Іван Іванюра відверто про себе, громаду і польсько-українські стосунки

Співвласники Caravan Transport Group (зліва направо): Богдан Boркун, Стефан Мерена і Іван Іванюра

Новий Шлях.

Іван Іванюра – один з найбільш впізнаваних українських канадців, як у нашій, так і у ширшій громаді. Українці знають його як співвласника, разом із Стефаном Мeреною і Богданом Boркуном, одної з найбільших транспортних компаній Канади, Caravan Transport Group, і як активного громадського діяча. А ширшій громаді він став широко відомим, коли у минулому році отримав престижну нагороду Royal Bank of Canada Top 25 Canadian Immigrant Award. За свої 28 років у Канаді Іван Іванюра досяг дуже багато і ми попросили його поділитися своїм досвідом і думками щодо життя громади і бізнесу. Але, насамперед, історія життя пана Івана, як у Польщі, так і в Канаді, яка дасть багато поживи для роздумів і, можливо, для наслідування. Пряма мова Івана Іванюри:

Іван Іванюра: Народжений на півночі Польщі, у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Туди моїх батьків переселили під час акції “Вісла” з Закерзоння – моя мама з Перемишля, а мій тато з Журавців, повіт Тoмашів, що на сьогоднішньому кордоні з Україною, біля Рави-Руської. Ходив до українського загально-освітнього ліцею в Гуровi-Ілавецькому, така сама школа в той час була в Лігниці. Це були одинокі середні школи в Польщі, які давали можливість вивчати українську мову дітям переселенців. Ми мали 4 уроки українською мовою в тижні, де ми вивчали граматикy, літературy тa історію України.

Після закінчення середньої школи я почав навчання у Варшавському університеті. Починав на кафедрі філології української, але через небажання бути переслідуваним перенісся на кафедру філології білоруської і провчився там 5 років. Проте університету не закінчив, тому що на останньому році втік з Польщі з кінцевою метою емігрувати в Канаду. У 1987-88 роках я був біженцем у Німеччині. Для мене тоді був останній шанс виїхати. Якби я був оборонив свою дисертацію, я б уже не зміг отримати закордонний паспорт. Так що, коли я отримав паспорт, першим літаком втік до Мюнхену. І зразу подався на імміграцію через відомого багатьом українцям пана Мельника.

Новий Шлях: Як Вам прийшлося як біженцю у Німеччині, а потім як новоприбулому іммігранту у Канаді?

Іван Іванюра: У мене була складна ситуація – ми з жінкою як вчителі за освітою не мали жодного шансу працювати по професії тут в Канаді. Коли я проходив інтерв’ю на імміграцію у канадському консульстві у Німеччині, офіцер, який робив це інтерв’ю, не до кінця вірив, що хтось, хто не має професії, не має грошей, не знає мови, знайде застосування в Канаді. І я був дуже мотивований довести йому, що я не попрошу соціальної допомоги. У нас була величезна мотивація перед самими собою довести, що ми не тільки зможемо себе забезпечити, але і покажемо світу, що те, що в тебе нема професії, не означає, що ти не можеш досягнути чогось більшого. Коли ми отримали візу, то робили все, щоб не підвести того, хто дав нам ту візу.

Я переконаний, що ми не підвели ту людину – я би дуже хотів ще раз зустріти того чоловіка, щоб сісти з ним за кавою і ще раз подякувати за те, що він мені повірив. Нам повірили на слово. Ми з ним сиділи, так як з Вами зараз і він нам казав, “Що ви будете робити у Канаді?” Тоді я витягнув свої руки і кажу, “Мені в Німеччині працювати невільно, але я все одно працюю, бо хочу забезпечити початок свого життя в Канаді – подивіться на мої руки”. Я тоді працював на будові і мої руки були спрацьовані, порізані. І в такий спосіб я його переконав. Я не боюся роботи і я часто зустрічаюсь з українцями, які мають подібний підхід. Але є багато людей, що пробують використати соціальну систему держави.

Новий Шлях: Але серед українців все-таки не дуже багато таких, українці більше налаштовані працювати після імміграції в Канаду.

Іван Іванюра: Абсолютно, вони чітко визначають свою мету та доріжню карту її виповнення. Багато хто підтверджує свої дипломи, інші починають з нових професій.

Новий Шлях: Як Ви ставитесь до проголошення польським Сеймом подій на Волині геноцидом проти поляків?

Іван Іванюра: Це помилка польського Сейму, з якої дуже задоволений Путін. Я завжди був прихильником того, щоб говорити правду і щиро роз’яснювати всі сторінки нашої історії. Не можна цю справу розглядати виключно з перспективи одного-двох років, 1943-44 років. Це все треба розглядати у сучасному контексті через призму попередніх 50 чи навіть 100 років, та відносин поміж поляком-паном та українцем-рабом.

Друга річ – я дуже задоволений, що сьогодні відкриті всі архіви в Україні, але, на жаль, немає доступу до архівів в Росії, де є багато матеріалів, які би пролили світло на те, що відбувалося в тамті воєнні часи.

Так чи інакше, я не згідний з поставою польського Сейму, вона не має нічого спільного з історичною правдою і це не помагає в розвитку нормальних відносин між поляками і українцями. Я знаю багато свідомих поляків, які мають таку саму думку на цю тему, як і я. Сусідів не вибираємо, отже треба пам’ятати минуле, але жити майбутнім, а історичні оцінки залишати історикам.

Новий Шлях: Як Вам вдається знаходити час на громадську діяльність у своєму бізнес-графіку?

Іван Іванюра: З бізнесом не зовсім залишається час на громадську діяльність. До останніх пір я був першим заступником Президента Канадсько-української Торгової Палати, якийсь час також був членом Організації українців “Закерзоння”, але час не дуже дозволяє брати активну участь. А я є противником того, щоб бути тільки статистом, я хочу бути активним учасником того, що відбувається. Тому між іншими справами допомагаю відбудовувати український Народний дім у Перемишлі. З Перемишля походить моя мама і моя сестра там вчила в українській школі. Я персонально фундую стипендії для українських студентів у Польщі, підтримую різноманітні культурні заходи.

Caravan Group допомагає Канадсько Українській Фундації, КУКу, СКУ, спонсоруємо багато громадських заходів. Підтримуємо також різні проекти в Україні у ці важкі часи. Ми були спонсорами аптечок для відділів поліції, які займаються розмінуванням. Це було зроблено через пані Уляну Супрун, яка зараз є виконуючим обов’язків Міністра охорони здоров’я України. Хоча цих саперів лише 200 осіб, але вони розкинуті по всій Україні і їх треба було усіх проінструктувати. Mи також спонсорували USB-флешки з інформацією, як боротися в підпільній війні на випадок агресії Росії, організовувати партизанську роботу. Таких флешок було зроблено 150 тисяч, їх роздали студентам університетів в Україні – це один з проектів, які не згадуються в мережах.