Художники, яким доля судила жити менше 50 років (Частина 12)

Микола Мухин

Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.

Із попереднього числа

Інтелігентного, гарно вбраного, вродливого, з вусами, кінчики яких підкручені вверх, з борідкою, мистець намалював себе розмашистими штрихами пензля і вільними мазками, дещо задуманого, певного своїй професії. Це був останній автопортрет. Мурашко був педагогом у Київському художньому училищі. Але не довго. Переконаний в тому, що училищем господарювали меценати, особливо дружина Богдана Ханенка Варвара Миколаївна, залишив школу, і відкрив рисувальні курси, які в скорому часі отримали велику популярність, навіть далеко за межами України. Свідчить про це приклад відомого німецького маляра Фанца Штука, який відповідав українським студентам, охочим навчатися малярства: “Навіщо вам приїжджати вчитися до нас, коли в Києві маєте видатного майстра живопису Олександра Мурашка“. Спосіб викладання художника здійснювався в його власній майстерні, відкритій 1913 р., до якої приходило багато талановитих учнів. Активним показав себе мистець і в Товаристві передвижних виставок. Своїми творами виступав на закордонних виставках, цікавився новими західноевропейськими течіями, тримав зв’язки з близькими до своєї творчості художниками і в роки існування Української Академії Мистецтв входив до її складу і провадив у ній свою майстерню. О. Мурашко був гарячим прихильником новоствореної Академії, палко мріяв відродження Києва, бо “Київ повинен стати тим, чим Мюнхен в Німеччині, самостійним художнім центром цілого Півдня. Тут світло, тут сонце, тут чудової краси природа, тут своя культура“ – сповідував художник. З приводу засновування Академії, мистецтвознавець Микола Прахов, свояк Мурашка, бо обидва були одруженими на рідних сестрах Крюгер, згадував його слова: “Я бачу, що зараз є момент сприятливий для створення в Києві Академії мистецтва і поспішаю кувати залізо, доки гаряче. Потрібно скористатись моментом. Мені потрібна Українська академія мистецтва в рідному Києві, де стільки сонця і всякої краси…“. Не бракувало в художника сили, енергії та творчих плянів, нових думок на їхні реалізації. Хто знає, скільки міг би зробити для своєї Батьківщини і для її народу, якби не загинув від одинокого пострілу одного із трьох червоних військовиків. Не буде даремно навести про загадковість тієї фатальної події за деякими словами Юрія (Георгія) Лукомського (1884-1928), дослідника українського мистецтва, котра сталася неподалік від свого будинку по вулиці Богговутівській на Лук’янівці, яка викликала багато здогадів і безрезультативних розшуків. У своїй праці “Вінок на могилу п’яти діячів мистецтва“, написаній в Берліні 1925 р., науковець згадував, що він бачив Мурашка у день його загибелі. У Мурашка були непорозуміння з новою владою. Був арештований за несплату внеску за дім, отримавши від батька, але скоро його випустили після перевірок належних документів. Мурашко виявився активним в українських партіях, за якими відбувалися гоніння. Не боявся ходити пізними годинами дня, бо в кешені мав пропускний білет. Його ім’я було відоме чекістам, які викликували його на розмови. Поводився перед ними необережно. Слідкували за ним днями і ночами. І сталася ця подія якраз нічними годинами. Смерть настала негайно після пострілу. Вбивці щезли безслідно. Трійцю тих чоловіків, мабуть і знав, бо при зустрічі з ними, він привітався. Але вбивцям був на перешкоді. Більш детальніше про останні дні життя та обставини вбивства Олександра Олександровича розповіла вдова Маргарита Августівна після сліз і загоєної рани (Журнал “Образотворче мистецтво“, 2001, ч. 2, сторінки 14-16).

Трагічна загибель Олександра Мурашка настала надто відчутною, передусім для справи мистецької освіти. Мав свою чітку програму подальшого розвитку Української академії. На завершення слід додати, що минулого 2019 року з нагоди трагічної смерті маестра Олександра Мурашка у газеті “Новий шлях – Українські вісті“ (13 червня), було опубліковано мою статтю, в якій було наведено про деякі причини загибелі високої кляси художника, що було сплановано червоноармійцями. І на сам кінець, подаю вісточку про те, що Олег Сівков у свойому матеріялі, поміщеному в ж. “Сучасність“ 2003 року, число 6, зарахував Олександра Мурашка до переліку українських малярів стилю модерн, вказавши на його твір “Дівчинка з собачкою“ (1901, Львівський національний музей).

