Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.
Із попереднього числа
Василь Хмелюк
Третій член так званої “великої трійці“ малярів Парижу був Василь Хмелюк – виняткової сили і тепераменту художник, дуже вдалий кольорист та незрівняний поет кольорів. Народився 3 липня 1903 р. в Березівці під Жмеринкою на Поділлі. На початку 20-их років Василь опинився в Кракові, де розпочав свої малярські студії, але після закінчення літнього семестру, рівно через рік, він переїхав до Праги. У столиці Чехословаччини продовжував навчатися в Українській студії пластичного мистецтва, яку успішно закінчив. Оглянувши празькі галерії та музеї, Прага стала тісною для майбутнього маляра. В середині 1928 року, Хмилюк приїхав до Парижу. Тут одружився з донькою гравера Марією Шаперон, яка також була маляркою. Василь ставив перед собою різні предмети, і постійно їх відмальовував. Почав виставляти свої твори у групових виставках, а з 50-тих років виставляв їх тільки на індивідуальних експозиціях, переважно в галерії Дюран-Рюель, з якою зв’язався в середині 1943-го року. “Хто шукає, тому щастить“ мав на думці Хмелюк. Він не тільки малював дівочі портрети та портрети жінок і йому знайомих осіб, але й умів їх продавати картинами. Жіночі голівки із червоними стрічками, з чорними і голубими капелюшками та їм подібні, були першими картинами маляра, які звертали на себе увагу багатьох любителів його мистецьких творів. Від образів портретованих Хмелюк переорієнтувався на “пейзажне малярство“, яким, накидаючи кольорові площини, здобув собі неабияке визнання французьких критиків мистецтва. Маляр став королем кольорів, якими дуже вдало передавав на полотна, малюючи без перерви тільки натюрморти з фруктами, овочами, птицями, рибами та різними видами квітів. Мовою графіки Василь Хмелюк створив жіночі акти, голови Ісуса та різні постаті козаків. 20 січня 1987 року появилася в газеті “Свобода“ замітка Святослава Гординського про смерть видатного маляра Василя Хмелюка, яка настала 2 листопада 1986 року в Парижі. У цій звістці Гординський пригадав собі “…як у середині 1960-х років на ретроспективній виставці Хмелюка в ґалерії Дюран-Руеля зійшлися проф. Сорбонни Аристид Вирста, його брат маляр Темістокль і автор цих рядків і застали в ґалерії Дюран-Руеля в розмові з видатним критиком Шарлем Кюнстлером, членом Французького інституту. Наша розмова пішла про те, що треба конче видати монографію Хмелюка і ми навіть накреслили її плян. За мистцем залишилося тільки завдання зібрати потрібний для такого видання матеріял, чого, одначе він чомусь не встиг чи не хотів зробити, так як про це подбали його старші колеги Грищенко й Андрієнко…“. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів доручила митецтвознвцю Олександрові Федоруку зібрати якомога більше матеріялів саме про В. Хмелюка. Своїми силами він це зразково виконав, і у видавництві “Тріумф“ в Києві 1996 р. таки вийшла друком 262 сторінкова монографія “Василь Хмелюк“. Постаттю цього художника він почав займатися раніше, про якого написав окрему статтю, помістивши її на сторінках журналу “Родовід“, число 9 з 1994 року. Коли Алла Скофенко довідалась про Василя Хмелюка-поета, то вона присвятила йому свій матеріял, проаналізувавши три збірки його поезій, надруковані в роки навчання мистця в Празі. Ще за життя Хмелюка було опубліковано кілька статтей, зокрема дві-Мирослава Скали-Старицького в журналах “Нотатки з мистецтва“ ч.6, 1967 р. та з нагоди ретроспективної виставки творів Хмелюка в Парижі (“Визвольний шлях“ ч. 7-8, 1967). Досить грунтовна стаття (спогад) про В. Хмелюка появилася надрукованою у четвертому номері журналу “Сучасність“ 1988 року, котрої автором є Володимир Попович.
