Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

Художники, яким доля судила жити менше 50 років (Частина 1)

Jul 28, 2020 | Featured, Arts & Culture

Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.

У цьому матеріялі мовитиметься про українських мистців-художників, які в різні часи відійшли від нас, повмирали в Україні, а то й далеко від рідної Батьківщини, на еміграції. Реєстер не буде повний з іменами і прізвищами тих визначних поодиноких мистців, котрим насправді доля судила жити менше 50 років. Мало хто з них мали змогу бодай частинно врятувати свій мистецький доробок, створений протягом десяти-двадцяти років своєї короткої мистецької творчості виданням монографії ще за свого життя. Такі завдання виповнили по смерті своїх чоловіків, обдарованих мистецьким талантом, їхні жінки-вдови. Одну з таких ілюстрованих монографій вдалось видати пані Оксані Радиш, з дому Міяковській, народженій 1919 року в Києві, з 1950-го року в Нью-Йорку, дружині маляра Мирослава Радиша. Наведений приклад – рідкісне явище. Але і він не свідчить про усі праці, які мистець виконав упродовж усього життя. Більша частина з них розплилась у хвилях чужого океану і стала зовсім забутою.

Дуже пощастило нашому українському мистцеві Василю Курилику, бо ще за його туземного життя появилося немало мистецьких альбомів із репродукціями його всяких картин. Вони виняткові, особисті і своєрідні так, як і сам винятковий мистець, видані не за грошові прибутки самого мистця. Бодай його одинокого твори були збережені в різних музеях Канади та в багатьох збірках любителів мистецтва В. Курилика. На противагу цьому у світі відомому маляреві багато робіт інших мистців залишились тільки фрагментами і безповоротно пропали не тільки на чужині, але й в Україні. Багато художникам у цьому списку, поданому за алфавітом, присвячено всякі книжкові видання по їхній смерті, іншим тільки скромні статті, згадки, некрологи, енциклопедичні довідки та невеличкі відомості, що лишилися десь записаними і збереженими.

Першому в алфавітному порядку мистцеві належить згадка Азовському Миколі. Він народився 2 жовтня 1903 року в Києві. Помер також жовтневого 31 дня 1947 року в Буенос-Айрес (Аргентина). Отож, приїхавши сюди з Італії, раптово захворів на запалення сліпої кишки. Здавалось йому, що біль жалудка спричинена підлими харчами. Після пару тижнів піддався лікарській операції, на жаль дуже спізненій, після якої, у портовому готелі, упокоївся на самому початку свого 45-го року життя. Як відомо, мистець прибув до найбільшого міста і порту в Південній Америці разом із своїм другом, також художником, Миколою Науменком, та малолітньою донечкою Мартусею. Втративши змалку матір, а потім і батька, стала круглою сиротою, виховувалась під опікою доброї української родини, котра зберегла мистецьку спадщину її батька. Зрілою, Марта стала дружиною Нестора Ришавого, котрого брат, інженер Лев Ришавий, переселився на постійне перебування до Америки. Туди йому вдалося перевезти 47 невеликих розмірів картин мистця М. Азовського.

Від 26-го березня до 3-го квітня 1977 року, у 30-ту річницю смері маляра, тривала виставка його образів у Домі української мистецької студії у Філядельфії. З нагоди згаданої експозиції праць Миколи Азовського видано чепурний каталог старанням членів відділу Об’єднання Українських Мистців Америки (ОМУА) у Філядельфії, на сторінки котрого потрапив перелік усіх 47-ми робіт мистця, інформації про олійну техніку виконання на картонах і лиш чотири з них на полотні, розміри в сентиметрах та роки їх створення, проте не при кожній картині. Вдало, доцільно і коректно у каталозі поміщено слово мистця Петра Мегика в українській та англійській мовах про життєвий і творчий шлях Азовського. Вісім чорнобілих репродукцій із творів маляра також розміщено на останніх його сторінках із поміткою про те, що виставка “влаштовується коштом і заходом дочки мистця пані Марти Азовської-Ришавої та інж. Лева Ришавого“. Обгортка каталога красується ілюстрацією твору Азовського “Жнива“ (картон, темпера).

