи здеформовані, видовжені стегна, ноги без стіп, деколи торси без рук, метафізичні, котрими створив свій власний тип жіночої анатомії. Такими фігурами, маєстатичними, Макаренко вніс щось нового у світове мистецтво. Мистець малює теж композиції багатофігурні, які нагадують релігійні постаті, запозичені із старих українських ікон. Не менш оригінальними і захоплюючими є його кольори, шляхетні, теплі, добре згармонізовані та навіть вишукані і наложені на загадковій фактурі акварельними красками, олією й акриловими фарбами. (Дивись статтю “Фантастичний світ Володимира Макаренка“ Ліди Палій, журнал “Сучасність“, ч. 4-5, 1982).
Антін Соломуха
На цому місці слід нагадати ще й про тих мистців, які потрапили до Франції у передвоєнний період, там же жили і своєю творчою діяльністю після війни збагачували не тільки скарбницю українського образотворчого мистецтва, але й світову. До цієї групи належать: Михайло Нечитайло-Андрієнко (1894-1982), Олекса Грищенко (1883-1977), Василь Хмелюк (1903-1986), Микола Кричевський (1898-1961), Петро Омельченко (1894-1952), Софія Зарицька (1897-1972), Олександер Савченко-Більський (1900-1991), Анна Старицька (1908-1981), Петро Дмитрієнко (1925-1974), Сергій Мако (1885-1953) та інші, але про них нема джерельних документів. Перший із наведених був мистецьвеликої культури та непересічного таланту, який увесь час стояв у аванґарді сучасного мистецтва та по-своєму інтерпретував нові напрямки. Проживши у Франції близько 60 років, Андрієнко пройшов кілька творчих етапів, почавши від кубізму, через конструктивізм, пост-імпресіонізм аж до нового абстракціонізму, котрим займався від середини 1950-их років. Кожен із стилів свідчить про зовсім особистий підхід мистця, позбавлений впливів інших модерністів. Його абстрактне малярство, яке тривало 20 років, це не інтуїтивна чи підсвідома творчість, лише солідне і систематичне опрацьовування поставлених собі малярських проблем. На його полотнах не бачимо виразність перспективи, рухів, світла чи різної матерії. Всі ці пошуки і досвіди він робив з чисто малярським підходом. Свої картини будував немов архітектор-конструктивіст, але тільки в малярстві. Багатьом своїм творам давав назви “Композиція“ або “Конструкція“, створені ґвашем. Олійними кольорами створив “Паризький краєвид“ (1951), “Мандрівні музиканти“ (1952), “Площа перемог у Парижі“ (1953), “Зимовий краєвид“ (1956), “Брюґґе“ (1958) та інші, майже реалістичного стилю в мистецтві. Творча робота і працездатність не покидали маляра впродовж останніх років життя. Перестав малювати тільки три-чотири роки перед смертю, яка настала 12 листопада 1982 року.
З-поміж українських мистців Парижа найбільше популярним серед нашої громадськості був Олекса Грищенко. Він майже так само, як і Михайло Федорович Андрієнко-Нечитайло, який жив у Франції від 1921 року, перейшов у своїй кар’єрі через кілька етапів. Аж після війни почав малювати краєвиди, квіти, мертву природу, натюрморти у стилі експресіонізму, якого теорію і практику не прийняв. Його почерк був подібний до згаданого стилю, але його мазки були більш “розмашистими“, швидкі рухом, сміливими, контрольовано динамічними, а тим більше кольористично, нереальними. Насправді Грищенка називали “малярем вітру“. На його картинах відчувається рух повітря, хмар, неба, дерев тощо. Нема в них ні спокою, ні статики. Своїм характером, Грищенко не малював портрети, крім одного або двох портретів, намальованих із його дружини. Про його малярство написали: Степан Луцик “Вистава Олекси Грищенка“ (“Вісник“, Львів, 1938), Володимир Попович “Спогад про Олексу Грищенка“ (журнал “Сучасність“, ч. 7-8, 1985), Павло Лопата “Олекса Грищенко. До 100-річчя з дня народження“ (“Нотатки з мистецтва“, грудень 1983) та інші автори понад тридцяти статтей та коротких заміток, опублікованихна сторінках газет “Свобода“, “Українське слово“, “Вісті з України“ та журналів “Нові дні“, “Визвольний шлях“ та ряду іншої української преси.
Третій член так званої “великої трійці“ малярів Парижу був Василь Хмелюк – виняткової сили і тепераменту художник, дуже вдалий кольорист та незрівняний поет кольорів. Народився 3 липня 1903 р. в Березівці під Жмеринкою. На початку 20-их років Василь опинився в Кракові, де розпочав свої малярські студії, але після закінчення літнього семестру, рівно через рік, він переїхав до Праги.
Share on Social Media