Микола Кричевський, син Василя Григоровича Кричевського, приїхав до Франції 1929 р. з Праги, де на тридцятому році життя закінчив мистецьку освіту в Празькій художній промислово-декоративній школі (1928). Місто він дуже полюбив і ріку Сену та італійські венеційські води, бо насолоджувався їхніми мальовничими кварталами, які своїми пензлями і фарбами переносив на свої полотна або й на паперові аркуші. Кожен раз інакше оспівував води Сени і води Великого каналу. Акварельні фарби переважали в його творчості. А накладав їх легенькими мазками, ніжними, осягаючи ними мистецьку ліричність, простір, перспективу та архітектурну красу.З його малюнків випромінює погідність і спокійний настрій, ніби заховані в легенькому тумані. Микола Кричевський володів графічним мистецтвом, створюючи екслібріси, ілюстрації до книжок, зокрема до Гоголевого “Тараса Бульби“, дереворити з видами Закарпаття та самого Ужгороду, де здобував першу освіту у славетного майстра Йосипа Бокшая. У багатьох галеріях світу і в приватних осіб зберігаються його прекрасні твори. Вони опинилися в Нью-Йорку, Вашінґтоні, Чікаґо, Торонто та в багатьох колекціях европейських міст, як самому Парижі, Версалю, Римі, Венеції, Міляну, Лозанни, Брюселі, Празі, Варшаві, Львові та інших містах, у яких він у свій час їх виставляв.Виставку його картин було зорганізовано в галерії “Ми і Світ“ в Торонто 1955 р., якою провадило подружжя Ольга і Микола Колянківські. Про нього самого і про його мистецтво писали: Павло Степ (журнал “Нові дні“, травень, 1957), Микола Колянківський (журнал “Ми і Світ“, ч. 33, 1957), редактор журналу “Нові дні“ Петро Волиняк (некролог, листопад, 1961), Андрій Сологуб (журнал “Ми і Світ“, ч. 110, 1964), Надія Світлична (“Свобода“ 12 лютого 1999) та понад дести інших, переважно французких критиків.
Від 1928 року в Парижі перебував Петро Омельченко. Переїхав туди з Праги разом з дружиною Софією, де обидвоє закінчили мистецькі студії в Академії мистецтв. Талановитий графік, який побачив світ дня 3 жовтня року Божого 1894-го, виявився майстром у дереворитах, ліноритах, цинкографії, монотипії, в рисунках олівцем і тушшю, проєктуючи декоративні гравюри на склі та для батік. Його теми-акти, сцени з міського життя та людські фігури. Він створив багато праць, в яких виступають життєві моменти робітників, бо був одним з них на будові доріг в околицях Парижу. Поруч важкої роботи для заробітку на існування та працею гравера в підприємстві, яке славилось своїми виробами тарілок, ваз та інших видів посудин, Омельченко виконував рисунки олівцем і тушшю пам’ятки старого міста і його мешканців. З них вдома компонував чорно-білі літографії, якими потрапляв на виставки до мистецького “Сальону незалежних“. Останній раз в його приміщенні наш мистець брав участь у груповій виставці 1950 року. Лікуванням у різних шпиталях на недугу туберкульози і рака легенів, мав надію на поверненя до здоров’я і мистецької праці. Доля судила йому інше. Він, на 58-му році життя, передчасно упокоївся 21 лютого 1952 року. Про нього і його життєвий шлях, який почався в містечку Хорол на Полтавщині, через воєнні події, спершу в Україні а після їх закінчення у Варшаві й через Чехословаччину та побут у Франції, написали спогади Володимир Попович “Нотатки з мистецтва“ (1966) та Павло Лопата у століття від дня його народження (“Свобода“, 29 вересня 1994).
Софія Зарицька-Омельченко
На цьому місці потрібно навести деякі інформації про дружину Петра-Софію Зарицьку-Омельченко, малярку людських почувань, настроїв, різних душевних станів, глибоких переживань, інтерпретаторку внутрішнього життя людей та їхньої психіки. Клала на свої полотна композиції з людськими фігурами, майже виключно жіночими, інколи дитячими. Малярство Зарицької можна зарахувати до експресіонізму, бо формально вона осягала психологічні риси людини так виразні в її обличчі з незначними анатомічними деформаціями. Деякі картини мисткині мають потрясаючий вираз. Вони до болю сумні, немов би показували терплячі душі в чистилищі, чи в якомусь іншому невідомому світі. Забути їх аж ніяк не можна. Улюблена тема Софії-материнство, як духовний зв’язок матері з дітьми. А були на це такі причини, які не сходили з її пам’яті. Маленькій, навіть не повних два річній Софійці померла мати, а на 17-му році, 1920-го р., залишилась круглою сиротою. Подальше її життя було пов’язане з трирічною наукою в школі Олекси Новаківського у Львові, потім в Празькій академії мистецтв та в інших закладах, а також з одруженням з Петром Омельченком 1926 року, й нарешті, з переселенням молодої пари до Парижа (1928). На підставі друкованих згадок, подружжя дуже бідувало. Але щоденна праця в мистецтві й у приватному житті обидвоїх поволі приносила плоди. У мальовничому містечку Шенев’єр під Парижем, придбали клаптик землі і збудували собі дерев’яну хатку з майстернею.
Share on Social Media