Наступна виставка образів М. Азовського відбулася в Нью-Йорку в галерії ОМУА, 136 Друга Авеню. Тривала від 16 квітня до 1 травня 1977 року. Після восьми місяців мандрівних виставок по американських містах (Чікаґо, Детройт), праці художника опинилися в галерії Канадсько-Української Мистецької Фундації (КУМФ) при вул. Блюр Захід, ч. 2395 в Торонто (листопад 1977). Змога побувати мені особисто двічі на цій виставці наштовхнула мене написати коротку статтю з метою її публікації на котрійсь із сторінок “Література і мистецтво“ – щомісячного додатку до щотижневої газети “Гомін України“. На жаль, тодішній редактор згаданого додатку Богдан Стебельський, отримавши від мене цей матеріял, не помістив його, вважаючи, що його відгук на цю виставку, котрої відкриття відбулося 20 листопада, більш вартий (дивись “Література і мистецтво“, грудень, 1977). Не змінивши текст статті, написаної мною кінцем листопада 1977 р.,подаю її нижче під назвою “Картини Миколи Азовського на виставці в КУМФ“. “З нагоди 30-ої річниці від дня смерті маляра Миколи Азовського (1903-1947), у галерії КУМФ в Торонто, під патронатом панства Ярослави і Михайла Шафранюків, у неділю 20 листопада цього року відкрито виставку із вступним словом Василя Вериги, на якій експонувалися твори мистця. Творча індивідуальність Миколи Азовського, одного з найвизначніших призабутих українських малярів, формувалася в період збагачування образотворчого мистецтва, що увібрало народний характер, поєднавши глибокі задуми про тогочасне життя з його мистецькою культурою. У його творах виразно бачимо ціль світовідчуття. Із вимушеного перебування маляра в Польщі, Австрії та Італії, де створив кілька образів, бачимо його наполегливу працю для творчого розвитку, чіткість творчих принципів, які собі він присвоїв, навчаючись у Київській Академії Мистецтв у роках 1924-1928. З прагненням показати життя колгоспного життя в селах України та намаганням знайти в ньому виразні мотиви, художник досяг своєї мети. Одна з основних рис праць Азовського – своєрідність художньо-емоційного відчуття реальності, природність образів, що зближує його роботи соцреалізму з творами інших радянських мистців. Частиною творів Азовського є глибоке бачення природи і безпосередній зв’язок людини з нею. Бо такі картини, як “Мерлець у хаті на Гуцульщині“ чи “Дерев’яна церква в Галичині“, нам чітко говорять про його любов до рідного краю та про красу церковно-мистецьких скарбів України. У свої картини маляр вводив мотиви з постаттями людей як органічне ціле зображення з оточуючим середовищем. При цьому до кожного твору додавав своє вміння реалістично мислити та поетизувати повсякденне людське життя. Тому ці твори визначаються прагненням створити гармонійно-характерний художній образ, що відзначається композиційною та кольористичною завершеністю. Невеликі за розмірами його олії, переважно на картонах, дозволяють відчути сумну красу наповнених повітрям квітів на чорному тлі, краківські етюди, італійські краєвиди та вулиці самої Венеції. Принципи творчого методу мистця найяскравіше репрезентує “Йордан в Галичині“, один з його кращих зрілих творів. Важливо, що ця його праця за своїм внутрішнім імпульсом дає нам спокій і заганяє нас думками до минулого нашої рідної України. Твори Миколи Азовського, як доброго художника, це результат короткої роботи, бо померши в часі найбільш творчих сил і можливостей, він досяг з високою мистецькою освітою свою вимріяну ідею. Виставка творів М. Азовського привернула увагу широких кіл знавців і любителів його мистецтва. У невеликій збірці його праць було познайомлено глядачів з його великим художнім талантом та скріпленням його вічної пам’яти“.

