Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.
Із попереднього числа
Блискучий майстер графічного мистецтва Юрій Нарбут прожив в Україні майже три роки, з 1917 до травня 1920-го року. За той час найбільшого розквіту сил у Києві він зумів створити величезну кількість знаменитих різноманітних графічних творів і нав’язати добрі відносини з учнями. У плеяді таких його студентів-послідовників були Микола Алексєєв, Марко Абрамович Кирнарський (1893-1941), Лесь Кирилович Лозовський (1900-1922), Олексій Васильович Маренков (1888-1944), Антон Хомич Середа (1890-1961) та ряд других. Далі мовитиметься про першого з них згаданого вище – Алексєєва Миколу Васильовича. Народився 19 березня 1894 р. в Києві, а помер 2 лютого 1934 року в Ленінграді, на що вказують окремі гасла в різних словниках і довідниках. Але у редакційній статті львівського ілюстрованого мистецького журналу “Мистецтво“ з 1935 р. – органу АНУМ, на 21-ій і 22-ій сторінках наведено: “Восени минулого року помер у Москві видатний український мистець – графік Микола Алексіїв…“. На цьому місці прикро навести про те, що в нашій літературі мистецтвознавства допущено такої помилки. Прізвище Алексєєв згадується в багатьох радянських книжкових виданнях, словниках та деінде, то ж в такому виді, буду про нього писати далі, бо, мабуть, назвисько Алексіїв, що звучало в минулому дуже по-українському, а може “буржуазно-націоналістичне“, не вміщалося в рамки радянських мистецтвознавчих пристосуванців. Життя Миколи Васильовича обірвалося тоді, коли в нього ще не виповнилося 40 років. Про його навчання, спершу в Київському художньому училищі під кермом мистця Федора Кричевського (1879-1947), й опісля у професора і ректора щойно новоутвореної Української Академії Мистецтв Юрія Нарбута, підтверджують численні показники: “Історія українського мистецтва“, Українське радянське мистецтво 1920-1930-х років“ (Л. Попова, В. Павлов, Київ, 1966, стор. 46), “Українське радянське мистецтво 1920-1930-их років“ (В. Павлов, Київ, 1983, стор. 140) та ряд словників і довідників, призначених українським художникам. У котрому місті Росії не проживав би Алексєєв, покинувшу Україну 1923 року разом з іншими художниками, де було легше жити, з графічним мистецтвом не розлучався. Після оздоблення альманаху “Слово“ 1922 року, він здобув собі увагу широкого кола громадських установ, літратурних організацій, книжкових видань та книгоспілок, передусім в Росії. Там створив кількасот графічних праць, головно ілюстрації для обкладинок до “Шевченківського“ і “Пушкінського“ збірників (1924). Юрій Нарбут звернувся до оформлення таких казок Ганса Андерсена “Соловейко“, “Стійкий олов’яний солдат“ та “Старий вуличний ліхтар“, як рівно ж до казок-байок Івана Крилова. Тож за його прикладом ліричного обдарування Алексєєв, що був особливо вибагливий до своїх робіт, оформив обкладинки казок “Горобець та билина“ (1924) та “Ріпка“ (1925). Важливими ілюстраціями доброго знавця українського графічного мистецтва в минулому збереглися виконаними ним ілюстрації до клясичних творів літератури, як напр.: книги шведського географа – автора багатьох репортажей із подорожувань країнами Азії та Америки – Свена Гедіна (1865-1952) “Завойовники Америки“, до книги творів Еміля Золи “Шахтарі“ (1927), а також письменника дитячої літератури Віталія Біанки (1894-1959) та його збірки творів “На великому морському шляху“ і до збірок творів письменників: Максима Рильського “Синя далечінь“ (1922), Івана Франка (1925), обкладинок роману Юрія Яновського “Кров землі“ (1927) та книжки Степана Васильченка “Олов’яний перстень“ (1930). Своєю легкою рукою досвідченого графіка вкладав до них “казкові лінії“, накладаючи їх на білі аркуші паперу. Алексєєв розумів, чого вимагало графічно-книжкове мистецтва з друкарською справою. Старався виконувати свої рисунки здебільшого пером, місцями пензлем і тушшю. Доказом того є графічна робота обкладинки до казки “Ріпка“, попередньо згаданої, та його малюнки до неї. У нашому випадку, нарбутівець добре знав, до котрої ілюстрації підходив шрифт, щоб, поєднавши їх разом, мали високий графічний і артистичний рівень. Свої рисунки вкладав у рамки з усіх чотирьох сторін (“Кров землі“) а також до обкладинки підручника О. Бернашевського і Г. Васильєва “Живий рахунок“ (1923), виданого “Книгоспілкою“ в Києві. Та сама спілка видала буквар-читанку “Перший крок“ Я. Чепіги з обкладинкою роботи М. Алексєєва (1923). Особливо приваблива вона тим, що на ній зображено символи квітучого розвитку будівництва соціалізму: паровоз, літак, робітників-ковалів, слюсарів, мулярів, мужчини з прапором із зіркою на ньому та літерами С. С. Р. Р.
