Художники, яким доля судила жити менше 50 років (Частина 13)

Юрій Нарбут

Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.

Із попереднього числа

У творчості Ю. Нарбута народне мистецтво відіграло особливо велику роль. Завдяки йому художник виробив свій самобутній стиль, що поєднав глибоку народність і високий графічний професіоналізм. За взорами народного строю та його традицією малий Нарбут вирізував різні фігурки з паперу і ліпив з тіста і глини тварини домашнього вжитку – коники, корівки, кози, півники тощо. А вже під час навчання в Глухівській гімназії переписував старовинні шрифти та копіював всякі візерунки із старовинних книжок-Євангелій. Без згоди батьків брати Нарбути, Володимир і Юрій, у перших числах вересня 1906 р. подалися до Петербургу, де другий почав відвідувати майстерню Івана Білібіна, згодом замешкав у нього, вивчаючи майстерність ілюстратора. У ввесь вільний час самотужки займався графічним мистецтвом і через контакти Білібіна створював рисунки для видавництв дитячих книжок та других. Невдовзі він поїхав до Мюнхену, щоб познайомитися з мистецтвом Албрехта Дюрера. З поверненням до Петрбургу, а в жовтні 1917-го року в Україну, сперше до Нарбутівки, Юрій Іванович пізнавав українське народне мистецтво, українську архітектуру, почав збирати зразки народної різьби, ткацтва, вишиванок, гончарства, а з поселенням у Києві віддався українській графіці. Скоро стали помітними його кілька обкладинок та окремі заставки до перших радянських журналів “Мистецтво“ 1919-го і 1920-го років випуску і з гаслом “Пролетарі всіх країн, єднайтесь!“, а також до ж. “Солнце труда“ та братової збірки поезій “Алілуя“ (1919) і книги Миколи Зерова “Антологія“ (1920).

У свої графічні роботи вкладав народного героя Козака Мамая, фантастичні будови, образи жінок і мужчин з виноградною лозою, серпом і молотом, химерні рослини з дивними плодами та багатство чорних і білих трикутників. З усіма всякими предметами тактовно поєднував шрифти, передусім до українських літер “А“, “Б“, “В“ та слідуючих, разом 15, надавши їм назву “Українська абетка“ (1917-1919). До двох окремих варіянтів композиції літери “В“ Нарбут вложив зображення відьми, що літає на мітлі широким небом, кумедного ведмедика з виноградною лозою на плечі, вітрячок і кошик з виноградом, а до другої – великих розмірів вітряка, відро, вазу, стовбур старої верби, з якої вітер зриває листя.

Видатному і напрочуд дуже продуктивному Нарбутові належать сотні графічних творів, з числа котрих відважуюся навести бодай декілька таких: “Пісні про Роланда“ (1903), “Руслан і Людмила“ (1906), “Соловецька башта“ і “Соловецька стіна“ (1907), “Комета“ (1910), “Церква в селі Хохлівка“ (1912), “Аскет в гірській ущелині“ (1914), “Руїни біля палацу“ (1915), “Братська могила“ (1915), “Алегорія на початок світової війни“ (1914), “Відступ німців“ (1914), “Алегорія на вступ Італії до війни“ (1914), “Алегорія на зруйнування собору в Реймі“ (1914), “Алегорія на новий 1916 рік“ (1915), малюнки до казки “Війна грибів“ (1909), казки “Теремок“ (1909), казки “Дерев’яний орел“ (1909), казок Г.-Х. Андерсена “Соловейко“ (1911), “Стійкий олов’яний солдатик“ (1913) і “Старий вуличний ліхтар“ (1913), книги казок-байок Івана Крилова, силуетні портрети Харитини, студента, батька і матері, Лупи Грабуздова, розмови Нарбута з Лупою Грабуздовим, священика села Хохлівка, дружини художника, братів Бориса і Сергія, В. Я. Чемберса, Д. І. Митрохіна, Й. О. Шарлеманя, В. Ф. Десницької, кілька із своєї постаті, з родиною (1915) та інші, обкладинки до журналів “Аполлон“, “Народне господарство України“, “Зорі“, а також “Герб міста Києва“, “Державна печатка Української Держави“, затверджена 18 липня 1918 р., серія перших поштових марок (30, 40 і 50 шагів, 1918), 12 видів грошових знаків-карбованців, гривень і шагів, випущених в обіг за часів Української Народної Республіки (УНР) та гетьманату й Директорії, як також безліч інших графічних робіт-рисунків олівцем і начерків до свого альбому, орнаментів вишивок, віньєток, заставок, кінцівок, екслібрисів, гербових знаків, карикатур, диплом, афіш, плакатів, проєктів до гральних карт, емблем тощо. Велика кількість з них позначена українським фольклором та етнографією, котрі виконував на замовлення. Нарбут милувався старовинною архітектурою, дерев’яними церквами, про які згадувала його дружина В. П. Кир’якова, подорожуючи з ним різними українськими селами.