Раніше про маляра Миколу Азовського, крім скромної згадки, поміщеної на 32-ій сторінці “Енциклопедії Українознавства“ (Париж, Нью-Йорк, 1955), появився некролог редактора тижневика “Наш Клич“ (1949-1961) Євгена Демотійовича Онацького (1894-1979) – одного із провідних діячів української діяспори, якого весною 1947 р. почався новий етап життя в Буенос-Айрес. У тижневику “Овид“, що його видавав Микола Денисюк у столиці Аргентини, ім’я М. Азовського згадувалося у вересневому номері 1950 року з нагоди заплянованої виставки його малярських творів у програмі для вшанування його пам’яті, організованої Правлінням Спілки Українських Науковців, Літераторів і Мистців, а також на одному із засідань Спілки в липні 1951 року, на котрому було намічено видати монографію М. Азовского, редакцію якої доручено Володимиру Ласовському (1907-1976). Письменниця Ярослава Куліш (1911-1991), котрої прозові твори постійно появлялися під час усієї її творчої діяльності під псевдо Оксана Керч, і свого часу жила в Аргентині, спромоглася написати нотатку про посмертну виставку картин М. Азовського, опубліковану у 3-му числі “Овиду“1952 року. Оксана Керч виявилася авторкою ще одного спогаду, поміщеного в газеті “Свобода“, ч. 251 з 1977 року, в якому скаржилася на українську громадськість у вільному світі та її забудькуватість, зокрема на українських мистців, в тому числі й на Миколу Азовського. Під наголовком “Микола Азовський – призабутий мистець“ написав статтю Іван Кедрин (“Свобода“, 1980). Прикро висловитися про те, що окремої вістки про М. Азовського не було подано до шеститомної “Історії українського мистецтва“ (Київ, 1966-1968). Але дивуватись тут нема причини, бо хоч його ім’я було вже широко відоме в Україні, радянська система зверху забороняла згадувати про нього просто тому, що під час війни “вибрав собі волю“. А може і тому, що його батько був військовим старшиною і свідомим українцем, а мати походила з аристократично-графського роду Фредрів (Шептицьких) та була донькою відомого в дореволюційній Росії мистця, живописця і баталіста Василя Васильовича Верещаґіна (1842-1904).

Микола Азовський пережив “прокляті роки“ під час навчання у військовой старшинській школі, після якої став студентом Михайла Бойчука, Василя і Федора Кричевських, Олександра Мурашка, Івана Падалки та інших видатних професорів Київської Академії Мистецтв, яку большевики перейменували у Київський Художній Інститут, якої першим ректором був Юрій Нарбут. Як один із найталановитіших представників “бойчукізму“, Азовський приймав участь у багатьох виставках Совєтського Союзу та Західній Европі. Побував з українською делегацією в Парижі та Венеції. Його твори придбали музеї та галерії в містах Европи та державні установи в Україні та Росії. У тридцятих роках займав посаду театрального декоратора в Харкові, а потім на Донбасі. Щоб задовільно дивилася партійна влада на його мистецьку творчість, відмежився від основ “бойчукізму“, і створив такі картини: “Робітники Донбасу“, “Олексій Стаханов“, “Свинопас“ та серію агітплакатів на підтримку соцреалізму. Остання картина присвячена повсякденному життю свинопаса – молодому мужчині, який, стоячи самотній, неподалік колгоспних будівель, на тлі розлогого горбкуватого краєвиду, підняв руками вище своєї голови маленьке поросятко як символ “щасливого життя тваринки“ у ті тридцяті роки минулого століття. За ногами його постаті видко кілька зображених інших маленьких, які силкуються одне перед другим дістатися до лежачої свині, щоб нагодуватися її молоком. Дні тодішнього життя людей стали поетичним змістом мистецтва, а то і матеріялом, який спонукнув Азовського намалювати таку картину “філософською“, яка напевно завоювала собі широке визнання завдяки чи не глибоким роздумам мистця про щоденне життя колгоспників, вірних всякого роду трударів, навіть свинопасів. Такий його твір й інші, крім вище поданих, може і зберегли Азовському життя, бо під час сатанинського жорстокого терору міг бути розстріляний “ворожим до системи бойчукістoм“.

