Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.
Із попереднього числа
Писали про неї мистецький критик в Парижі О. Лагутенко “З приводу виставки АНУМ“ (“Літературно-науковий вісник“, 1931), Людвік Тировіч “Четверта виставка АНУМ“ (“Назустріч“, Львів, 1934), С. Гординський “Кілька слів про АНУМ“ (“Назустріч“, Львів, 1935), Степан Левинський “АНУМ 6“ (“Назустріч“, Львів, 1935), П. Ковжун “Буденна і мистецька дійсність“ (“Назустріч“, Львів, 1936) та багато інших, які цій же Асоціяції присвятили свої дослідження після другої світової війни: Любов Волошин, Роман Яців, Олена Ріпко, С. Гординський (ж. “Сучасність“, 1985, числа 3-4). У свойому довшого змісту матеріялі “Українська мистецька сучасність“ Богдан Стебельський у четвертому розділі “Західноукраїнське мистецтво та перша еміґрація“, також торкнувся історії Асоціяції, її активних членів, її боротьбу “з провінціялізмом, парубоцтвом, отаманщиною в мистецтві…“ (“Літературно-науковий вісник“, Мюнхен, січень-лютий, 1949, стор. 274-275). Організація АНУМ влаштувала 13 збірних та індивідуальних виставок, видала монографії про Олену Сахновську, Олену Кульчицьку, Михайла Андрієнка, Миколу Глущенка, Лева Ґеца, збірних “Екслібрис“ та видала ж. “Мистецтво-L art“ (Весна, 1932; Літо-Осінь, 1932; Зима, 1932-33; число 1, 1935; ч. 1, 1936). Той же П. Ковжун, куратор майже всіх виствок АНУМ, автор мистецько-публіцистичних текстів, невеликих монографій, каталогів, лектор на різні мистецькі теми, був головним редактором органу АНУМ “Мистецтво“.
Павло Ковжун народився 15 жовтня 1986 року в селі Костюшки біля Овруча на Волині в родині лікаря Максима Павловича та матері Марії Іванівни з дому Пеньковської. Пішов з життя 15 травня 1939 року, маючи 43 роки. Помер від сильного запалення легенів. Юнаком переїхав на Київщину, а родичі переселилися в Крим. Там потрапив у коло прогресивної молоді. Учнем малювання став у вчителя Федора Панасенка, брата Степана Панасенка (Васильченка, 1879-1932), видатного українського письменника. У крузі Анатолія Петрицького, Василя Седляра, Костянтина Єлева, Р. Лісовського, В. Крижанівського та інших учеників, почав навчатися у Київській художній школі на малярському відділі. У студентські часи появлялися репродукціями його перші графічні твори. У біографії Ковжуна наведено, що 1915 р. його мобілізовано до війська, в котрому, після шести місячного курсу в школі прапорщиків, попав фронтовиком у Карпати, де займав кілька важливих посад. Захворівши, повернувся до Києва, і незабаром знов був мобілізований до армії УНР, але повстання проти Гетьманату примусило його тікати через Конотоп аж до Станіславова, де разом з дружиною Тамарою винайняли маленьку кімнатку. По короткому часі подружжя Ковжунів переїхали до Львова. Як було вище наведено, крім участі Ковжуна в усіх виставках АНУМ у Львові та його активної діяльності в ній, насамперед прийшлось заробляти розмальовуванням церков по галицьких селах. Хронічна недуга спричинила його передчасну смерть. Не стало йому сили боротись за власне життя. Забагато від себе давав другим, замало жадав для себе самого. Втомлювався від несприятливих болестей, але як добра людина, життєрадісна, мусів терпіти. Після відходу у вічність, прийшлось відпровадити його на останньому шляху. Майстра книжково-художньої графіки було поховано на Личаківському цвинтарі. Перша, між іншими графічна робота початківця була обгортка до твору Володимира Винниченка “Федько Халамидник“. Засвоївши нарбутівську традицію, вивчаючи її поза лекціями в Українській Академії Мистецтв (УАМ), Ковжун робив ілюстрації для львівського видання “Червона калина“ та для “Просвіти“. У стилі кубізму оформив книжку Осипа Маковея “Прижмуреним оком“ (Львів, 1923). Слідуючими обкладинками були створені до книжок Олеся Бабія “Поезії“ (1923), Василя Бобинського “Тайна танцю“ (1924), Михайла Зощенка “Останній пан“ (1932), Миколи Голубця “За український Львів“, Василя Лімниченка “Клонюсь“, Євгена Чикаленка “Спогади. 1861-1907“, д-ра Євгена Олесницького “Сторінки мого життя“, К. Сосенка “Про джерело українського релігійного світогляду“, Петра Франка “Підручник шведської руханки“, “Ірландські оповідання“, “Григорій Сковорода“ та інші. Художник продовжував творити під впливом славного графіка Ю. Нарбута і виконав, за словами В. Січинського, “майже 300 обкладинок“, третина яких зберігалася у його збірці. Захоплення Ковжуна книжною графікою поєдналося із екслібрісом. У ньому досяг ще більшої свободи, аніж в інших ілюстраціях. До збірки книжок Михайла Матчака він зробив зображення оголеної жінки (1924). Супрематичної композиції з трикутниками, прямокутниками та двома геометричними формами кола, присвятив екслібріс Михайлові Семенкові – редакторові харківських аванґардних журналів “Семафор у майбутнє“ і “Нова генерація“. Ковжун