1919 року Нарбут взявся реалізувати свій задум-виконати цикл кольорових ілюстрацій до твору української клясики – поеми Івана Котляревського “Енеїда“. Це був останній, найважніший задум художника і, на жаль, не закінчений. Серія мала стати вершиною його творчої праці. Але і по тій одній ним створеній ілюстрації “Еней і його військо“ можна судити віртуозність самої композиції, яка складається з групи козаків та їхнього керівника Енея, постать якого зобразив простого, спокійного, позбавленого якоїсь динаміки, що виступає в самому центрі твору. Уся парадна картина насичена переважно червоно-сірими кольорами. На голові Енея блищить золотий шолом із широким пір’ям. З-під багряного плаща, що спадає з плечей головного героя вниз, вирисовується фігура іконографічного характеру, немов без крил архангела Михаїла, та козацька шабля позаду його лівої ноги. Обличчям він повернений до своїх вусатих козаків з рушницями на їхніх плечах. Ліричної краси твір Нарбута в дечому нагадує композиції старовинних українських гравюр 18 століття.

Обидві революції 1917 р., лютневу в березні і жовтневу, як в Росії, так і в Україні, Нарбут-член комітету “Мир искуства“, радо привітав. Тому наприкінці жовтня він переїхав до Києва, заявивши: “Я Московщину не люблю, хочу віддати Україні всі сили“, і щоб працювати на ниві національної культури. Мистець жив Україною, безмежно любив її мистецтво, трудився для його збагачення своїми творами, спрямованими проти російського самодержавства. Хоч його не вважалося політичним діячем, радше будівничим Української Державної Академії Мистецтв, заснованої за Центральної Ради 5 листопада 1917 р., у котрій був обраним її ректором і керівником графічної майстерні, на прохання когось із її представників та на державне замовлення виконав для неї проєкти герба, печаток, поштових марок, й передусім – грошових знаків. Він зрозумів, що новій Українській Народній Республіці (УНР) потрібно було негайно мати свою власну символіку, а головно в грошах, для якої усім своїм мистецьким хистом і вмінням створив високої мистецької вартості так звані државні кредитові білети 10, 100 і 500 гривень. Ці та інші грошові одиниці-карбованці за малюнками мистця Нарбута друкувалися в Берліні, й то чому ними захоплювалися друкарські фахівці в Німеччині, Франції та деінде. Дослідники тих же “нарбурових“ грошей у радянські часи “пришили“ Нарбутові “анафему“ за співпрацю з національною Українською Центральною Радою (УЦР), яка, на противагу більшовикам у Києві, 20 листопада 1917 р., проголосила Українську Народну Республіку. Після її поразки, 29 квітня 1918 р. в Києві, на відміну від УНР, було проголошено “Українську Державу“, очолену гетьманом Павлом Скоропадським. Чекаючи на встановлення Радянської влади в Україні, Нарбут відгукнувся досить гострою карикатурою на гетьманщину, надавши їй наголовок “Пес мочащий“ (1919). Аналізуючи цю графічну роботу, виконану пером і тушшю, радянські мистецтвознавці визнали її за одну з кращих. Вони встановили, що Нарбутові вдалося “зганьбити гетьманські клейноди“ – булаву і шапку, на які собака, піднявши задню ліву свою лапу, щіє якраз на самій Софійській площі. Позаду кам’янистої бруківки мистець зобразив Софійську дзвіницю, бані Софійського собору та вузьку і високу щоглу, на вершку якої чітко видніє стилізований тризуб – герб Української Держави та знамено українського націоналізму, всупереч радянському серпу і молоту.

