Художники, яким доля судила жити менше 50 років (Частина 3)

Тимко Бойчук

Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.

Із попереднього числа

Мовиться в ній про життя і мистецьку діяльність Марії та письменницький хист, навівши окремі сторінки з її “Щоденника“, датовані 1883 роком. Короткі згадки про нашу славну художницю написали Уляна Старосольська, Софія Наумович, Юрій Покальчук та інші особи – “анонімні писаки“. Деякі відомості про геніяльну дівчину з України в Парижі розкрив нам своїм блискучим пером Дмитро Донцов у статті “Звихнена слава“ (“Літературно-науковий вістник“, Львів, січень, 1925). Під назвою “Від Гавронців до безсмертя“ проведено радіопрограму, в котрій брали участь її ведуча Таїсія Косенко та Олесь Силин – видатний захисник культурної спадщини українськогіо народу та автор кількох інформаційних матеріялів, дедикованих Марії Башкирцевій. Пройшла ця програма в Києві 30 жовтня 1994 року у її стодесяту річницю упокоєння. До 150-річчя від дня народження високо пошанованої мисткині, популярної в усьому світі, написав дві статті Павло Лопата: “Відома в Україні, та більше у Франції“. Коротшого змісту було надруковано в тижневій газеті “Новий Шлях“ (20 листопада, 2010) і його більш об’ємну, на чотирьох сторінках журналу “Жіночий Світ“ (жовтень-грудень, 2010), доповнивши її чотирма чорнобілими ілюстраціями (трьома з її картин). Ім’я художниці виступає у всяких енциклопедичних довідниках, словниках, а також у четвертому томі другої книги “Історія українського мистецтва в шести томах“ (Київ, 1970, стор. 112). Там же ж находиться репродукція одної з найвідоміших картин М. Башкирцевої “В студії Жульєна“ (1881). В останніх двох рядках із десяти їй призначених, наведено: “…Життя Башкирцевої обірвалося на самому початку її творчого шляху, однак і ці твори, що вона встигла виконати, свідчать про яскраву і щедру обдарованість художниці“.

Не зважаючи на вище сказане, про неї та про її твори, мені слід висловити кілька думок. Народилася вона 23 листопада 1860 року в селі Гавронці на Полтавщині, й померла 31 жовтня 1884 року в Парижі, не маючи повних 24 роки життя. Пішла дуже молодою, але залишила за собою незабутні картини і свою сповідь у “Щоденнику“, в котрому зізналася, що “я можу любити тільки мистецтво і цьому присвятити життя…“. І так сталося, так сповнилися її мрії. З раннього дитинства у Марійки виявився хист до співу, музики, але їй пророкували велике майбутнє в мистецтві, особливо в образотворчому. Відзначив це відомий київський художник польського походження Вільгельм Котарбінський (1849-1921), у якого в Римі Марія, подорожуючи по Італії і відвідуючи музеї Венеції, Флоренції та Риму, почала вчитися живопису. Вибір на це зробила її мати Марія Степанівна (Бабаніна) тому, що незадовго перед тим Котарбінський отримав звання “Першого римського рисувальника“. А далі так склалося, що через ознаки хворби легенів десятирічної доньки родина Башкирцевих переїхала до Ніцци, щоб на Середземноморському узберіжжі донька могла лікуватися.

Перші вдалі спроби Башкирцевої з’явилися саме в цьому французькому курортному місті, в котрому тринадцятирічна дівчинка малювала його вуличних продавців овочів, квітів, візника з осликом та дітей. Вдома малювала портрети родичів та знайомих. Не виповнилося їй сімнадцяти років, як з переїздом родини Башкирцевих до Парижа 1877 року вродлива дівчина поступила до популярної тоді Академії, керованої проф. Рудольфом Жульєном. Про своє творче життя Марія внесла до свого “Щоденника: “Мені здається, що ніхто не любить так всього, як я: мистецтво, малювання…“. Отож, наполеглива творча праця полтавки постійно зростала і ставала популярною. Хоч кволою, випередивши своїх старших роками студентів, Марія одержала золоту медаль в академічному конкурсі. Картина “Молода жінка, що читає“ (1880) привернула на себе увагу багатьох майстрів живопису. Не минуло й одного року, як на Паризькій виставці в Національному салоні Франції 1881 року її картиною “В студії Жульєна“ захоплювалося чимало фахових критиків мистецтва та мистецтвознавців. Цей твір зберігається в Харківському музеї образотворчого мистецтва, в якому наші знавці живопису самої Башкирцевої ствердили, що в ньому, так складному композиційному образі, є зображення самої художниці. Працювала вона з восьмої години ранку до шостої вечора, крім обідової пори. Відганяла від себе гіркі думки про свою хворобу і знаючи, що приходить кінець її життю, старалася більше малювати і щоб кожен день був для неї подвижницьким. Постійно була зайнята за мольбертом, створивши понад 150 сюжетних картин і портретів, багато ескізів та високо оцінений у світі літературний твір “Щоденник“. До переліку її творів слід додати: “Портрет парижанки“, “За книгою“, “Жан і Жак“, “Жіночий портрет“, “За картами“, “Жінка з букетом бузку“, “Автопортрет з палітрою в руці“, “В майстерні Марії Башкирцевої“, “Осіння алея“, “Під парасолькою“, “Схованка за фортепіяно“, “Зустріч“, “Сміх: триптих“, “Весна“, “Квіти“, “Півонії“ та багато інших, переважно етюдів, які художниця створила на рідній Полтавщині, куди вона з Франції поверталася кілька разів. Картинами нашої відомої української художниці пишаються знані музеї не лише в Україні, але і в Росії, Франції, Італії, Німеччині, Данії, Люксембурзі, Америці та деінде.

