Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.
Із попереднього числа
Наталія Мілян брала активну участь в українському громадському житті. В українській краківській філії “Просвіти“ малювала декорації до творчих вечорів, виголошувала доповіді на мистецькі й культурні теми та як тільки могла, допомагала новоприбулим українським студентам влаштуватися в Академії та дораджувала їм включатися до української спільноти міста, бути в контакті з нею й цікавитися її діяльністю. На початку другої світової війни, коли німецька влада позакривала середні й вищі школи на терені Польщі, Наталії довелось працювати на пошті. Довідавшись про її талант художниці, німці заанґажували її здібності до роботи над декораціями пансіону для поштових урядовців у Закопаному, де виконала свою останню мистецьку працю 1941-1942 роках. На жаль, інтер’єр оформлення поштового будинку не зберігся. Його зруйновано під час війни. З того часу збереглося кілька акварельних малюнків Наталії із зображенням гірських краєвидів та шпилястих Татр.
У вільний час поверталася до свого краківського ательє, виконувала в ньому студії голів, до числа яких створила погруддя Лесі Українки. Задумала весною 1943 р. влаштувати у Львові свою особисту виставку не тільки скульптурних творів, але і графічних. Проте цьому перешкодила невблаганна смерть. Але щоб пригадати львівській громаді скульпторку Наталію Мілян, члени Спілки Українських Образотворчих Мистців (СУОМ) влаштували збірну виставку, під час котрої на шести виставлених її праць повісили жалібні стрічки (Каталог-альманах ІІІ виставки Спілки, 1943). До каталогу “Мистецтво Львова першої половини ХХ століття“ (Львів, 1996) потрапило не тільки ім’я експонентки Наталії Мілян, але і репродукція з її скульптурного твору “Дівчина“. Слід відмітити про “велику прислугу“ цій визначній скульпторці редакторів шеститомної “Історії українського мистецтва“, навівши у п’ятому її томі ось таке однісіньке речення: “У Кракові працювала здібна українська скульпторка неокласицистичного напрямку Н. Мілян, яка експонувала свої твори на львівських художніх виставках“. Шкода, превелика шкода, що так маленько написали про неї, адже заслужила собі на більш обширніші відомості з огляду на її індивідуальний стиль та майстерно виконаних її художніх творів. До мистецької спадщини Наталії Мілян зараховуються численні графічні роботи, котрих близько 150 оригінальних рисунків – підготовчих ескізів до майбутніх скульптур, що творять два великі альбоми. Зберігаються вони та деякі фотокопії скульптур, зрешту і біля десяти оригінальних гіпсових скульптур, у фондах Львівського національного музею.
Ім’я і прізвище видатного художника Олександра Мурашка вписано до кількох енциклопедій, словників, довідників, альбомів, монографій, шеститомної “Історії Українського мистецтва“, переліку українських художників та деінде. Багато згадок про нього і його мистециво потрапляло до каталогів його виставок, журналів, газет, календарів-альманахів та всяких інших книжкових видань. Велике число їх авторів згадували О. Мурашка по-різному. Писали про його автобіографічні дані, його мистецтво та досягнення в ньому, про творчість у новій епосі кінцем ХІХ і початку ХХ століть, про його подорож за кордон і його експозиціії картин в містах Західної Европи та про його окремі художні твори, намальовані впродовж життя маляра, насичене багатогранністю. Всі, хто писали що-небудь, торкаючись особи Мурашка, звеличували неабиякого майстра пензля і кольору, якими відкривав тогочасні малярські проблеми. Оцінювали його творчі здібності, спершу учнівські роботи, потім студентські, згодом академічні та інші, оригінальні – жанрові та портретні. Наголошували про його “радісний прихід в Україну Радянської влади 1919 р., для якої хотів працювати“. Та мало хто з тих осіб, які високо цінили і шанували малярство Олександра Мурашка й схвально писали свої статті про його надзвичайну кольористику і здобуття визнання на Заході, насмілилися зовсім відкрито написати правду, яким способом його застрелено і хто були вбивцями художника. Довгими десятиліттями замовчувалась трагічна смерть маляра, яка настала 14 червня 1919 року. Загинув, маючи не повних 44 років життя, котре в нього почалося 7 вересня 1875 року. За одними відомостями, народився в м. Борзна на Чернігівщині в родині іконописця. Його батько Олександер Іванович був знаним іконографом не тільки в околицях Чернігова, але і в Києві. Тож батько був першим відкривачем для сина світу прекрасного в мистецтві. І малим хлопчиною Сашко почав мріяти стати в майбутньому живописцем. На цьому місці треба відмітити про його місце народження, бо другі, більш прийняті відомості, подають, що Олексндер народився в Києві, до котрого свою майстерню з Борзни переніс батько. Містечко Борзна було для Сашка місцем, в якому проминало його дитинство. Київська рисувальна (малювальна) школа його дядька Миколи Івановича Мурашка, заснована в тому ж році народження Сашка, стала першою, в якій його племінник почав навчатися 1891 року. Молодим учеником познайомився з Адріяном Праховим, професором Київського університету, який якраз тоді керував розписами Володимирського собору. Він заохотив Мурашка приходити до собору і запізнатися з розписами майстрів – Віктора Васнецова, Михайла Нестерова і Михайла Врубеля, роботами котрих дуже захопився. По невеликим допоміжним оформленням інтер’єру допомагав і батько Олександра, який хотів передати свою майстерню синові. Той же Прахов піддав Олександрові думку поїхати до Петербургу і там здобути академічну науку. Післати туди свого сина батько аж ніяк не погоджувався, бо намагався зробити з сина іконописця. Обдарований неабияким малярським талантом, наперекір батькові, Олександер, скінчивши рисувальну школу 1894 р., бере з собою рекомендаційні листи Прахова і Васнецова, й осінньої пори поїхав у Петербург, де вступив до Академії мистецтв. Малярські праці 19-річного Мурашка стали більш рекомендаційними на прийняття до Академії, ніж ті листи. Працювати довелось довгими днями, бо аж на початку третього року навчання зарахували студентом в майстерні маляра Іллі Репіна, родом з українського міста Чугуєва. Його творчість вплинула на Сашка, а головно картини козацької тематики та знамените його полотно “Запорожці пишуть листа турецькому султану“. Репін вщепляв своїм студентам любов до простих людей. Мурашко намалював конкурсний твір на історичну тему “Похорон кошового“ 1900 р., тобто похорон отамана Івана Сірка, за яку отримав звання академічного художника і нагороду поїздки за кордон на кошти Академії.
