Павло Лопата для Нового Шляху-Українських Вістей.
Михайло Врубель залишив Київ 140 років тому, 1889-го. Жив і працював у ньому п’ять років. Потрапив до нього не випадково. Адріян Вікторович Прахов, народжений 16 березня 1846 р. в місті Мстиславль, закінчивши Петербурзький університет і ставши професором Київського університету 1880-го, відповідав за внутрішні настінні розписи Володимирського собору в Києві, котрого будівництво завершилося 1882 року. Отож, він поїхав у Петербург у пошуках за помічниками для оформлення цього псевдовізантійського собору, який почали оздоблювати своїми розписами Віктор Михайлович Васнецов, Михайло Васильович Нестеров та інші художники, до плеяди якої належали три поляки – Вільгельм Котарбінській та брати Олександер і Павло Свєдомські. Були й українці, а саме: Віктор Замирайло (1868-1939), Сергій Костенко (1868-1900) та Микола Пимоненко (1862-1912), якими, взявши усіх разом, керував Васнецов.
Фреска М. Врубеля “Сходження Святого Духа на апостолів”, Кирилівська церква
У Петербурзі, проф. А. Прахов завітав до свойого знайомого академіка Павла Чистякова саме тоді, коли у свого вчителя був присутнім Михайло Врубель. Обидва вислухали Прахова, котрий розповідав про свої відкриття у київських соборах давні мозаїки і фрески, і їх би треба було відреставрувати. Михайло Врубель надавався на цю роботу. Прахов, відвідавши його, познайомився з творами чудового маляра, доброго рисувальника й стилістика, який добре орієнтувався про візантійське мистецтво, запропонував йому взятися за діло. Той пообіцяв, що весною, наступного 1894 року, він приїде до Києва. Під час зимової пори, Врубель працював у майстерні Чистякова, а з весняних днів, він таки прибув до Києва, захоплений із завданнями. Поселившись у гостинному будинку Прахових, 27-річний художник взявся вивчати розписи Собору Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого, Кирилівської церкви та інших київських святинь. Сам Прахов відкрив для нього свої багаті зібрання старожитностей, зокрема фотографій з фресок, мозаїк та розписів новгородських, й передусім, візантійських храмів. Незабаром, за ескізами Васнецова, Врубель виповнив орнаментами простори бічних правої і лівої нав Володимирського собору, для яких використав і власні акварельні ескізи, котрими дуже задовільнив професора.
Вже самостійному Михайлові Врублеві поталанило взятися за роботу по відновленню фрескового живопису в Кирилівській церкві-архітектурній пам’ятці, збудованій близько 1146 року. Провадив і цими роботами Прахов, залучивши до них таких малярів, як Івана Їжакевича, Миколу Глобу, Івана Селезньова та інших учнів Київської рисувальної (малювальної) школи Миколи Мурашка. Першою роботою Врубеля була постать “Архангела Гавриїла“, котру за ледь помітними старовинними контурами, на новому тиньку він написав у великій сцені “Благовіщення“ вишуканою артистичністю. Виконавши це “візантійськими кольорами“, він задовільнив і відомого художника Миколу Мурашка-керівника реставраційних робіт у Кирилівській церкві. Згодом , коли сам Мурашко не зміг бути присутнім, свої послуги доручив взяти Врублеві. До щоденної праці на риштуванні йому прийшлось взяти старших учнів мурашківської школи, до гурту якого належали Віктор Замирайло та Іван Косиченко, як також і ті, які створили для себе маленьку творчу артіль, керовану інтелігентною людиною, а то й сердечно щирою та допоміжною. Його образ доброї, чуйної людини пізнається на підставі його листа, написаного 12 серпня 1886 р., й адресованого наглядачеві клясів Петербурзької академії мистецтв Павлові Черкасову, в котрому просив і рекомендував прийняти молодого ученика школи М. Мурашка, талановитого хлопця на студії до тої ж Академії, в котрій сам навчався з 1880-го до 1884-го років. Учнем Київської школи, охочим поступити до Академії був Прокопій Скляров, який таки отримав право відвідувати академічні кляси мистецтва, починаючи 1886 р., і старанно закінчивши з перервами 1901-го.