 

Душа скульптора Миколи Богдана Миколаєвича Мухина покинула у молодому віці. 8 травня 1962 р. він помер у Філядельфії, не доживши 15 днів до свого дня народження. Тоді йому виповнилося б 46 років життя. Майбутній скульптор народився 24 травня 1916 р., в селі Зайцеве Бахмутського повіту Катеринославської губернії (Донеччина). Від 1930 р., почав навчатися скульптури у вищих мистецьких інститутах Харкова, Одеси і Києва.

В останньому отримав диплом Всеукраїнського художнього інституту. Ранні скульптурні праці Миколи виставлялись у Києві, Москві та Ленінграді. Кілька літ після завершення студій, 1940-го року, переїхав до Львова, який перетворювався тоді у важливий центр української культури. В місті відроджувалися українські осередки та творчі спілки, до котрих вливалися свіжі сили із східних земель України. Члени Спілки Українських Образотворчих Мистців (СУОМ) включилися до організування різних імпрез і до створення у Львові українського навчального мистецького закладу, в якому із березня 1942 р., розпочалися вступні іспити. Мистецька школа утримувалася Українським Центральним Комітетом з “українською мовою навчання“, котру очолив відомий мистець Михайло Осінчук. Педагогічний колектив школи творили такі художники: Микола Бутович, Михайло Козик, Вітольд Манастирський, Євген Нагірний, Стефанія Ґебус-Баранецька, Михайло Кміт, Антін Малюца, до складу котрого запросили й Миколу Мухина та інших. Поважне місце у Мистецько-промисловій школі займав скульптурний відділ, саме яким провадив М. Мухин. Як члена Спілки, котра влаштувала кілька виставок праць різних мистців-малярів у Львові, його скульптурні твори включалося до декотрих із них. Але кінцем березня 1944 р. началася евакуація Львова на Захід, бо наближалась лиха Червона армія. Різні культурно-освітні та громадські організації припинили своє існування. Отож, настали очевидні причини і для М. Мухина перебиратися різними шляхами аж до Німеччини, де його талант скульптора досягав подальшого розвитку, а його творчість звертала на себе більшої уваги, аніж в недалекому минулому. Козацька тематика переважала у його творах. Такі скульптури, як напр.: “Чумак“, “Запорожець“, “Козак з арканом“, “Козак п’є“, “Козацький сотник“, “Отаман“ та інші, були створені Мухиним реалістичного стилю. Вони вказують на багатство різьбарських форм, до яких додавав сміливі фантазії. Одній парі волів, що тягнуть віз із чумаком на ньому, надав важкої мускулятури з похиленими головами вниз. Кінці їхніх хвостів кругом спочили на хребтах масивної форми волів. Дивних форм передав болотяній землі, якою ледве котяться колеса воза. Цю скульптуру виконав з воску, як і декотрі другі, бо з цього матеріялу можна було йому творити детальніші форми, аніж в камені, дереві чи мармурі або й у глині. Коли ліпив свої твори з воску, думав про бронзу. Гарних і ефективних композицій осягав тоді, коли об’єднував людські фігури, найчастіше козаків з кіньми чи вершників з найбільш динамічними зображеннями, переважно в бігу чи навіть піднятих вгору на задніх ногах. Кілька вище наведених назв скульптурних творів Мухина та біля десяти інших потрапили репродукціями до окремої частини видання УСОМ у Мюнхені 1947 року, присвячене трьом українським різьбарям під назвою “Крук, Павлось і Мухин“ пера Святослава Гординського. Це підтверджує, що всіх 15 творів Мухин створив перед виданням чепурної, майже 90-сторінкової книжечки, в котрій поміщено 47 робіт усіх трьох разом взятих різьбарів. Передостанні три скульптури Мухина “Акт І, “Акт ІІ“ та “Молитва“ виготовлені в бронзі а остання під назвою “Ніч“ – в мармурі.

