Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.
Із попереднього числа
Під кінець 1919-го і на початку двадцятих років стали популярними в Україні настінні розписи для пропагандивних цілей радянської влади. Прийшлось прикрашувати казарми червоного війська, вагони, молодіжні клуби та домівки по містах і селах України. Луцькі війскові будинки в Києві були чи не першими, у котрих група молодих студентів Академії виконали 14 тематичних композицій (1919). У складі цієї бригади були переважно учні школи Михайла Бойчука: Іван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко та Тимко Бойчук. Праця, побут і трудяще життя робітників і селян були темами цих розписів. За те, що над ними працювали монументалісти-“бойчукісти“, радянські художники, організовані в Асоціяції революційного мистецтва України (АРМУ, 1925-1932), які “скотилися на буржуазно-націоналістичні позиції“, суперечливі і хибні щодо комуністично-партійних програм та соцреалістичних вказівок і вимог, у 30-их роках, за кількома сумнозвісними постановами “про побудову соціалізму“, їх було знищено.
Мистецька спадщина Тимка Бойчука досить багата на рисунки, роботи створені під час двох з половиною років інтернування на сході Росії, агітаційні плякати, театральні завіси та декорації, зроблені на замовлення. На них видко руку доброго майстра, досвідченого маляра-артиста, котрий в майбутньому міг би створити цінні твори з його творчими мистецькими пошуками. Вказують на це його станкові картини, котрі присвячені бідному життю галицьких селян: “Садять картоплю“, “На пасовиську“, “Годівля свиней“, “У шевській майстерні“, “Торгівля насінням“, “Біля яблуні“ та ряд інших. Вони невеликих розмірів, намальовані темперою на дерев’яних дощинках. Обидва бойчукісти, І. Падалка й Т. Бойчук, є авторами кількох ілюстрацій до збірника для дітей “Барвінок“ (1919). Стилістично вони казкових форм, що так притаманні школі М. Бойчука з її лінійною побудовою різних площин. Обкладинку вони прикрасили постатю маленького хлопчика на колінах з похиленою в правий бік головою до голови котика, тіло якого він обнімає і пригортає до себе. Ілюстрація наскрізь пронизана українськими народними мотивами, характерними нашому мистецтву. На підставі тверджень радянських мистецтвознавців, “винятково вдалим плякатом І. Падалки й Т. Бойчука вирізняється під наголовком : “Червоноармієць з рушницею, робітник з молотом, селянин з плугом доб’ють контрреволюцію“. Остання із числа згаданих вище картин Т. Бойчука “Біля яблуні“, що побудована на канонах іконопису, настільки важлива в історії українського мистецтва, наскільки вона стала стимулятором для діяльності художників – його сучасників та наступних поколінь. Подібну композицію до неї створив Микола Рокицький (1901-1944), напрочуд кольористично наближену до Тимкової, яка доповнила стиль тодішньої образотворчої діяльності мистців 20-30-их років двадцятого віку. Цей саме віртуозний твір Тимка Бойчука “Під яблунею“ підштовхнув київську художницю Ніну Денисову створити картину аналогічної назви, як рівно ж і влаштувати персональну виставку в залях Музею українського мистецтва в Києві в липні 1993 року. А того ж самого року, в приміщеннях того ж Музею в Києві, здійснилася експозиція творів дванадцяти художників, присвячена пам’яті засновника школи новітнього українського монументального живопису Михайла Бойчука та його учням під чітко промовистою назвою “Біля яблуні“ (каталог, всі в ньому кольорові репродукції).
Олег Валенюк
На сорокавосьмому році життя відійшов від нас ще один мистець – Олег Валенюк, тільки на 90 років пізніше від смерті Т. Бойчука. Помер він раптово, зовсім несподівано, 6 серпня 2012 року в Торонто. Туди він добрався із Львова 2000-го р., де й поселився на постійно. Початкові дні, тижні й місяці року виявилися йому не зовсім сприятливими. Треба було від чогось на еміграції знов починати, жити на новому місці пербування. Меткий і енергійний, фізично і тілесно великої будови, здатний досягати своєї вимріяної мети, швидко зумів подолати всякі життєві перепони. Здобувши освіту в початковій школі у м. Долина Івано-Франківської області, де він народився 29 травня 1964 року, поступив у мистецьке Ужгородське Училище Прикладного Мистецтва (зараз Ужгородський Коледж Мистецтв ім. А. Ерделі), в котрому його викладачами малюнку був Василь Петрецький, а по художній обробці металу – Іван Маснюк (1979-1983). Зразу після служив військовиком в Радянській Армії (1983-1985).
