Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

Художники, яким доля судила жити менше 50 років (Частина 5)

Sep 1, 2020 | Featured, Arts & Culture

Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.

Із попереднього числа

З тих часів Гаврилко пристрасно полюбив постать Кобзаря, котрому присвятив багато із своїх скульптурних, живописних, графічних, барельєфних і горельєфних творів. Після піврічного навчання в Центральній школі технічного малювання ім. барона Штіґліца в Петербурзі 1905 р., майже піврічного перебування там у слідчій в’язниці, а потім за його активність у пропаганді проти царської політики, знов і знов, був арештованим. Щоб не попасти в Сибір, 1907 р. переїхав до Львова, звідки назабаром подався до Кракова, і з погруддям Т. Шевченка в руках, поступив до Академії мистецтв. Стипендіянтом Наукового Товариства ім. Шевченка і також письменниці Наталії Кобринської та родини д-ра Гриця Лучаківського на кафедрі скульптури був серйозним і розумним студентом у майстерні знаного скульптора Костантина Лящки. Він вважав Михайла одним з найкращих учнів, якого за пластичний твір “Копач“ було нагороджено. Під час науки в Кракові він познайомився з Оленою Гордієвською з роду Крушельницьких. Вони одружилися і 25 грудня 1919 року в Станіславові народилася в них єдина донька Надія-Оксана. Після закінчення академії (10 семестрів), з 1913 р., Гаврилко перебував у Парижі, працюючи у робітні французького скульптора Еміля Бурделя. З поверненням в Україну, від 1914-го р., був вояком Українських Січових Стрільців (УСС), спочатку простим, а потім четарем. У роки війни переходив від Києва до Хотина, Болехова і Семиківців, й від Чернівець до Львова, від Ґордона поблизу Мукачева до Стрия та в інші волинські місцевості. У рядах УСС творчо працював як скульптор, виліпивши погруддя Василя Дідушка (1915), а також, як вдалий рисувальник, створивши немалу кількість портретів тушшю та олівцем: Андрія Жука, Ярослава Біберовича, Олександра Колесси, П. Дятлова та інших йому знайомих військовиків. Спроєктував уніформи для військовиків Сірої дивізії та нарисував кілька десяток дружніх шаржів, до переліку котрих можна згадати таких осіб: Костя Левицького, Євгена Олесницького, Володимира Бачинського, В. Темницького, Е. Любаревича та ряд других, надавши їм назви “Голови чоловіків“. Брав участь у діяльності Пресової квартири УСС, про якого, як полтавського козака, залишив таку характеристику Осип Назарук: “Се одна з найоригінальніших постатей нашого стрілецтва взагалі. Оригінальна і виглядом, і поведенням, і минувшиною, і своїми духовними інтересами… Сильно збудований, кремезний, бльондин з прозрачно синіми очима і надзвичайно сильним організмом…“.

Михайло Гаврилко вславився потужним проєктом пам’ятника Шевченкові в Києві. Це був один з найбільш монументальних проєктів, на педестал якого поставив повного ростом поета в киреї, оточений внизу групою вояків, жінок і селян. Але пам’ятник не підходив до вподоби членам Об’єднаного комітету і проєкт відкинули. На цей випадок Евген Чикаленко – визначний громадський діяч і публіцист відізвався: “…проєкт Гаврилка треба було б переробити і вийшло б зовсім не погано…„ (“Щоденник“, 23 грудня 1912 р.). “Батька Тараса“ мистець нарисував дуже схожого ще 1907 року (папір, олівець). Реалістичного стилю скульптор створив такі роботи: “Гануся“ (1909), погрудний “Портрет Маркіяна Шашкевича“ (1910), “Жіночий портрет“ (1911), “Чоловічий портрет“ (1912), “Портрет Юрія Федьковича“ (1914) та погрудний “Портрет Тараса Шевченка“ (1914), встановлений в українській гімназії в м. Кіцмані на Буковині й у Косові та бюст поета для будинку Полтавського театру (1919). Із слів Оксани Пеленської, авторки книжки “Український портрет на тлі Праги“ (Нью-Йорк, Прага, 2005) довідуємося про те, що в Музеї визвольної боротьби України в Празі, заснованому 1925 р., знаходилися два твори Гаврилка: велике скульптурне погруддя Т. Шевченка та портретний рельєф Кобзаря, створений з теракотової глини. До тематичних композицій скульптора належать: “Прощання“, “Бандурист“, “Козак на коні“, “Козак і дівчина“, “Каменяр“, “Сироти“ та “Поляглим за волю України“. Останньою його роботою залишилася відомою-бюст Т. Шевченка для Полтавського музею Миколи Гоголя з написом на погрудді поета: “Обніміте, брати мої, найменшого брата“ (весна 1920 р.).