Для здійснення “виборів“ 1939 р. у Львові потрібно було тоді виконати декорації для красивішого вигляду міста. На цю роботу надавався М. Азовський, тож він приїхав сюди разом з дружиною і там залишився аж до 1943 року. За тих кілька років життя у Львові Азовський мав змогу побувати в різних куточках Галичини та в місцевостях, де міг спокійно і свобідно присідати у просторі за мольберт і пензлями та фарбами переносити на картон бачене перед собою. Таким способом постали в маляра такі картини “Дерев’яна церква в Галичині“ (олія, картон, 28 см х 35 см), “Львів у мряці“ (олія, картон, 1942, 30 см х 23 см),“Гребенів. Галичина“ (олія, картон, 1943, 28 см х 41 см), “Белз. Галичина“, (олія, картон, 1943, 39 см х 28 см), “Верба“ (олія, картон, 28 см х 42 см), “Боз“, (олія, картон, 46 см х 49), “Мерлець у хаті на Гуцульщині“ (олія, картон, 44 см х 56 см), “Нагробник І. Франка у Львові“ (олія, картон, 35 см х 26 см), “Хата народження І. Франка в селі Нагуєвичі“ (олія, полотно, 35 см х 25 см), “Хрест на роздоріжжі. Україна“ (олія, картон, 57 см х 49 см) та ряд інших, до числа котрих можна додати низку натюрмортів з квітами – “Жовті квіти“, “Квіти в білім фляконі“ та другі, а також два портрети – “Жінка в капелюсі“ та “Портрет жінки в береті“ (на обидвох зображено портрети його дружини).

У своїх “Згадках про мистців“, опублікованих у другому номері журналу “Нотатки з мистецтва“ (1964), Марія Струтинська, співпрацівниця Музею Івана Франка у Львові, занотувала про своє знайомство з М. Азовським в Києві, а потім у Львові, коли його як людини і мистця вона пізнала в Музеї І. Франка серед цілого ряду мистців з того боку неіснуючого вже кордону на Збручі, тож він, між іншим, “найчастішим з-поміж мистців відвідувачем музею, найбільше зацікавленим у творчості Івна Франка, найприємнішим і майщирішим у розмові був Азовський…Напровесні цього ж року (1941), коли пляновик музейництва з Києва геть-чисто переробив наші пляни (згідно із вченням Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна) і почалася їх реалізація, першим, в кого музей замовив картину до експозиції, був Азовський. Вона мала тему “Доба до приходу Івана Франка“. Він мав її готовою десь за місяць. Як сьогодні бачу залиту сонцем горішню кімнату Франкового дому і місця, як він розгортає з паперів свою працю. Я трохи боялася, що це буде вимушена на соцзамовлення дерев’яна картина, яких стільки доводилося оглядати в музеях Києва, в установах, в публікаціях. Але те, що ми побачили, було найсправжніше мистецтво“. А про сам твір Азовського, Струтинська написала: “Картина розміру приблизно 46“ х 30“. Просторий сальон у бронзовавих сутінках, роз’яснених двома плямами. З лівого боку розкішними канделябрами освітлений стіл (карти і пляшки) з розсілими при ньому постаттями: кольорові рединґоти, м’які шовки на шиях. Одна з них повернута всім корпусом до дверей, там бо (і це друга пляма) двоє гайдуків притримують розхристану білявку: золото кіс спливає на білість грудей, що вона силкується прикрити чимось червоняво-жовтим, хустиною, чи запаскою. Дивишся і дивишся. І зовсім тобі не цікаво, чи саме так воно було за тієї панської Польщі. І зовсім тобі не важно, що воно має служити пропаґанді того раю на землі, що тепер має прийти. Просто – мистецтво“.

На цьому місці потрібно нагадати про ще одне замовлення Азовському. Сталося тоді, коли з його поверненням з Донбасу до Києва і зразу після закінчення його успішної виставки, що принесла мистцеві велике признання, він одержав від Управи Київського Музею намалювати портрет Тараса Шевченка. Об’їхавши місця, де проживав поет, по трох роках маляр створив портрет “Шевченко на засланні“.

