Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.
Із попереднього числа
Марія Дольницька
Що торкається мисткині Марії Дольницької, то вона одинока продовжувала жити і досить інтенсивно займатися передовсім емалією в Австрії перед і після закінчення другої світової війни. Вона народился 1 січня 1895 р. у Львові. Початкові навчання здобувала в народній школі, потім у гімназії, в котрій вивчала техніку рисунку у відомої малярки Олени Кульчицької. Матуральний іспит з ліцею склала літом 1911 року, після чого, восени, уся родина Дольницьких перебралася до Відня, до батька Антона, в якому був суддею найвищого трибуналу. У цій столиці Австро-Угорської монархії Дольницька поступила до Цісарсько-королівської школи, де здобувала мистецьку освіту протягом сім років. Закінчивши школу, відвідала рідню її матері у Фінляндії, опісля перебувала в США, де виставляла портрети, виконані пастеллю. Де б вона не бувала, знаходила час для малювання все нових і нових картин та виконувати завіси для українських аматорських театральних вистав. З поверненням до Відня на початку 1925 року М. Дольницька продовжувала творити картини релігійної тематики – “Рай“, “В’їзд до Єрусалиму“, “Знайдення Мойсея“, “На Оливній горі“, “Страшний суд“, “Богородиця“, “Ангели“ та інші, позначені антично-мітологічними мотивами. А в наступних повоєнних роках також створювала картини на теми українських пісень, історії України та народного побуту. Останні трактувала у декоративній манері, які свідчать про великий талант нашої художниці, яка вживала перегородчасту і мальовану емаль. Смерть, котра настала 27 жовтня 1974 року, перервала життя мисткині так плідної, працьовитої і творчої, повної енергії, темпераментної та активної серед української діяспорної людності й відомої широкому світу. Про її мистецтво писали різні особи: Павло Ковжун, Михайло Драґан, Іван Іванець, Ярослава Музика, Ольга Войценко та Володимир Попович. Д-р В. Попович – колекціонер творів образотворчого мистецтва є автором не тільки кількох окремих статтей про Дольницьку і її мистецтво, але і автором 134-сторінкової монографії “Марія Дольницька“, виданої 1978 року. На появу цієї книжки українською і англійською мовами із 18 чорно-білими репродукціями і 32 кольоровими, фотопортретом мисткині та двома автопортретами, написав рецензію Юрій Соловій (журнал “Нові дні“, березень, 1983 р.).
У сусідній від Австрії Швайцарії жив і творчо працював Іван Курах (1909-1968) – маляр, модерніст, який, маючи італійське громадянство, навчався мистецького фаху в Міляно та служив під час війни в італійській армії на східному фронті. Перейшовши військовиком усю Україну, був свідком варварського знищення країни і ці трагічні часи він переносив барвами на полотна і чорнилом на папір. Український мистець, здобуваючи малярські знання у Львові, Варшаві, Берліні, Римі, Міляно та в Академії ді Белле Арті ді Брера, при якій лишився спершу асистентом, а згодом професором, відтворив жах війни і трагедію українського народу, на яку вказують його сумні зимові краєвиди із спаленими селянськими хатами при дуже обмеженій гамі кольорів. Чужі критики назвали Кураха “малярем печалі і смутку, малярем великої людської драми, відтвореної з неймовірною аскетичною простотою“. Після війни мистець поселився у Швайцарії поблизу Цюріху, де малював альпійські краєвиди, натюрморти та абстрактні композиції у темних кольорах. Івану Кураху вдалося організувати майже сотню виставок не лише в Европі, але також у Лівані, Пакістані, Єгипті, Мексиці, США та деінде. На 59-му році він помер 15 січня 1968 року, залишивши засмучену дружину й одинокого сина та велике число своїх мистецьких творів.
У 1955 році в Женеві поселилася донька мистця Роберта Лісовського Зоя Лісовська-Нижанківська. Мистецьку освіту здобувала у Відні, Лондоні і Римі, яку, як добрий педагог і викладач малярства і рисунку, зуміла передати своїм студентам в державній гімназії в Женеві та компонувати свої картини з людськими фігурами. Та не лише з ними. Вдало відтворювала швайцарські краєвиди, французькі та ірляндські пейзажі, намальовані під час подорожей країнами Европи. Малювала картини української тематики, зображувала Божу Матір, наповнену теплотою та любов’ю. Зоя Лісовська, народжена 14 квітня 1927 року у Львові, дружина соліста в женевському оперному хорі Олега Нижанківського, також брала участь у його концертних виступах. Одну з перших персональних виставок своїх робіт мисткиня влаштувала в серпні-вересні 1964 р., в галерії “Ми і Світ“ в Торонто. Інші її виставки відбулися в Женеві, Мюнхені, Римі та навіть в Ріо де Жанейро під час побуту в Бразилії, а також у Нью-Йорку (1964, 1970) та Чікаґо (1974). Своєю картиною “Натюрморт“ брала участь у Світовій виставці українських мистців у галерії КУМФ, яка здійснилася у вересні 1982 року в Торонто. Думаючи про родину Лісовських, в якій мисткинею була внучка Роберта, Лада, то можна нагадати про виставку трьох поколінь, яка відбулася в Нью-Йорку (20-22 жовтня), Філядельфії (27-29 жовтня) та Вашінґтоні (3-5 лидстопада) 1989 року, зорганізовану членами пластового плем’я “Перші стежі“. Статті та згадки із життям і малярською творчістю мисткині Зої написали: Ольга Кузьмович, Меланія Нижанківська, Оксана Бризгун-Соколик, Віра Вовк, Зиновій Онишкевич, а також д-р Дарія Даревич (дивись: “Виставка З. Лісовської в Торонто“, “Свобода“, жовтень 1997) та інші. На кінець слід навести про видання книжки про нашу відому мисткиню Зою Лісовську “Джерела пристрасті“, яка появилася 2018 року в Україні (автор – Роман Яців, Львів).
