Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.
Із попереднього числа
Софія Зарицька-Омельченко
Софія Зарицька-Омельченко мала надзвичайно тонке відчуття кольорів, прекрасно їх гармонізувала, але накладала їх дуже ощадно. Її картини можна було пізнавати серед сотень інших, які почала виставляти з приїздом до Франції у “Сальонах незалежних“ (1928). У 1957-му році Зарицька сповістила своїх знайомих ще з Франції Ольгу й Миколу Колянківських, що проживали тоді в Торонто, про дві її великі роботи, виконані ґвашем, прийняті на виставку до одної галерії модерного мистецтва при бульварі Распай в Парижі, відкриття якої відбулось 24 вересня 1957 року. Видавець журналу “Ми і Світ“ М. Колянківський подав у 44-му номері усю ту та іншу інформацію С. Зарицької-Омельченко. Кількаразове повідомлення про запляновану виставку нашої малярки в Нью-Йорку з Парижу появилося на сторінках газети “Свобода“ з датою 26-го листопада і 5-го грудня 1969 року. У січневому числі 1970 р. цієї газети було надруковано відгук на цю виставку пера Теодора Терена-Юськіва.
Інші статті про С. Зарицьку написали: по професії лікар (Бельгія) Володимир Попович (журнали “Сучасність“ ч. 3, 1973 р. і “Образотворче мистецтво“, Київ, ч. 6, 1991), Алла Скофенко (журнали “Наука і суспільство“, Київ, числа 6-7, 1992 та “Нові дні“, січень 1994), Ярослав Стех (“Свобода“, 2003), Павло Лопата (журнал “Артанія“, Київ, ч. 6, 2004) та Володимир Шаян (журнал “Визвольний шлях“, Лондон, Англія). “До Музею ім. Т. Шевченка в Лондоні зложено для тимчасового збереження три картини Софії Зарицької. Вони належать до тієї кляси творів, які зберігаються як дорогоцінність і гордість европейських музеїв модерного мистецтва…“, навів В. Шаян (2 серпня 1908, Львів-15 липня 1974, Лондон) у свойому вступному слові до статті “Три картини Софії Зарицької“. Усім трьом картинам “Жіноча заздрість“ (52 х 45 см), “Материнство“ (42 х 32 см) та “Сестри старша і молодша“ (47 х 37 см) Шаян дав окрему характеристику, проаналізувавши їхній зміст. Не буде зайво навести про трагічну смерть Зарицької, яка настала на 69-му році трудолюбимого життя малярки одної квітневої ночі 1972 року під час вогню, в котрому загинула разом із своїми творами і творами свого чоловіка.
Олександер Васильович Савченко-Більський
Олександер Васильович Савченко-Більський потрапив до Франції 1922 року з Чернігівщини. У місті Марсель його прийняли на навчання до місцевої Академії, в якій, хоч був короткий час, здобув багато графічно-практичних знань. З переселенням до Парижу, як графік і маляр, працював для французьких видавництв та торговельних фірм. У вільний час від роботи малював пейзажні краєвиди французької природи, послуговуючись олійними і пастельними фарбами. Компонував і стилізував свої роботи у постімпресіоністичному стилі, переважно квіти на темному тлі, нагадуючи праці української художниці Ганни Собачко. З таких робіт та подібних до них, а також з постаттями гетьманів та козаків, видав кілька серій кольорових листівок. Олександра Савченка-Більського вважається автором іконостасу, створеного для української католицької церкви св. Володимира у Парижі, який у двох частинах 1972 року перенесли до церкви святих Сергія і Вакха в Римі і до каплиці УКУ.