У приватному житті майстра неповторного хисту, незрівняного генія, було по-різному. Молодому сподобалася глухівська гімназистка Марія Біловська. Але під час двох років зустрічей з нею, чомусь пробувала його оминати. Ревнивий Нарбут довго не зміг помиритися з тим, коли вона поїхала з сином місцевого поміщика на прогульку кіньми. У Петербурзі спробував віддати своє серце уже розлученій з Іваном Білібіним Марії Чемберс. Матір двох дітей відмовила Нарбутові. Подруга Аґнеси Нарбут, молодшої сестри Юрія, Віра Павлівна Кир’якова також сподобалася маляреві, котрому після кількох тижнів побуту з нею влітку у Нарбутівці, не виходила з голови. Із початком жовтня 1912-го до кінця року написав до Віри біля 20-ти листів із Петербургу. Спільно намітили день їхнього весілля. 21 грудня Нарбут появився у с. Круглик, де зустічався з батьками Віри – Павлом Григоровичем та Олександрою Федорівною Кир’яковими. 7 січня 1913 р., Юрій і Віра побралися у церкві села Хохлівка без згоди його батьків у присутності священика о. Михайла. Молоде подружжя тішилося народженням першої Мариночки 1914 року й сина Данила 1916-го. Війною, доля Марини закинула її аж до далекої Австралії, де вона стала відомою балериною, а Данило став художником театру. З північної столиці чоловік писав до дружини листи, посилав їй гроші на проживання. Незадовго після поселення усієї сім’ї в Києві з трирічною Мариною та 12-місячним Данилом, велика любов їхніх батьків завершилася розлученням, коли Нарбут відвіз родину на дачу свого приятеля Миколи Біляшівського, щоб там діти виздоровіли. Після кількох місяців, Віра повернулася до свого помешкання, яке подружжя Модзалевських зовсім омеблювали своїми, і його господинею стала Наталія. Сварка закінчилася тим, що Віра покинула квартиру. Юрій Іванович вдруге поженився із жінкою свого найближчого друга Вадима Модзалевського, Наталією Гайовою, 7 січня 1919 року. Юрій Нарбут помер у Георгіївській лікарні. Ховали його з великою почестю. Труну везли на возі, обложеним килимами через увесь Київ на Байкову гору, де й було поховано його поруч могили Миколи Лисенкa. Українські науковці, та й не тільки, й дослідники графічної спадщини Нарбута неодноразово аналізували його твори, писали не лиш про його художні твори, але і про їхню українскість у модерному мистецькому розумінні, які затуманили петербурзький період майстра. Писали в минулому про Нарбута: А. А. Сидоров-“Г. І. Нарбут“ (1922, 1928); Федір Ернст – написав передмову до посмертного каталогу творів, яких виставка відбулася в Києві 1926 року; Павло Баліцький – “Спогади про Нарбута“ (1926); Микола Зеров – “Мої зустрічі з Г. І. Нарбутом“ (1927); Володимир Січинський (1943); Євген Маланюк (1944); Леонід Владич (1957); Платон Білецький (1959, 1985); Юхим Михайлів (1961); І. С. Диченко (1966); К. П. Стрижак (1971); Іван Кейван (1977); Iгор Римарук (1984); Сергій Білокінь (1983, 1984, 1985, 1989, 1996, 1997); Андрій Бойко (1990); Олександр Рибалко (1990); Віктор Заїка (1991); Микола Шудря (1996); Віталій Ханко (1997); Григорій Міщенко (1998); Марта Гавришко (2015); Ірина Носик, Петро Мегик, Василь Луців, Всеволод Кармазин-Каковський, Олександр Оглоблин, Олександр Федорук, Мирон Левицький, М. Безхутрий та ряд других осіб, які намагалися висвітлити життя і творчу працю найвидатнішого українського графіка новітньої доби, мистця могутнього таланту, що плідно працював графіком на початку ХХ століття.