Двадцятиодинрічний Олег почав серйозніше роздумувати над своїм майбутнім. Мистецтво, назагал, наповняло його будні. Та поки через один рік рішився поступити до Львівського Інституту Прикладного і Декоративного Мистецтва (зараз Львівська Академія Мистецтв), працював художником-оформлювачем в художній майстерні.
З відділів моделювання та обробки шкіри Львівського інституту (тепер Львівська Національна Академія Мистецтва) Олег Валенюк перевівся на керамічний, де навчався протягом шести років (1987-1993). А після його закінчення, поїздки в Київ, знайомства з мистцями, передусім з львівським графіком-віртуозом Валерієм Дем’янишиним, Олега потягло в світ станкової графіки, зокрема офорти. Він далі вчиться, вдосконалюється, цікавиться українським мистецтвом, дохристиянськими культурами, аналізує і поєднує із сучасним мистецтвом. Такі свої нові твори-мініятюрні офорти, як “Ідол“, “Забуті обереги“, „Кам’яні вітрила“, “Гірські вітри“, “Місячне сяйво“, “Малинова гора“, “Жертвоприношення“, “Пташина гора“, “Скіфи“ та ряд інших, наповнював символізмом, котрими брав участь у міжнародних виставках графіки, бієнале, триєнале у таких країнах світу: Італії (1992), Україні (1993), Іспанії, Франції, Югославії, Україні, Норвегії, Польщі (1994), Канаді, Словінії, Японії, Швеції, Іспанії (1995), два рази у Львові (1996) та у місті Варна, Болгарії 1997 року. Протягом шести років, від 1993 до 1999 років, мистець працював у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. Труша. У педагогічній практиці опирався на глибоке вивчення і використання народного мистецтва в поєднанні з найновішими досягненнями світового мистецтва. Легко нав’язував контакт з студентами. Завдяки практичному знанню технологій кераміки мав цікаві досягнення у викладанні роботи в матеріялі. Дипломні роботи, керовані Валенюком, відзначались композиційною оригінальністю, експериментальним пошуком та досконалим технічним виконанням. Чудове оточення в коледжі відомих маестро, як Тарас Драган, Тарас Левків, Юрій Лесюк, Роман Безпалків та інших видатнтх мистців, збагачували і розширювали кола власних творчих зацікавлень, зокрема в кераміці, художньому металу і малярстві. У 1999-му році О. Валенюк отримав першу премію на другій всеукраїнській вистваці нетрадиційного текстилю.
Отож, маючи за собою неабиякий досвід у різних ділянках мистецтва та спосіб експонувати свої праці у відомих галеріях світу, Олег Васильович приїхав у Канаду 2000-го року з виставкою акварелей, офортів, ювелірної пластики. Виставка відбулася в березні в галерії Канадсько-Української Мистецької Фундації (КУМФ) та здобула великий успіх. З перших моментів перебування Олега Валенюка в Канаді, завдяки сприянню Олега Лесюка, скульптора, який на той час був виконавчим (екзекутивним) директором КУМФу, поринув у мистецький світ Торонто. По рекомендації і підтримці Лесюка він працював з групою канадських мистців над фільмом “Thomas and magic railroad“. Також був запрошений і співпрацював з ним в другому симпозіумі дерев’яної скульптури в пансіонаті ім. Івана Франка в Міссісаґа в липні 2000 року і над оформленням ресторану “Золотий Лев“. У жовтні 2000 року Олег Васильович брав участь у груповій виставці в Едмонтон, Альберта (газета “Українські вісті“, 18-31 жовтня). Слідуючого року відбулася виставка робіт Олега та Наталки Валенюків у галерії монастиря Матері Божої поблизу міста Оранжвіл, Онтаріо. Ці творчі успіхи спонукали Олега запросити свою сім’ю до Канади – дружину Наталку та дітей Надію і Любомира, які приєдналися в 2002 році.