Лада Аріяна Нижанківська, народжена 1962 року в Женеві, так як її мати Зоя, поруч студій в місцевому університеті (історія мистецтва) 1986 р., закінчила Женевську академію мистецтв дипломом з малярства і “дескриптивної“ геометрії. Почала працювати ілюстратором книжок для молоді. Після двох виставок своїх картин у сальоні молодих мистців, Лада здобула першу нагороду “Ґран Прі“. Своїми мистецькими здібностями займається писанкарством, яке викликує широке зацікавлення швайцарської публіки.
Зоя Лісовська-Нижанківська та Лада Аріяна Нижанківська
Від кінця 1973 року до тепер живе у Швайцарії Любомир Винник, народжений 7 травня 1943 року в селі Камінна, Івано-Франківської області. В ранньому дитинстві почав цікавитися малярством, тож став учнем мистецької студії, під час якої, а то і після її закінчення, постійно малював і рисував карикатури. Кінцем 1960-их років співпрацював з кількома газетами та журналістом львівської газети “Вільна Україна“. У Польщі зупинився 1971 року, а через два роки журналістської роботи емігрував до Швайцарії, звідки дописував до різних газет німецькою мовою. Здобувши освіту в Інституті імені Ґете, працював дизайнером, карикатуристом та фотографом для рекламних агенцій. Живе в Цюріху, де займається графічним мистецтвом і карикатурними рисунками на різні політичні теми, що їх поміщує швайцарська преса. Він виготовив детальні рисунки українських дерев’яних церков Підкарпаття. В останніх роках виявився малярем, переважно краєвидів, створивши їх олійними фарбами. Як відомо, у Швайцарії влаштував кілька виставок карикатур та іншого виду своїх малярських робіт.
У державі Західної Европи-Люксембурґу від 1959-го року на постійно поселився Ярослав Крушельницький. Народився 5 вересня 1916 р. в Долині, звідки переїхав до Львова, щоб там познайомитися з малярством у школі Олекси Новаківського. Дворічне навчання лишив, продовжуючи студії у львівському університеті. Кінцем 1944 р. добрався до Парижу, де продовжував якомога більше здобувати техніку малярства й одночасно увесь свій вільний час присвячував мистецькій праці. Із кількох виставок, влаштованих в Парижі, не зміг удержатися, тому переселився в Люксембурґ. Творити малярські, зовсім експресіоністичного стилю картини, не полишав, котрі мав можливість експонувати в галеріях не тільки в самій столиці Люксембурґ, але і в інших містах держави: Берні, Базелі, Льозанні та Цюріху. Про ці виставки досить позитивно відгукувалася місцева преса. Ярослав Крушельницький, який насправді підписував свої картини “Славко“, помер передчасно 1973 року, залишивши за собою понад 500 картин досить великих розмірів. Численні його твори подаровано до Українського музею в Нью-Йорку та до колекції КУМФ в Торонто, яких виставка відбулася в її галерії 1988 року. Деякі вістки із біографії мистця та відгуки на його мистецьку діяльність появилися Володимира Поповича (“Нотатки з мистецтва“, 1984), Михайла Качалуби та д-р Христини Кишакевич-Качалуби.
Теріторіяльно і політично Прага не входить до складу Західної Европи, але в минулому вона була споріднена духовно і культурно з нею, і тому не вийдемо задалеко поза межі цієї статті, якщо згадаємо наших мистців, котрі там перебували. Між двома світовими війнами існував у Празі доволі великий гурт українських мистців і діяла там Українська студія пластичного мистецтва (1922-1945). Незадовго після закінчення війни і захоплення влади в руки комуністичного уряду, такі мистці як М. Бутович, Р. Лісовський, О. Лятуринська, Г. Мазепа, М. Михалевич та В. Січинський, покинули Прагу, інші залишилися там. У список тих, що там працювали в своїй професії, ввійшли імена Михайла Бринського (1883, Долина – 1957, Прага), Юрія Вовка (1899, Київ – 1961, Прага), Павла Громницького (1889, с. Громниця – 1977, Прага), Івана Кулеця (1880, с. Вузлове – 1952, Прага) та десятки-десятки інших, котрих понад 800 творів, за словами Оксани Пеленської, дослідниці українського мистецького середовища в міжвоєнній Чехословаччині, збереглося у фондах Слов’янської бібліотеки в Празі (дивись її видання “Український портрет на тлі Праги“, НТШ, США, 2005 р., 224 сторінок).
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