Життя фізичної сили мистця, високого ростом, несамовитої енергії, фізично великої будови, було бурхливим. Непосидючий, переїжджав з одного місця проживання до іншого, брав участь в організації Союзу Визволення України, відкривав перші українські школи на Волині й там захищав українських селян від насильства всяких панівних влад, як також, боровся проти полонізації Волині, безмежно шанував постать князя Святослава Завойовника, захоплювався поганськими божествами – Дажбогом, Перуном, як рівнож архангелами Михаїлом і Гавриїлом, любив мати до діла з ворогами, щоб зміг з ними боротися і будувати Україну войовничою. В одній із своїх промов, яку зафіксував Микола Голубець, він відзначив, наскільки український народ не виробив і не скристалізував українську національну культуру. Між іншим, він заявив: “Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й богзна які впливи викривили і покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчить про її українскість“. Він пропонував,- “Геть із сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже до культури наших прапредків, що мали своїх богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику і свою мораль…“. Гаврилко, справді, не один раз вживав фрази про поворот до поганства. Кінчаючи, слід навести слова самого скульптора: “Хочу послужити Україні, або як різьбар, або як вояк“, згадав його знайомий письменник Юрій Липа у свойому нарисі “Михайло Гаврилко“, додавши, “часто повторював він, і йому вдалося це виконати і в одній і другій ділянці“ (Журнал “Артанія“, 1997, ч. 3). На самий кінець важливо додати про те, що Ю. Липа (1900-1944) мав на меті написати монографічний нарис чи довшого змісту повість-оповідання про життя і діяльність Гаврилка, проте сповнити свій задум йому не вдалося, бо в серпні 1944 р. його не стало серед живих. Сорокчотирирічного лікаря замордували члени відділу НКВД в м. Яворів на Львівщині. Написати книгу, коли вже було свобідно, довелося Романові Ковалю, назвавши її “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею“, видану 2011 року.

Пішов з життя художник Валерій Гнатенко ніччю з 30 квітня на 1 травня 1987 року, котрому 16 березня виповнилося 40 років. Не сподівався він того, що після відсвяткування одного з половиною місяця від свого дня народження, відійде у вічність. Хоч довший час хворів на запалення очеревини й іноді підліковувався, але його, так би мовити, робота з мистецтвом, яким займався майже впродовж двадцяти років, оберігало від смерті, кормило його душу і серце, тримало при житті, запобігало від більших небезпек, наповнювало надією на краще майбутнє. Дуже тішився і радів кожною прийдешною хвилиною, наповненою можливістю виїхати до США або Канади, щоб там одужати. Старався досягти цього майже десять років. Виглядає із наведених вище слів, що людина плянує, але Бог керує. Із цього випадку виглядає, що смерть з косою була сильнішою, котрій підкорився Валерій Гнатенко. Першого травня приходили львів’яни з ним попрощатися, а 3-го були присутніми на його похоронних відправах.