Поруч праці у громадському житті українського Торонто, брався за пензлі і фарби, якими переносив на полотна свої думки, погляди, світобачення та духовні почуття. До якоїсь міри він відривався від свого оточення, занурювався в свою особистість, у свої ідеї, поставлені до своїх власних вимог. Такою мистецькою діяльністю позбувся від зображень природи чи реалістичних натюрмортів, художник прогресував, удосконалював свою малярську техніку, якою одночасно експериментував, духово зростав, і, до речі, філософував. У 2006 році став членом Української Спілки Образотворчих Мистецтв (УСОМ) в Канаді, в гурті якої, разом з дружиною, допомагав у організації різних вечорів, виставок та інших культурних імпрез. А якже ж йому було не належати до колективу українських мистців Канади, до групи якої належала його дружина. Однією з перших картин Олег Валенюк представився на ювілейній витавці в галерії КУМФ, що тривала від 12 до 26 листопада 2006 року, присвяченій 50-літтю Спілки та її діяльності з початком 1956 року. Картина великого розміру (68.5 см х 118.5 см), наповнена зовсім сірих кольорів, виконана акриликом на покритому венеційським гіпсом полотні, має назву “Лабіринт“. Приблизно таких живописних праць художник створив: “Джерело цивілізації“ (83 см х 100.5 см), “Соняшник І, ІІ і ІІІ“, “Покрова“, “В’їзд в Єрусалим“, “Родина“, “Крила Ангела“, “Калина“, “Яблуневий цвіт“, “Квіти“, “Сад“, “Ангел“, “Філософія життя“ та багато інших, які опинилися в приватних колекціях в Канаді. Олег Валенюк співпрацював з театром “Заграва“, і виконавши декорації для вистави “Бояриня“, отримав почесні грамоти Міністерства Культури та Мистецтв України, а також Спілки Театральних Діячів України під час 50-ти ліття заснування “Заграви“ в Торонто. Олег Валенюк залишив великий доробок на канадській землі – розписи в Українській греко-католицькій церкві Святої Покрови та в Українській греко-католицькій церкві св. Михайла. У співпраці з дружиною мистець виконав іконостас для Української греко-католицької церкви св. Василія в Едмонтоні (позолота дружиною), дизайн приміщень і розпису бенкетного залу “Тризуб“ в домівці УНО, її бібліотеці та вестибюлі із скіфськими мотивами. Бенкетний зал “Княжий Двір“, Rosewood Winery at Niagara-on-the Lake, Holland Marsh Winery Newmarket, головне бюро офісу Images 2000 та мисливська кімната Smoking Room in Casa Loma, пишаються розписами роботи Олега Валенюка. Велику кількість розписів Олег, разом з дружиною, виконав у приватних резиденціях. За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність, Олег та Наталія Валенюки були нагороджені “Почесними грамотами“ Міністерства Культури та Туризму України.
Особисто я відвідав дім Олега Васильовича в Торонто на початку листопада 2011 року. Приємно з ним поспілкувався. Розповідав про науку в Ужгородському училищі, із стін котрого із своїм викладачем кілька разів вибирався мандрувати близькими до Ужгороду горами і долинами, розкладати мольберти, малювати красиві лісом покриті гірські хребти, розпалювати вогники і на їхньому полум’ї, підпікати сало і дуже смачно споживати його разом з чорним хлібом. Під час зустрічі з ним, приятельський і дружній Олег, показував мені рисунки, проєкти та інші матеріяли для викінчення на замовлення церквою. А коли ми обидва подалися на город за хатою, оповідав, як плянував весною наступного року відновити на кращий його вид, збудувати площадку для алтанки та переробити кам’яні сходи в інший напрям до похилого вниз городу. Та не так сталося, як гадалося.
Ім’я художника і скульптора Михайла Гаврилка також потрапляє до когорти тих мистців, котрі прожили коротко і лишили за собою помітні мистецькі шедеври. Проте більшу частину робіт якраз Михайла Гаврилка, народженого 5 вересня 1882 р. на хуторі Гаврилках на Полтавщині, було знищено. Навіть якусь частину його оригінальної графіки також спалили в печах Львівської національної бібліотеки. А спалили рівно ж і тіло Михайла живцем більшовики, зловивши у партизанці і кинули до печі локомотиви, де він і згорів. Ця трагічна смерть настала восени 1920 року на двірці в Полтаві, а за іншими припущеннями – в Конотопі. Але про саму загибель М. Гаврилка існує кілька версій: помер від тифу, замордований руками більшовиків, загинув у одному з боїв Сірої дивізії, його розстріляно – страчено.
Зростав Михась у батьків-українців, в родині козацьких нащадків, національно свідомій з давніми традиціями. Крім цього, Полтавщина – чарівна земля, край багатою українською культурою, поселеннями скіфів і слов’ян 7-6 ст. до нашої ери, будували в Михайла світогляд революціонера й українського патріота, які в недалекому майбутньому сповнялися в нього у практиці. В Петербурзі потрапив у тюрму за організацію студентського страйку, разом із селянами з околиць Канева розігнав п’яних польських шляхтичів перед першою війною із могили Тараса Шевченка, яку вони намагалися осквернити, схопивши за ноги гуцула-стрільця, відважився крутитися і оббивати його головою по землі, і раніше закликав селян Миргородщини відбирати землі від панів та воювати проти москалів, щоб відлучити Україну від Росії.
Михайло Гаврилко навчався у Миргородській художньо-промисловій школі імені М. В. Гоголя на керамічному відділі. Учителем в нього був Опанас Сластіон (1855-1933), який на початку 1900 р., приїхав до гоголівської школи і був дуже корисним, бо читав лекції про осбливості українського орнаменту, значення кобзарства та творчість Тараса Шевченка, передусім поетичну.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