Олександер Мурашко формувався під час відвідин рисувальної школи свого дядька, потім під час студій в Петербурзі, але найбільше працював сам над собою. Малював з натури, переважно портрети. Вказують на це такі його початкові полотна олійної техніки: “Портрет З. Акиніної (Євдокимової), “Портрет молодого чоловіка“, “Портрет О. К. Мурашко“, “Портрет художника Г. І. Цисса“, “Портрет художника М. П. Петрова“, “Портрет художника М. В. Нестерова“, “Портрет О. М. Несторової“, “Портрет військового“, “Дівчина в рожевій блузі“, “Натурниця з глечиком“ та інші, створені раніше 1900 року. Усіх портретованих мистець знав особисто. Малював їх спокійних, з міцним моделюванням обличчя, прописаних більш детально у порівнянні до їхнього одягу. Малював їх з широкими пензлями, пастозно накладаючи на поверхні полотна фарби монохромних відтінків, що свідчать про цілком сформований малярський почерк Мурашка.
На початку 1901 р. художник поїхав до Італії, Франції та Німеччини, відвідуючи різні музеї в містах цих країн. Найдовше жив у Парижі, де малював вулиці міста вечорами, вечірні кав’ярні, наповнені людьми. Головні постаті в картинах Мурашка, це жіночі, сидячі в кав’ярнях або прохожих містом парижанки. На відміну від попередніх робіт, створені ці картини були більш насиченими кольоровими нюансами, світло-темних тонів під впливом імпресіонізму. На підставі тверджень декортих мистецтвознавців, в Парижі мистець намалював найефективніший портрет “Дівчина в червоному капелюсі“, віртуозно створений червоно-чорними фарбами. Протилежний тій картині, Мурашко намалював портрет “Тетяна“, в котрому чітко виступає сріблясто-сіра тональність. Цей твір визнано дуже улюбленим самим його автором. Після Парижу Мурашко перебував у Мюнхені – важливому художньому центрі, в котрому запізнався з традиціями Мюнхенської Академії. Відвідуючи її для свого вдосконалення в техніці рисунку і композиції, він скористав для себе багато чого необхідного, передусім розуміння, як створювати об’ємність і форму в своїх творах.
Повернувшись із закордонного перебування, спершу до Петербургу, в якому брав участь у щорічних виставках “Товариства художників“, а потім до Києва, Мурашко продовжував малювати моделі: “Портрет О. М. Несторової“ (1904), “Портрет О. А. Прахової “ (1905), “Портрет польського художника Яна Станіславського“ (1906), “Портрет Жоржа Мурашка“ (1906), “Портрет М. А. Мурашка на Капрі“ (1909), “Портрет В. А. Дитятиної“ (1910), “Портрет старої“ (1916), “Портрет С. Ф. Міхельсон“ (1917), “Автопортрет“ (1917, “Автопортрет“ (1918) та ряд других-жанрових: “Біля ставу“, “На терасі“, “Недільний день“, “Праля“, “Карусель“, “Зима“, “На ковзанці“, “Продавщиці квітів“, “Жінка з настурціями“, “Селянська родина“ та інші. Одна з найвизначніших картин мистця в побутовому жанрі – це “Селянська родина“. В образах старих батька і матері та їхньої дочки, художник відобразив цілу повість про важке селянське життя та дійсність їхньої бідності. Цей капітальний твір намалював на Полтавщині 1914 року. Головними особами в картині – згорблені літні селяни, що сидять в хаті на лавці із зложеними руками по середині колін, а праворуч за ними стоїть їхня одинока дочка, вбрана в український етнографічний одяг. Позаду спрацьованих батьків на стінах кімнати над столом висять кілька образів та ікона “Божої матері з дитятком“.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