З-під його руки постало багато цікавих технічно і стилево завершених творів. Він вдало оформив 12-томну збірку творів Лесі Українки (Харків, 1926) та напередодні смерті поему Миколи Гоголя “Мертві душі“ (1934). Маючи на увазі те, що контрасти чорного кольору на білому мають значно велику виражальну силу, то графік пристосувався до таких засобів і вимог. Виразно їх будував на традиційних формах, аналізуючи народний фольклор. Микола Алексєєв здобув своїми працями мистецьке ім’я, сукупність яких має глибоке мистецьке значення. Шкода тільки з приводу його несподіваної смерті, яка обірвала життя відданого своїй професії мистця і шляхетної людини, яка далеко від рідного Києва не забувала своє коріння і свою українську культуру. Властиво, його графічні твори, як також його численні екслібріси, напрочуд збагатили її і ввійшли в історію української графіки. Із рубрики “Хроніка“, поміщеної на 26-ій сторінці “Мистецтво“ (АНУМ), довідуємося, що на другій виставці “Сучасна українська графіка“, що тривала від 29 травня до 26 червня 1932 р. в залах Музею НТШ у Львові, було представлено твори художників Радянської України, в числі яких вказано й ім’я Миколи Алексєєва. Більше про його життя і графічну діяльність можна довідатись із статті Еріха Федоровича Голлербаха (1895-1942) під наголовком „Графіка М. В. Алексєєва“ (“Бібліологічні вісті“, 1927, ч. 4, стор. 85-90). На цьому місці слід навести заувагу Леоніда Череватенка, автора статті “Мала графіка книгозбірень“, адресовану московському мистецтвознавцеві Я. Бейлінсону, який до славетного київського ювілею уклав і видав мініятюрний альбом “Київ і кияни в екслібрисах“, а в ньому хотілося бачити бодай одну “єдину достовірну роботу М. Алексєєва, одного з перших українських радянських екслібристів“, але, на жаль, він чомусь цього не зробив (журнал “Вітчизна“, ч. 12, 1982).
Хто був Бальмен Яків Петрович? Український художник-аматор, про котрого поміщені короткі довідки: в десятитомній “Енциклопедії Українознавства“ (Париж-Нью-Йорк, 1955, том І, стор. 87), сімнадцятитомній УРЕ (Київ, 1959, том І, стор. 432), “Словнику українських художників“ (Київ, 1973, стор. 16), у першому томі “Шевченківський словник“ (Київ, 1978, стор.56), “Енциклопедичному довіднику“ (Київ, 1992, стор. 45-46), “Біографічному довіднику“ (Київ, 1997, стор. 39) та безліч інших згадок у книжкових виданнях: “Життя Тараса Шевченка“ Павла Зайцева, “Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка“, “Життя і творчість Тараса Шевченка у документах, фотографіях, ілюстраціях“, “Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників“, “Доля“, “Мистецтво оформлення “Кобзаря“, чотиритомний “Кобзар“ (д-р Леонід Білецький, Вінніпеґ, 1952), “Т. Г. Шевченко. Життя і творчість“ (Євген Кирилюк). Перелік подібних видань можна було б продовжити. Побіжно назвав його ім’я П. Лопата, коли написав статті, поміщені на шпальтах газети “Міст“, що торкалися Шевченкових поем та ілюстрацій до них різними мистцями. Дещо більше мені випала думка про Бальмена нагадати в цьому матеріялі. Не згадати про цього “іскренного, доброго і незабутнього“ друга Тараса Шевченка було б гріхом. Поет назвав Бальмена такими щирими словами, мабуть як нікого іншого із своїх друзів. Навіть присвятив йому свою поему “Кавказ“, написану 18 листопада 1845 р. в Переяславі. Причиною до написання цього передового твору в українській літературі стала смерть величезного поетового друга графа Яківа де Бальмена, старшини російського війська-ад’ютанта, який загинув у боротьбі кавказьких народів Даґестану та Чечні під проводом їх вождя Шаміля проти колоніялізму царської Росії. У цій саме боротьбі 14 липня старого стилю або 26-го нового 1845 року загинув Бальмен якраз під час сутички з чеченським загоном, коли російські війська розбили Шамілеву стоянку – аулу Дарго і його даргінців, і відступали в горах із своїх позицій. Здається, що від брата Сергія, на три роки молодшого від Яківа, Шевченко довідався про його загибель на 32-му році життя.