Талант Врубеля розквітав, розвивався, підносився, могутнів, досягав великих меж, залежних від церкви. Він не був віруючим, але його розписи в Кирилівській церкві на біблійні теми: “В’їзд до Єрусалиму“, “Надгробний плач“ та “Успіння Богородиці“ підтвердили, що майстрові можна було довіряти. Прахов підказав йому створити композицію “Зішестя Святого Духа на дванадцять апостолів“. Сформований Врубель завершив малювати багатофігурний твір під склепінням на хорах. У центрі малюнку видно стоячу фігуру Богоматері, а по обидвох боках від неї – дванадцять апостолів, одягнених у білі перламутрові довгі накидки. Полум’я від голуба – Святого Духа торкається кожного з апостолів, що стоять і сидять на довгій заокругленій лавці. Іконографічні принципи в них є, але й людей, яких він знав, підібрав для святих. Вони візантійської традиції, зображені на сіро-темному тлі неба й виконані пастозними мазками пензлем. Його іконографічний твір “Надгробний плач“ відображає постаті трьох ангелів, що скорботно схилилися над Христом у труні. Жовтокоричневі кольори олійних фарб надали іконі неабиякого драматизму.
Невисокому, худорлявому і русявому Врубелю, поляку по батькові, мистцеві монументалістові, випала доля написати чотири ікони до мармурового іконостасу в Кирилівській церкві за проєктом Адріяна Прахова. Емілію Прахову, напрочуд його милу дружину, чотири роки старшу від Врубеля, художник канонізував, зробивши з неї дуже вдалий етюд для ікони “Богоматір з немовлям“, на коліна якої намалював попелюшкове дитя Прахових, символізуючи малого Ісусика. Як перша ікона була вдало виконана Врублевим, так і наступні: “Ісус Христос“, “Св. Атанасій“ та “Св. Кирило“ (усі 1885 року).
Врубель – «Маленькі трагедії», малюнок до «Моцарта і Сальєрі». 1884 р.
Під час побуту в Києві Врубель відвідав Венецію, де часто згадував собі життя в Києві, до якого, мов магнітом тягло його повернутися. І повернувся. Був і в Одесі, де колись навчався в місцевій гімназії. Мріяв поселитися тут на постійно разом з давнім приятелем по Петербурзькій академії Валентином Сєровим. Надто комерційне приморське місто розчарувало його. І знов, як з Венеції перед тим, стрімголов повернувся він з Одеси до близького йому серцю Києва. Тут намалював кілька складних станкових картин: “Гамлет і Офілія“, “Східна казка“, “Портрет мужчини в старовинному костюмі“, “Ангел з кадилом“, “Дівчина на тлі перського килима“, кілька варіянтів до твору “Надгробний плач“ та ряд інших, які перемальовував і таки не завершив кілька з них до кінцевих стадій. Двадцять останніх років життя Врубель провів у Москві, в Абрамцево у Підмосков’ї, творчо працюючи над творами: “Пан“, “Царівна Лебідь“, “Шестикрилий серафим“, “Муза“, “Демон“, “Демон зборений“ та над багатьма іншими, у котрих обличчя Емілії виступало незабутньою в його пам’яті. Мабуть вона, як образ Богоматері, стала творчою антитезою “Демонові“, а він, як злий дух або чорт, нижчий від божества, був причиною приступів божевілля для великого майстра, маляра Михайла Врубеля, який останні свої найтяжчі роки доживав у психіятричній лікарні в околиці Москви, згадуючи прекрасний зелений весняний Київ, милих людей в ньому та улюблену, немов святу Емілію. Сюди він завжди прагнув повернутися та, на жаль, не вдалося. Майже сліпий, помер мистець на 55-му році життя, 14 квітня 1910 року в Петербурзі, де був похоронений на Дівичому кладовищі.
Share on Social Media