У другій книжці “Енциклопедії української діяспори США“ (НТШ, Нью-Йорк, Чікаґо, 2012) під гаслом Мухин Микола Богдан, між іншим є вказано, що він у роках 1944-1949, жив у Берліні. Правдою це є, чи ні, але його імені, в жодному разі, не згадується у 256 сторінковому “Пропам’ятному збірнику берлінців“ (НТШ, Торонто, Канада, 1996). Чи насправді мав Мухин виставки своїх робіт у різних містах Німеччини, на що вказується у п’ятому томі “Енциклопедії Українознавства“ (НТШ, Париж, Нью-Йорк, 1966), виникає питання. У двох окремих номерах альманахів “Українське мистецтво“ (УСОМ, Мюнхен, 1947) подано огляд виставок українських мистців у чотирнадцяти містах Австрії й Німеччини. У переліку біля 80 малярів, графіків, скульпторів, яких різні твори експонувалися до половини червня 1947 р., з ім’ям і прізвищем М. Мухина я не зустрівся. Хоч УСОМ постала у Мюнхені на початку 1947 р. і діяла там до 1951-го, виставок мистців після останньої, що здійснилася у Берхтесґадені, вона більше не організувала. У нашому випадку, М. Мухин влаштував сам кілька власних виставок своїх робіт під патронатом Спілки, проте нігде не зарегістрованих і не вказаних, де вони відбулися.

Прибувши з родиною до Америки 1949 року з дружиною Софією з дому Торговецькою, також маляркою, народженою 17 червня 1918 року, та донькою Марією, Мухин, прийнявши нове ім’я – Богдан, поселився на постійно у Філядельфії, де продовжував творити нові “мухінські“ твори, переважно у бронзі і сріблі. До кінця свого життя виконав ще кілька скульптур, до списку якого належиться додати такі: “Останній кошовий Запорозької Січі Петро Кальнишевський“ (рельєф, бронза), “Козак у степу“ (гіпс), “Амазонка“ (віск), “Княз Володимир Великий“ (бронза), “Тарас Шевченко“ (бронза) та ряд інших. Крім тих, виконав кілька повної висоти скульптур – постатей святих для римокатолицьких церков, різьбу “Тайна вечеря“ в мармурі для лютеранської церкви св. Марка в Салем та різьблений іконостас для приватної каплиці митр. Канстантина Богачевського у Філядельфії, до котрого ікони виготовив мистець Петро Андрусів. Високо мистецькі праці Б. Мухина, характерні рухом, зберігаються в колекції бувшого Музею УКУ в Римі та у приватних збірках Европи та Америки. Богдан Мухин, з початку 1953 р., був учителем скульптури і моделювання в Українській Мистецькій Студії, заснованої у Філядельфії 1952 року. У переліку членів відділу ОМУА у Філядельфії із січня 1952 р., серед таких мистців, як Петра Мегика, Андрія Дарагана, Степана Рожка, Володимира Кивелюка, Петра Андрусіва та других, виступає й ім’я Б. Мухина. Як мистець-скульптор, брав участь у кількох українських виставках у Філядельфії та Нью-Йорку, а також у виставках американських мистців. Після смерті М. Б. Мухина, його поховано на історичному українському цвинтарі в Бавнд-Бруку, стейті Нью-Джерзі. Гаслових заміток про коротке життя і творчу працю нашого скульптора було подано досить численно у різних книжкових виданнях, але крім них та вартісної статті львівського мистецтвознавця Романа Яціва “Зайцеве у променях світової слави“ (газета “День“), найважливішою, на мою думку, появилася з-під пера Петра Андрусіва, поміщеною у його 455 сторінковій книжці “Мистецтво-найміцніша зброя“ (НТШ, 1987, стор. 179-186).

 

Ім’я маловідомого маляра Юліяна Назарака запам’ятав собі з 1988 року, коли попав мені в руки львівський журнал “Євшан-зілля“ і на його сторінках було подано “Каталог втрачених скарбів“. Прочитавши вступну статтю Василя Єдинака, в якій він вказав на важкі мистецькі втрати біля 308 творів малярства, графіки, скульптури тощо, знищені дипломованим художником Василем Любчиком та його двома помічниками, направленими, мабуть з Києва до Львова, а радше до Музею українського мистецтва, де в його стінах 1952 р. вони вчинили цей ганебний погром. В. Єдинак “дивувався“ і запитував “як же ж таке могло статися?“, дійство, котре робилося як великий злочин довгими місяцями визначними експертами комісії, котрі більшістю “галицьких художників вважали українськими буржуазними націоналістами“. Отож, серед втрачених шедеврів у “каталозі“ під реєстраційним числом 27310, один одинокий твір Юліяна Назарака “Бій під Раківцем“ (олія, полотно, 95 х 78 см), було тоді поторощено або й спалено. У п’ятій словниковій частині “Е У“ надруковано: “Назарак Юліян (1893-1916), маляр і поет УСС, автор комічної стрілецької опери “Штурм на полукіпки“ і стрілецьких пісень “Хлопці, алярм!“. І це все. До слова, він народився в селі Черкавщина, тепер Чортківського району Тернопільської області. Малим хлопчиною любив читати і цікавитися життям галичан. Потяг до науки сприяв йому навчатися в українській гімназії у Станіславові, згодом у Краківській академії мистецтв. Скільки років був у ній студентом, невідомо, бо до переліку студіюючих українців в академії, опрацьованому Богданом Стебельським, його імени не наведено.