Яків де Бальмен народився 29 серпня 1813 року в селі Ліновиця Полтавської губернії, де находився маєток його батьків. Петро де Бальмен, батько обох синів, подбав про те, щоб вони виховувалися в добрих умовах. Найняв учителя, котрий займався своїми вихованцями, щоб осягли основні загальноосвітні пердмети: російську історію і граматику, географію, фізику, математику й алгебру, а також чужі мови. Навчав їх любити і літературу та мистецтво, природознавство, що так були потрібні для здачі екзаменів із вступом до Ніжинської гімназії. Плянував це зробити їхній батько, ліберальних поглядів, гостями котрого були його однодумці, налаштовані проти політики реакційної Російської імперії. Приходили в Линовицю навіть офіцери, бодай поскаржитися на безпорядки в армії за часів Олександра І та його наставника Олексія Аракчеєва – голови департаменту військових справ та начальника військових поселень, й одночасно порадитися і зробити з цих розмов відповідні висновки.
Яків де Бальмен вступив до гімназії в Ніжині 1830 року. У її клясах запізнався на рік старшим Євгеном Гребінкою та Олександром Афанасьєвич-Чужбинським, на три роки молодшим. Вчився Яків дуже добре, ім’я якого залишилось записаним до книги відмінних студентів. Мріяв отримати професорську посаду. Після закінчення повних курсів отримав гімназійний документ на дозвіл поступити на університетські курси до Петербургу. Але туди він не поїхав. У половині 1832 р. став на службі у полку воєнного поселення поблизу міста Чугуїв, в котрому народився український художник Ілля Репін (Ріпин) 1844 року. Військову службу в цьому полку Яків закінчив на початку 1837 року. Поженитись синові на гарній, але бідній Софії Вишневській, на прохання родички де Бальменів Тетяни Волховської, не дозволив батько. Опісля цього лиха, Яків почав більш серйозніше займатися літературною діяльністю. Додав до своїх попередньо написаних 12 повістей нові, створивши альбом 1938 р., в котрих зображував передусім бідолашне життя молодих офіцерів 30-их років ХІХ століття. Слідуючі твори він написав під час дальшої служби в Одесі, до яких додав кілька своїх ілюстрацій, збережених у його щоденнику.
Під час своєї першої подорожі по Україні Тарас Шевченко не оминув побувати в селі Мойсівці. Очікували на його приїзд сюди вже давніше, включно і Яків де Бальмен, котрий приїхав з Одеси. 29 червня 1943 р. гостювало у Тетяни Волховської пребагато осіб місцевих поміщиків і Т. Шевченко та Яків де Бальмен, на маєтку котрої відбулася їхня зустріч, познайомилися, посередництвом Євгена Гребінки, який супроводжував Шевченка по різних місцевостях. Це знайомство стало початком спільної дружби. Обидва ще зустрічалися й разом розмовляли. На запрошення Яківа, Шевченко був на садибі Бальменів у Линовиці. Їхні бесіди торкалися поезії та української літератури.
Від появи першого випуску Шевченкового “Кобзаря“ 1840-го року і його розповсюдження, згодом і по Україні, зокрема на Полтавщині, минуло кілька років. Хочеться вірити, що його примірник потрапив у руки Яківа Петровича, на обкладинці котрого чітко висувався рисунок роботи художника Василя Штернберга (1818-1845) – видатного майстра народних сцен. Тож не тільки цією картинкою сліпого кобзаря з хлопцем-поводиром, але і змістом вісьми поетичних віршів, поміщених у цій збірці, захопилися худжники – Яків і його родич Михайло Башилов (1821-1870). Обидва були знайомі Шевченкові, тож перший взявся ілюструвати “Кобзаря“, а другий долучився. На самому початку піднявся Яків переписати полум’яні слова поета польсько-латинською транскрипцією. До рукопису виконали по 39 ілюстрацій, до числа котрого належать заставки, кінцівки і наголовки літер. Цей увесь матеріял художники переслали Віктору Закревському до села Березова Рудка. Свідчить про це лист Яківа з Одеси до Закревського з датою 20 липня 1844 р., в якому читаємо: “Надсилаю тобі плоди нашої праці, моєї та Михайла Башилова. Вони написані латинськими літерами для того, щоб у разі фантазії Тараса видати це за кордоном усі могли б читати, особливо поляки. Це тобі не подарунок, а тільки надсилається на збереження, на випадок приїзду самого Тараса, кому ця праця присвячена, і робити з нею він може, що йому заманеться. Збережи ж його належною дбайливістю: саме тебе я обираю, як людину, що відчуває і розуміє зміст багатьох віньєток без витлумачення. Покладаюсь на тебе, як на кам’яну гору…“. Малюнки ці Бальмена і Башилова – високохудожні й виконані з глибоким розумінням Шевченкової поезії. Альбом “Wirszy T. Szewczenka“ зберігся, і находиться у рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.