Народився майбутній художник 1947 року в місті Рені Одеської області, південна частина якої розташована між гирлами двох рік – Дунаю і Дністра, яку в історії попередніх віків називали Буджацькою. Мальовничість степів рідного мистцеві краю привернула увагу в ранньому його дитинстві. У дитячій художній школі в Білгороді-Дністровському Валерій занйомився з основами образотворчої грамоти. Свої задуми та шкільські завдання реалізував, спершу, рисуванням плоских предметів, а саме, різних форм листя дерев, деяких знарядь домашнього вжитку та посудини хатнього вжитку, після чого слідували зайняття малюванням водяними красками. Та цих уроків навчання у цій школі для Гнатенка було недостатньо. Після чотирьох років у ній, 1964-го, поступив до Державного художнього училища в Одесі, де зображення людини, її анатомія та складові частини її тіла, пропорції постаті, а також поняття про живопис і його різноманітні види в кольорах, були невід’ємними основними фундаментами для їхнього вивчення студентом. Науку в училищі закінчив 1970-го року, й незабаром одружився із львів’янкою Стефанією Гулик, котра стала його вірною супутницею в житті мистця у Львові, в котрому знов став студентом Інституту прикладного і декоративного мистецтва. Навчався вечорами на керамічному відділі. Задля заробітку почав працювати в реставраційних майстернях, що виводили його в різні місцевості, напр.: в село Кути, відреставровувати з групою інших фахівців іконостас церкви. У вільний час від праці, у гурті своїх знайомих, Гнатенко виходив на етюди. Дуже ними захоплювався, під час яких вмів зовсім легко і сміливо спілкуватися з селянами, які відкрито угощували його домашніми харчами та овочевими продуктами. З тих часів спілкування Валерія із старшого віку дідусем, збереглася його картина “Пан Бляшка“ (полотно, олія, 1972). Цю роботу випередили створені Гнатенком на рік раніше дві картини під наголовком “Автопортрет І“ і “Атопортрет ІІ“. На попередньо згаданій, зображено літню людину, з широким капелюхом на її голові, від якої прийняв для себе її життєвий досвід. Не виявилася б пошана мистця до своєї моделі, не був би ним намальований один з перших портретів, монументального значення, бо художник концентрувався передати своє дружнє ставлення до собі близької людини. Таким підходом до близьких своїх однодумців, довірливих йому і приязних осіб, В. Гнатенко створив “Портрет батька“, “Портрет дружини“, “Портрет Люди“, “Портрет моєї жінки“, “Портрет професора Туркевича“, “Портрет Ігоря“ (Калинця), “Портрет Алли“ (сестри Валерія), “Жіночий портрет“ та ряд других. Вони позбавлені зайвих деталей, на яких відображено не так їхню зовнішність, а радше психологічний стан портретованих.

Володіючи технікою олійних фарб, Гнатенко намалював не мале число картин, на котрих видко сади, хати, сільські види, вітряки, обороги, цвинтарі, подвір’я, Козаків-Мамаїв, пейзажі різних селищ, дахи на хатах, Білгород-Дністровську фортецю, натурниці, акти і квіти. Пером і тушшю на папері мистець виконав кілька вдалих ілюстрацій до двох книг Павла Наніїва “Тричі продана“ (1972). Технікою гаптування він виготовив “Рушник, за полтавськими мотивами“, наповнений візерунками різного виду квітами. Знаменитий рушник цей, у квартирі покійного, прикрасив його автопортрет, повішений над постілю спочилого художника, якого ще минулого 1972 року кадебісти силкували зректися не тільки дружини, але і його творчих намагань, які, на їх думку, не вміщалися в рамки їхніх постанов. Партійно-тоталітарна система аж ніяк не рахувалася його творами, зрешту, не дозволяла виїхати йому закордон, щоб там йому було встановлено правильний діягноз недуги.

На закінчення подаю різні інформативні матеріяли із згадками про великого таланту художника. Написали їх такі автори: Ірина Стасів “Про смерть Валерія Гнатенка“ (журнал “Сучасність“, 1987, вересень, ч. 9), Олександра Магінська-Слободюк “Мій приятель-художник Валерій Гнатенко“ (збірник “Кафедра“, Харків-Львів, 1988, ч. 2, передрукована без відома і згоди автора на сторінках ж. “Сучасність“, 1988, листопад, ч. 11), Стефанія Гнатенко “Приватний портрет мого чоловіка“ (журнал “Наше життя“, вересень, 1989), Святослав Гординський “Виставка В. Гнатенка“ (“Свобода“, 21 березня 1990), Стефанія Гнатенко “Виставка творів Валерія Гнатенка“ (“Свобода“, 31 серпня 2007). У 70-річчя від народження і 30-ту річницю смерті Валерія Гнатенка, на одній із сторінок газети “Міст“ з датою 3 травня 2017 року появилася стаття Павла Лопати, доповнена фотографією “Художник Валерій Гнатенко зі сином Назаром“. Кілька других згадок-вражень із виставок творів Гнатенка, що відбулися в Українському музею в Нью-Йорку, написали в різні 80-ті роки невідомі особи, які появилися на сторінках американської “Свободи“ – органу Українського Народного Союзу (УНС).