Постать молодого Юліяна стала видкою на початку війни у складі Легіону Українських Січових Цтрільців (УСС), сформованої у Львові, до котрого входили гімназійні й університетські студенти та молодь свідомих українських інтелігентів. Незабаром, ідейні члени УСС створили “Пресову квартиру“, в котрій діяли Микола Голубець (1892-1942), Іван Іванець (1893-1946), Роман Купчинський та Юліян Назарак, а потім до них долучилися інші малярі – Осип Курилас (1870-1951), Лев Ґец (1896-1971), Осип-Роман Сорохтей (1890-1941), літератори-Л. Лепкий, І. Балюк, В. Дзіковський, композитор М. Гайворонський, фотограф Т. Мойсейович, журналіст О. Назарук, письменник Ю. Шкрумеляк та інші фахівці. Юліян Назарак десятником був поранений у голову під час бою на горі Маківці, а пізніше, після одужання, хорунжим став у ряди австрійської армії й загинув, за одними даними, над річкою Стрипою, за іншими – на волинському фронті 1916 року, проживши усього 23 роки.

Повоєнне і пореволюційне мистецько-культурне і національне життя у Львові помаленьку відроджувалося. Не таким швидким темпом, як бажалося, але поволі набирало мистецького руху. Помітною імпрезою виявилася “Стрілецька виставка“, яку репрезентували малюнки, рисунки і світлини групи “Пресової квартири“ й “Артистичної Горстки“ УСС, улаштованій насамперед у Відні, а у вересні 1918 р. перенесеній до виставкових приміщень Національного Музею у Львові. Праці з воєнних подій таких малярів, як Юліяна Буцманюка, Лева Ґеца, Івана Іванця, Осипа Куриласа та Юліяна Назарака, були на виставці. “З названих мистців, писав Микола Голубець, чи не найдужчим Назарак виступив тут у перве і на жаль в останнє. Про дві його картини з тої виставки “Барабанний вогонь під Семиківцями“ й “Бій під Раківцем“ висловився В. Залозецький, що “вони зраджують силу чуття і розмах до великих питань“… А дальше М. Голубець навів: “ Уже ж бо то сили чуття і розмаху можна було позаздрити Назаракови не тільки в мистецтві, а й у житті. Був це справді небуденний і до того зовсім не галицький тип мистця і людини. Дитина до крайности вбогих родичів. Власними силами пробився як відзначаючий учень крізь вісім кляс ґімназії. В осьмій клясі, за апокрифічне оповідання про св. Пахомія і чорта, яке репродукував Назарак своїм товаришам у клясі, вигнали його з ґімназії з допискою на свідоцтві “шкідливий“. Назарак, що до того часу ніколи не думав про малярство, примушений зрезиґнувати з університету, рішив стати малярем. Купив кілька метрів полотна і фарб, та не “мудрствуя лукаво“ намалював величезне полотно під заголовком “Прометей“. Полотно, виставлене за вітриною львівської “Достави“, робило вражіння на прохожих. Так своїми розмірами, як сміливим замислом страхітливим кольоритом та елєментарними промахами в рисунку й анатомії. А все ж таки було в тій картині щось, що примушувало призадумуватися над позитивними завдатками Назарака на мистця “з Божої ласки“. Через рік Назарак опинився у краківській академії. Правда “клявзуру“ дорисували за нього товариші, до академії заглядав зрідка, зате звичайно голодний пролежував на отомані й фільософував або оповідав придумані собою анекдоти й каламбури. З вибухом війни опинився в стрільцях, а коли тут признав себе зайвим, перенісся до свого полку на італійському фронті, де здобув кілька відзначень за хоробрість ну і геройську смерть на полі слави… Дивний був чоловік той Назарак і повен противоречностей. На зверх поважний мало не мелянхолік, в дійсности повен живлового гумору, звичайно лінивий і байдужий, мав “блискучі моменти“, в який трискала з нього живучість і темперамент. Очевидно при всьому тому неймовірно добра й кожної хвилі готова на саможертву для приятеля людина, просто втілення євангельського “безсребреника“… У названих картинах стрілецької виставки виявився Назарак стовідсотковим експресіоністом, як небудь напевно не мав уявлення про існування такого напрямку в світовому мистецтві. Коли б не трагічна смерть на фронті, був би Назарак ще одним виїмком з правила школярської анемічности галицьких мистців-образотворців“ (Тижневик “Неділя“, Львів, 1933, числа 6, 8, 9, 11).