У Березовій Рудці Шевченко запізнався з рукописом та ілюстраціями художників, але аж через рік пізніше, тобто 1845 р., коли він другий раз подорожував по Україні і навіть зробив до нього деякі поправки. На жаль, як я вже згадував у попередній статті, книга не побачила світла денного, “бо зміст до неї конфіскували царські жандарми. На щастя, якимсь дивом, збереглися ілюстрації – роботи обох художників, на підставі яких і було дано їм відповідну оцінку різними мистецтвознавцями…“ (дивись газету “Міст“, ч. 20, 2914). З їхніми репродукціями є змога познайомитися, поданих до різних книжкових публікацій, що торкаються імени Шевченка. Яків де Бальмен – нащадок шотландського аристократичного роду, захопився змістом двох поем Шевченка – “Гайдамаками“ та “Гамалією“. На противагу йому, Башилов створив рисунки для обкладинки до рукописного “Кобзаря“ та ілюстрації до шести таких поем Шевченка: “Катерина“, “Тополя“, “Іван Підкова“, “До Основ’яненка“, “Тарасова ніч“ та “Перебендя“. Яків Петрович є автором рисунку для титульної сторінки, для створення якого консультувався з Башиловим. Вона занадто перевантажена рослинними орнаментальними прикрасами, які окружили зображеного бандуристи з лівого боку та дівчини з крилами (чи ангела) з правого, між якими видно одноголового орла, під пазурами котрого є бунчук і булава. До нижньої частини ілюстрації художник додав двох козаків, а між них дату “1844“ на тлі вогнища. У центрі аркуша артистично виконаний напис “Wirszy T. Szewczenka“. Пером і тушшю він створив ілюстрацію до “Титаря“, до якої вніс даний момент, коли до його хати, світлом освіченої з печі, вдерлися поляки. Вони фізично знущаються над ним, похиленим вниз руками двох військовиків, і безрадному, третій тримає жар на лопаті, щоб поки ще живий, в халяви йому насипали. До слідуючого розділу в ній, під наголовком “Лебедин“, Бальмен створив ілюстрацію до таких рядків, які нагадують хвору сироту Оксану і бабусю в келії (дивись статтю П. Лопати “Ілюстратори “Гайдамаків“, газета “Міст“, ч. 9, 2016). Яківа де Бальмена слід вважати художником, який скомпонував заставку до поеми “Гайдамаки“ Шевченка, надавши їй назву: “Т. Г. Шевченко серед героїв поеми “Гайдамаки“ та ще одної, репродукованій у книжці Мечислава Гаска “Пошуки і знахідки“ (Київ, 1990). Із прецінною кінцівкою до поеми “Гамалія“ у рукописному “Кобзарі“ Т. Шевченка раджу познайомитись, поданою на 206-ій сторінці “Історії українського мистецтва в шести томах“ (том 4, книга друга). Передчасна смерть Яківа де Бальмена – молодого штаб-ротмістра та українця в боях за чужі інтереси, перервала його дружбу з Тарасом Шевченком, яка могла принести більше результатів та плодів для збагачення українського образотворчого мистецтва.
До переліку тих мистців та когорти найвизначніших українських малярів жіночої статі, котрої непощадна смерть скоротила її життя, належить Марія Башкирцева. Окремий спогад до 80-річчя з дня її відходу від нас написав Панько Мусієнко, а Ірина Книш написала дві різного змісту статті у сторіччя смерті Башкирцевої 1984 року. Одну з них опубліковано в газеті “Українське слово“ (11 листопад), а іншу помістив журнал “Жіночий Світ“ (листопад-грудень, ч. 11-12). На сторінках того ж самого періодичного місячника, письменника Михайла Слабошпицького під наголовком “Біла вередлива дівчина“ закінчився друкувати скорочений уривок з його роману “Марія Башкирцева“ (червень, 1986, ч. 6). До речі, коли він завершив писати свій роман і здав до друку 9 грудня 1999 р., що вийшов п’ятитисячним тиражем в Києві, наступного 2000-го, приїхав у Торонто, щоб цю 268 сторінкову книжку представив українському читачеві Канади. Її презентація відбулася 19 лютого в приміщенні КУМФ при вул. Блюр, ч. 2118. Михайла Слабошпицького вважається автором окремого есе, присвяченого йому улюбленій художниці під назвою “Від Гавронців до Парижа“ (“Вісті з України“, листопад, 1983), а також другого “Марія Башкирцева“ (журнал “Україна“, ч. 7, 1984). Досить довшого змісту написала Валентина Єрмоленко статтю з наголовком “Славна землячка“, опубліковану на одній із сторінок газети “Свобода“ (червень, 1987). Більшого формату статтю написали Дмитро Санжаревський і Кім Скалацький, назвавши її “Спалах“.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