Назар Гулин

Життя синові Петра Гулина, Назареві, обірвалося на 33-му році, 24 лютого 2003 року у Львові. Несподівана смерть, що забрала так молодого, позбавила його від подальшого мистецького розвитку. Відняла його фізичну присутність від сім’ї – дружини і двох маленьких донечок, для яких не стало чоловіка і батька, талановитого і досить плідного живописця та відомого маляра не тільки в Україні, але і поза її кордонами. Назар Гулин почав займатися мистецтвом в дитинстві. Виховувався в родині мистця Петра, народженого 24 червня 1942 р. в селі Соколівка Вінницької області, знаного учасника виставок в Ужгороді (1981), Варшаві (1982), Празі (1983), Львові (1987), Києві (1991) та в багатьох других містах Европи. Петро брав Назарову руку з пензлем і наводив її по полотні, підказуючи: “Отак, так, так, Назаре, треба малювати“. Це все почалося в Тернополі, де Назар народився 18 грудня 1970 року. Звідти поступив до Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша 1988 року. В ньому навчався на курсах малярства і графіки, які тоді викладали його батько, також адепт того ж училища, Н. Кирилова, дружина Петра, і Дмитро Парута. Закінчивши науку 1993 року, усамостійнився і став зразу співпрцювати із власником трьох галерій “МІРО“-одної в Празі, другої в Берліні та в містечку Снина (тепер Словаччина). Назву галерії отримали від їх засновника Мірослава Смолака – уродженця Чехословаччини. До речі, згадуючи цю галерію, варто нагадати про те, що під час виставкового фестивалю в Снині, що відбувався від 13-го до 17-го вересня 1995 р., брав участь П. Лопата. 21 його малярських творів, під назвою “Повернення“, було залучено до програми фестивалю в місті Гуменне, поблизу м. Снина. Експозиція здійснилася в одному з приміщень місцевого гуменського музею (дивись програмку фестивалю).

У своїй творчості Назар Гулин відхилився від реалістичних зображень людського тіла – постатей, живої фігури людини, які були основними предметами науки, головно останніх трьох років вишколу. У свої полотна вкладав абстрактні плями, які чітко характеризували його індивідуальність. Він, захопившись динамікою ліній та нестандартними геометричними формами, у великій мірі деформованими, переносив їх на свої полотна, немов літаючі у невідомому просторі. Його малював першим одноманітним кольором, що служив маляреві як тло або основний чи задній плян картини, по котрому наносив перш усього контури своїх фантастичних знаків, подекуди химерних, нібито символів, а потім їх виповнював на пів стонованими кольорами. Ті знаки нам нагадують якісь хаотично літаючі в повітрі невідомих форм предмети, пертинаючи один одного. То чому, один із своїх численних циклів у малярській його творчості, назвав “Літаючий“ (2002), виконаний мішаною технікою. До перших таких циклів належить згадати- “Латиноамериканські мотиви“, “Осінній пейзаж“ (1994), “Акти“, “Метаморфози жінок“ та “Абстрактні композиції“ (1993-2003). Виразити словами ці невпізнані об’єкти, дивовижно нереальні, якими наповняв маляр свої поверхні полотен, інколи на папері, неможливо. Може не помилюся, якщо автора тих робіт назву-постмодерністом, якого не задовільняла естетика краси картин його попердників-живописців, реалістичного стилю в мистецтві. Малярство Назара Гулина треба не тільки бачити, але і слухати. В ньому багато ілюзій. Згадуючи про його творчу працю, Орест Голубець, доктор мистецтвознавства, написав: …“Кольорова гама композицій – стримана і максимально згармонізована. Ілюзорної глибини полотнам додають витончені фактури, майстерно впроваджувані у композицію елементу калажу та аплікації. Вони живуть власним життям, пульсують і немовби рухаються у середовищі, створюваному безконечним тлом – космосом. Зупинити цей магічний рух, породжений і закодований в часі індивідуальності художника, уже неможливо…“ (“Образотворче мистецтво“, 2007, ч.2).