Микола Азовський любив жити у Львові, спілкуватися з культурними діячами міста, побувати в редакції місячника “Наші Дні“, де міг зустрітися із мистцем Святославом Гординським, Миколою Шлемкевичем і тою ж М. Струтинською – головною редакторкою журналу. На початку 1943 р. у Львові члени Спілки Українських Мистців влаштували п’яту з черги виставку, в котрій і Азовський був учасником. Якраз д-р Михайло Дмитрович Драган (1898-1952) – працівник львівських музеїв, позитивно відгукнувся на твори Миколи такими заувагами: “Незвичайно культурним і поважним мистцем є М. Азовський. Він володіє різною мистецькою технікою і вміє видобувати нею своєрідні і потрібні ефекти. В першу чергу видно це у “Жнивах“. Темперова композиція в дещо в “бойчуківському“ стилі, дише наскрізь українським духом. Характеризує цей твір ляпідарна композиція, гарний рисунок та незвичайно глибокий тон кольориту“. Що стосується згаданої картини, то Галина Стельмащук – доктор мистецтвознавства, завідувач кафедри історії та теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв, назвала згадану вище картину “Жнива в Сновидові“, до котрої додала: “Моделлю для постатей жниць була дружина Святослава Гординського, картон, темпера, 1942“).

У матеріялі “Українська Академія Мистецтв у Львові у періоді німецької окупації“ Любов Волошин встановила, що крім Василя Григоровича Кричевського (1873-1952) – ректора Академії та викладачів живопису Михайла Козика (1879-1947) і Михайла Дмитренка (1908-1997), лектором на живописному відділі в Академії був і Микола Азовський 1943 року, “мистець доброго професійного вишколу, талановитий портретист і майстер монументального мистецтва“ (дивись “Образотворче мистецтво“, 2001, ч. 1).

З пошани Митрополита Андрія Шептицького до мистця, і за його порадою, Азовський подався до Кракова. Захоплений архітектурою старовинного міста, в ньому намалював кілька картин, котрі назвав: “Краківський етюд“, “Краківський пейзаж“, “Індустріяльний пейзаж“, “Вид на Вавель“, “Краєвид міста“, “Вулиця“ (усі з 1943 р.). Після кількох місяців перебування в Кракові маляр пробивався назнаними йому шляхами, що повели його через Чехословаччину до Відня, де німецькі ґестапівці заарештували, й аж по 4 місяцях тюрми випустили його на волю. Допоміг мистцеві з Австрії раптово дістатися до Риму Єпископ Іван Бучко. Маленьку, 5 річну доньку Мартусю примістили в інтернаті Сестер Служебниць св. Доротеї, а Папська Колегія ім. св. Йосафата звільнила одну з кімнат для майстерні мистцеві. Досвідчений художник-портретист, намалював портрети Кардинала Тіссерана, Митрополита Андрія Шептицького, Єпископа Івана Бучки, Священомученика Йосафата а також виконав кілька підготовчих рисунків постаті Папи Пія ХІІ, проте дійсний портрет малювати вже не завершив. Одночасно на прохання членів Українського допомогового комітету з італійського табору біженців у Ріміні мистець зробив ілюстрації для ювілейних поштових марок з нагоди 350-ої річниці Берестейської Унії. На них зображено Папу Климентія VІІІ, Митрополитів Іпатія Потія, Велямина Рутського, Андрія Шептицького, св. Йосафата, Папу Пія ХІІ та інші (дивись “Збірник. Ріміні 1945-1947, Нью-Йорк, 1979). З побуту в Римі, художник намалював: “Італійський краєвид“, “Озеро в горах“, “Церква в Бресції“, “Ватиканський етюд“, “Ґондолі на Великому каналі. Венеція“, “Церква св. Марка. Венеція“, “Піяцетта. Венеція“, “Канал у Венеції“, “Дві скали і море“, “Квіти на чорному тлі“ та кілька інших картин. До речі, більшість образів мистець малював на темному тлі імпресіоністичного стилю, які зраджують, споглядаючи на них, руку доброго і справжнього мистця. Перед своїм виїздом, на власне прохання до Аргентини, одна картина мистця потрапила на спільну виставку творів різних малярів, графіків та скульпторів, що здійснилася у січні місяці в Мюнхені 1947-го року.

Продовження у наступному числі

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.