Aнна Старицька
Народжена в січні 1908 р. в Полтаві, Aнна Старицька здобувала мистецьку освіту в Москві. Там відвідувала дитячу художню школу малювання, а потім вивчала графіку у майстерні Володимира Андрійовича Фаворського. На сімнадцятому році життя поїхала до Франції для лікування туберкульозу кісток. Через рік дівчина переїхала в Болгарію, де тоді жив її батько, і зразу почала навчатися в Академії мистецтв у Софії. Під час п’ятирічних студій, Старицька залюбилася до бельгійського художника Гійома Орікса. Звідси обоє переселилися до Брюсселя, в котрому Анна Старицька працювала художником реклами в кількох друкарнях. До Парижу, разом з чоловіком, переселилася 1952 року. Малювати почала під впливом абстракціонізму, а від перших 70-х років художниця створювала демонологічні дивотвори з фігурами духів, чаклунів чи чарівників нечітких і невизначених контурів, нагадуючи явища з прадавньої міфології або тотеми якихось невідомих цивілізацій. Вона мала кілька персональних виставок в Антверпені, Брюсселі, Каннах і Ніцці. Анна Старицька упокоїлася у Парижі 13 лютого 1981 року й була похоронена на цвинтарі Монпарнас.
У бурхливі роки першої світової війни Семен Дмитрієнко одружився з грекинею Марією Якустідіс у Севастополі. Не гаючи час, ще перед закінченням воєнних подій, подружжя емігрувало до Франції. 20-го квітня 1925 року в Парижі побачив світло денне їхній син Петро (фр. Pierre Dmitrienko). Батьки виховували молодика в їхній мові і культурі. Петро навчався в Національній вищій школі мистецтва у Парижі на архітектурному відділі (1944-1946). Наступного 1947-го року Петро одружився з відомою піяністкою Ліліяною Керол.
У подружжі народилася дочка Людмила. З-під пензля маляра народжувалися абстракційного стилю картини, який тоді вважався популярним. В його великих розмірів картинах домінував чорний колорит неспокійних мазків. Свідчить про це його твір “Голгофа“ (1954, 97 х 130 см) та інші, надававши їм назви “Композиція“. Із подорожей по державах Західної Европи, у маляра нагромаджувалися різні серії картин, які виставляв у галеріях Парижу та Лозанни.
На північ від столиці, 1959 року, Петро купив занедбаний замок у Невілле, в якому відкрив свою майстерню. В ній він створював слідуючі серії полотен під назвами “Дощ“, “Золотий дощ“, “Кам’яний дощ“, “Палаючий дощ“, а з плином часу до них долучив ще й наступні серії картин “Сірий дощ“ і “Примари дощу“. У 1960-му році у художника народився син Рюрик від другої його дружини – акторки Крістіян Леньє (Lenier). Створивши три великі полотна “Місто“, “Відьма дощу“ і “Ніжність це дощ“ 1961 року, закінчився період художника в малярстві.
Решту своїх років він присвятив скульптурі. Французький художник українського походження, Петро Дмитрієнко, отримавши високу нагороду на першому Паризькому бієнале (1961), упокоївся, повний енергії та велихих намірів, 15 квітня 1974 року, лиш п’ять днів перед своїм сорокадев’ятирічним днем народження.
Від 1904-го до 1918-го року у Франції пербував мистець Сергій Мако, народжений 9 квітня 1885 р. у російському місті Томськ. Бути, спершу в Парижі, в центрі світового мистецтва, сповнилася його мрія, однак, не зовсім здоровий, через чотири роки, переселився до Ніцци. У цьому, над Середземним морем місті, С. Мако, маючи за собою мистецькі студії, здобуті в Петербурзі, спробував відкрити малярську школу, яку все таки вдалося йому розпочати. В короткому часі до своєї майстерні зумів притягти студентів різної національності. У першому році викладацької праці в російській гімназії познайомився з полтавчанкою Марією Мовчан, яка стала його дружиною.
Кінцем першої світової війни мистець-педагог повернувся до Києва та незадовго після подружжя виїхало до Праги, де С. Мако отримав посаду професора в Студії Пластичного Мистецтва 1924 року. В ній він викладав предмети рисунку і малярства. У скорому часі Марія Мако разом із сином покинула Прагу і знов замешкала в Ніцці. У 1933-му році до неї приєднався її чоловік. У Ніцці художник малював портрети та середземноморські краєвиди, які виставляв у декотрих галеріях міста, як також в Парижі та деінде. Про важливі життєві періоди Сергія Мака і про його смерть, яка настала 4 червня 1953 року, написав Володимир Попович, опублікувавши їх в журналі “Нотатки з мистецтва“, ч. 22, 1982 року.
Share on Social Media