Із численних документів і матеріялів, розпорошених на сторінках різних українських газет, журналів, а також мистецьких альбомів, монографій, довідуємося, що Василь Дядинюк помер 21 січня 1944 року у Відні. Одначе, рік його смерті, на 615 сторінці “Енциклопедії Українознавства“, наведено 1945. Вважати за правильну дату відходу у вічність цього мистця, першу або другу, не дуже важливо, бо великої різниці в тому немає. Все таки, упокоївся на 45-му чи на 46-му році життя. Не стало його серед живих, передчасно помершого у столиці Австрії, де під кінець війни, разом із своєю дружиною Ольгою з дому Козакевич (1903-2004) та сином Андрієм, емігрували на Захід. Скитальцями, родина Дядинюків, складними шляхами, немов кочовики, перш усього думали, як зберегтись живими. Мабуть постійні мандри з Львова, довгочасне поневіряння, щоденні злидні настільки вплинули на здоров’я Василя Дядинюка, що він в дорозі важко захворів. Часу на мистецьку творчість тоді в нього мапевно не було. У ті непевні, зовсім тривожні години, воєнні тижні і місяці, він мріяв чим скоріше доїхати до більш безпечнішого для життя місця. Хіба не трапилося в дорозі відповідної лікарської допомоги, щоб можна було б зберегти його при житті. На жаль, мені не вдалося встановити місце поховання маляра. Більшою прикрістю є те, що його дружина, також учениця в “Малярській школі Новаківського“, після пербування в переселенчому таборі Ді Пі в Міттенвальді, 1949 року переїхала до США. Прожила там довгі роки, працювала в архітектурній фірмі, продовжувала в дозвіллі малювати, творила картини, якими потрапляла у збірні виставки ОМУА. Вона ж мала і кілька індивідуальних виставок. Із своєї власної діяльності, як рівно ж і свого чоловіка, не лишила за собою частинку мемуарної літератури, споминів і тому подібних згадок, що ще за життя могла їх занотувати, а то й видати монографію, окремою пам’ятковою книжкою, а може й альбом. На таке мистецьке видання спромоглася дружина маляра Степана Луцика (1906-1963), Ольга. Написала спогад “Перша зустріч“, опублікований в альбомі, що був присвячений її чоловікові у десяту річницю смерті мистця, виданий заходами 3-го Куреня Уладу Пластових Сеньйорів та Уладу Старших Пластунів “Лісові чорти“ 1973 року. Хвала і слава цій достойній пані, яка своїм трудом і працею інших осіб, таким способом увіковічнила пам’ять про свого чоловіка – супутника її життя з тих часів, коли вони обоє запізналися у красивому Космачі кінцем 1920-их років. На превелике щастя, до цього скромного 96 сторінкового альбому з кількома кольоровими і чорнобілими репродукціями із деяких творів маляра та кількома шкільськими світлинами, потрапила стаття про С. Луцика, написана Святославом Гординським (1906-1993). Збереглося дуже велике число його статтей і рецензій (понад 200), вступних передмов до всяких мистецьких монографій та іншого ним написаного матеріялу. Свою окрему великої ціни працю він написав і присвятив мистцеві Дядинюкові, співучневі із школи Олекси Новаківського, поміщену на сторінках журналу “Нотатки з мистецтва“ (1975).

Народився Василь Дядинюк 1 січня 1900 року в селі Лучинці Могилівського повіту на Поділлі, що лежить на лівому березі річки Гнила Липа. Батько Василя, Андрій, походив з козацької родини. Був знаменитим будівельним майстром, поставивши біля 70 дерев’яних церков. Він виявився і фахівцем у різьбленні та позолочуванні іконостасів. З того наведеного видко, що Василь – наймолодший із семи дітей в родині, спостерігаючи за роботою батька і старших від себе братів, присвоїв собі любов до ремісничо-малярського мистецтва, яке не мав змоги вивчати у перші воєнні роки.

Продовження у наступному числі

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War
Borsch

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.