Не пожалувала смерть одного з непересічних і надійних мистців – Тимка Бойчука, який народився 27 вересня 1896 року, а помер 13 липня 1922-го. Несподівано, на двадцятишостому році свого життя, скосила його хвороба сухот. Одного осіннього сонячного дня 1921 року на лаві сидів хворий на туберкульоз молодий Тимко. Хотів подихати свіжим повітрям, але кашель не давав йому спокою. Огортався в старий кожух, щоб було йому тепліше. Недуга втомлювала його худорляву постать і змушувала заплющувати очі. Кашель мучив Тимка, часом від нього здригувався, щоб насолодитися сонячним промінням. Побачити на п’ять років старшого свого друга прийшов Микола Рокицький, близький знайомий з Академії Мистецтв. Він співчував Тимкові, тож сів біля нього і обняв рукою худі плечі. Щоб відвернути свого товариша від сумних думок, Микола почав розмову про творчість Джотто (Giotto di Bondone), якого мистецтво любили обидва. Мріяли виконати спільно фреску “Мадонна з Ісусом на троні та ангелами і св. Франціскою“ Чімабуе (Cenni di Pepo). Здійснити свою мрію Тимкові не пощастило. Захід сонця тієї осені був останнім в його житті. Перемучив зимові місяці, зрешту і весняні, а потім…в липні місяці його не стало серед живих. Хворого і нездужого Тимка бачила й Оксана Павленко. Вона про це сказала його братові Михайлові, а він їй порадив шукати лікаря. Оксана розповідала, “А у мене був один знайомий, безкоштовний лікар, що славився як діягност… От привела я Тимка до нього. Він попросив його роздягнутися, і коли в обличчя йому дивився, то посміхався і говорив бадьорим голосом, а коли повертався до мене, з нього наче машкара спадала, і обличчя у лікаря ставало суворе. “Одягайтесь… А тепер вийдіть“- сказав лікар. А мене він повідомив- “Безнадійний. Врятувати неможливо. У нього в грудях пожежа, обидві легені охоплені вогнем“… Скоро Тимка не стало“. Була це втрата надійного перед тим студента свого брата Михайла Бойчука (1882-1937) та майбутнього мистця, в школу якого ходив Тимко, на 14 років молодший. Старші брати від Михайла також повмирали на сухоти і то в молодому віці. Допомагати при господарці батькові, багатодітному рільнику в селі Романівка на Поділлі, тепер Тернопільської області, лишився лиш малолітній Тимофій Львович та сестри. Михайло тоді вже навчався в Краківській академії красних мистецтв (1899-1905), а згодом у Парижі. Коли він повернувся з Франції до Львова у вересні 1910 року, занимався розписами у каплиці “Дяківської бурси“ на теперішній вулиці Озаркевича, у церкві колишнього монастиря отців Василіян в селі Словіта, а також у Преображенській церкві в Ярославі (Польща). Одної днини Михайло зайшов до рідного дому. Спостерігши рисунки Тимка, похвалив його, і підказав не зрікатися любимого зайняття. Вибираючись працювати над реставрацією церкви широко відомої родини Розумовських в с. Лемешах біля Козельця на Чернігівщині на самому початку 1914 р., Михайло долучив свого брата до групи співробітників, маючи надію, що він пригодиться до будь-якої роботи. Радий Тимко брав на свою відповідальність різні допоміжні праці під опікою і керівництвом Михайла, біля якого від тоді постійно тримався.

З початком війни влітку 1914 р., оба Бойчуки поневірялися на засланні як громадяни Австро-Угорщини. Під час революції 1917 р. і їхнім звільненням, повернулися до Лемешів, й опісля до Києва. Досвідченим педагогом у мистецьких ділянках М. Бойчук приєднався до перших професорів Української Академії Мистецтва, які погодилися надати йому допомогу й заснувати при ній свою власну школу. Першим, хто вписався на студії в його майстерні, був його брат. У стінах цієї Академії, останніх п’ять років свого життя, Тимко лишався студентом. Своєю впертою натурою встигав проходити всі навчальні курси та засвоювати впливи і принципи від свого брата. Формував виняткову індивідуальність.

Продовження у наступному числі