Юрій Нарбут

Численна українська громадскість міста Торонто, до котрого я прибув із села Калинів (Чехословаччина) у травні 1969 року, різні її організації, передусім при місцевих церквах, а також при українських культурних центрах – домівках, мобілізувала мене до роботи в образотворчому мистецтві. Своє творче життя пов’язав із столицею канадської провінції Онтаріо, в котрому проживало тоді біля 80 тисяч українців. Було над чим працювати, змагатися і малювати а то й залюбки писати рецензії на виставки різних українських мистців, публікувати статті в україномовній пресі на всякі теми, що торкалися малярів-мистців, графіків, скульпторів, іконописців, переважно в нашому історичному минулому. До половини липня 2020 р. я написав біля 440 статтей, поміщених у всяких газетах і журналах. Другою із списку усіх появилася 5 листопада 1980 р. на шпальтах тоді ще щоденної газети в США “Свобода“. Присвятив її визначному графіку – славному мистцеві Юрієві Нарбуту. (Першою була стаття “Виставка образів Віри Юрчук у КУМФ у Торонто“, “Свобода“, 15 травня 1980). Ім’я Георгія-Юрія і його постать у когорті відомих діячів мистецтва я звеличив ще однією статтею під наголовком “Про мистця, котрий молодим помер у травні“, надрукованою в щотижневій газеті “Новий Шлях – Українські Вісті“ з датою 24 травня 2018 року, яка у “Бібліографії“ Павла Лопати, відмічена номером 394.

Найвидатніший український графік Ю. Нарбут потрапляє і до цього матеріялу, бо насправді, він прожив тільки 34 роки, із яких не більше три охоплює київський період його творчості. Народився 26 лютого 1896 р. на хуторі Нарбутівка біля Глухова в родині дрібного службовця Івана Яковича Нарбута, одруженого з Неонілою Миколаївною Махнович, а упокоївся 23 травня 1920 року. Мистецтвознавець Федір Ернст (1891-1949) про хворобу Нарбута писав: “…Якось у червні місяці 1919 року гурток художників, що працювали в академії, зібралися у одного з професорів академії, М. Л. Бойчука, на Татарці – далекій вулиці на Лук’янівці. В перерві між двома стравами, Нарбут випив сирої води з ванни, де запасливі кияни тримали в ті часи воду на випадок, коли її не стане у водогоні. В результаті – черевний тиф і в нього, і в Ю.С. Михайлова. Хвороба Нарбута ускладнилася повторним тифом, що дало трагічні наслідки. Нарбут лежав тяжко хворим…“. А Валентина Василівна Рубан-Кравченко також писала: “Ще не одужавши після важкої хвороби, Нарбут почав шукати засобів для легалізування академії під білогвардійською владою. Справа ця була не легкою, але Нарбутові, як пише В. Павловський, “таки пощастило: він, казали, знайшов серед бредовських офіцерів одного свого давнього приятеля з Петербурга, ще з передвоєнних часів, і той обіцяв помогти йому виклопотати дозвіл на відкриття академії. Довелося чекати з місяць, натискаючи на всі пружини…“. У новоотриманому будинку академії, а то й “У свойому кабінеті, – далі продовжувала писати В. Рубан-Кравченко, – вже прикутий хворобою до ліжка, тяжко страждаючи, але не кидяючи працювати, умирав Нарбут. А за вікнами його кімнати, на сліпучому травневому сонці горіли бані Софії і буйно квітли каштани… У ці травневі погожі дні 1920-го року, коли в Києві нікого з академії мистецтв майже не залишилося, в лікарні після важкої операції помер Г. Нарбут. Всі знали, що він доживає останні дні, але в смерть не хотілося вірити – настільки могутньою була його духовна натура, уся його міцна і колоритна постать випромінювала енергію творення, смак до життя. Та хвороба його після “лук’янівської води“ і тифу виявилася невилікованою, а погане харчування, перевантаження працею і нервова натура прискорили справу – і великий життєлюб, сповнений, здавалось, невичерпних сил і потужного іскрометного гумору трагічно передчасно покинув своє улюблене мистецтво і свою милу академію, котрій віддав стільки душі і сил!…“.

Продовження у наступному числі