став автором обкладинки до останнього журналу, а також обгортки до журналу “Світ дитини“, обгорток до п’ятого року виховно-ідеологічного місячного видання “Українське юнацтво“ (Львів, 1937), до “Календаря Громади на 1924 рік“, “Календаря Товариства Просвіта на 1924 рік“ та “Календаря Дніпро на 1931 рік“. У галузі екслібрісу мистець мав приємність створити книжковий знак для Кир Андрія Шептицького “Бібліотека Митрополита – релігія“, а також для книгозбірки відомого бібліографа, літературознавця й історика Володимира Дорошенка (1879-1969). До числа інших екслібрісів Ковжуна належать для Товариства письменників та журналістів ім І. Франка, книгозбірні д-ра Максима Музики, бібліотеки подружжя Ліни і Миколи Малицьких, Марії Терлецької, Василя Мудрого, Михайла Рудницького, Святослава Гординського, Андрія Ластовецького, Володимира Несторовича, Євгена Храпливого, Івана Кедрина, Юрія Вербицького, Степана Ганушевського, Tomasza Bardacha та кілька екземплярів для анонімних власників, а також інших бібліофілів. Перші екслібріси виготовляв у стилі конструктивістичному, згодом більш клясичні. Створивши так велику кількість екслібрісів, Ковжун зізнався, що ними він хотів розбудити замилування до українського книжкового знаку серед тих людей, що вже любили книжку, що любили її збирати, що виявили до неї свою любов. “Нехай вони не забувають, що зв’язковим між книжкою і ними є саме книжковий знак “екслібріс“, що з книжкою не розстається та дбає-знає про неї-бо це ж її хресний батько…“. Тут варто нагадати, що 1932 р. вийшла з друку книжка “Ex libris“, до котрої вступне слово написав Михайло Драган, а проєкт обкладинки книжки зробив Іван Крушельницький.
З-під руки чудового майстра графічного мистецтва, його пера з тушшю, появилися ще такі твори: графічний паспорт часопису “Молода Україна“, шарж на Роберта Лісовського, проєкт запрошення на відкриття виставки ГДУМ, “І всі ми як один підняли вгору руки“ за мотивами твору І. Франка “Каменярі“, проєкти для килимів, реклямний плакат у 25-річчя “Маслосоюзу“, пропагандивний плякат “Всі на мобілізацію! Ворог несе руїну і смерть всьому живому! Всі до війська!“. На наведеному мобілізаційному плякаті зображено більшовика, що з великим чоботом має намір стати на українську землю. У нього витріщені очі немов у якогось звірячого виплодка з червоною зіркою на безрукавому плащі та великим обкривавленим ножем у правій руці, яким загрожує українському селу 1920 року. Плякат видрукований у літографічній друкарні Степана Хованця в Станіславові в трьох кольорах: чорному, червоному і гнідо-зеленому (“Календар Червоної калини на 1937 рік“). Тираж плякату становив 10.000 примірників. Такого суворого змісту, страшного і грізного більшовизмові плякат, без сумніву збереженим, потрапив у руки комуністично-радянській владі. Він аж ніяк не подобався членам головної редакційної колегії УРЕ, зокрема головному редакторові Миколі Бажану, члену КПРС з 1940 року та автору віршів, які вихваляли совєтсько-сталінську систему. Через таку негативну настанову до широко відомого в країнах Західної Европи графіка Павла Ковжуна та його українського націоналізму, а тим більше до його суто українського духу графічних творів, до його патріотичної діяльності в часи панської Польщі в Галичині, що вважалася ворожою до Радянської України, не стало місця на сторінках УРЕ, в “Словнику українських художників“ (Київ, 1973) та в іншій мистецтвознавчій літературі. В “Українському календарі на 1969 рік“ (Варшава, Польща) поміщено на одній не повній сторінці статейку, написану невідомим автором під ініціялами Ю. І. П. “Павло Ковжун“. У передостанньому рядку наведено: “В V томі “Історії Українського мистецтва“ досить часто згадується графічна діяльність Павла Ковжуна…“. На мою думку, читача цієї статті, просто кажучи, введено в обман, бо, дійсно його ім’я в згаданому томі наведено “аж чотири рази в тексті, й п’ятий раз біля його ілюстрації книжкового знаку М. Семенка“. Отже, редакція цієї “знаменитої історії дуже високо звеличила ім’я П. Ковжуна та правильно оцінила його надзвичайно великий вклад в українське графічне мистецтво“. Правда? Та, не зважаючи на попередньо наведені факти, статтю невідомого автора слід прийняти дуже похвально. Він бо насмілився згадати бодай коротко про Павла Ковжуна у 30-ту річницю його смерті, коли його ім’я і прізвище не було вільно навіть вимовляти. Приходити на його могилу також було небезпечно, сліди якої загубилися. Занедбану віднайшов колекціонер Роман Фіґоль і потайки доглядав за нею також у важкі часи. Із матеріялу Стефанії Гнатенко, працівниці Українського Музею в Нью-Йорку, довідуємося про те, що “…Вперше ім’я Ковжуна тихо і обережно регабілітувалося на виставці “Львівська сецесія“ 1985 р. в залях Львівської Картинної Ґалереї…а повна регабілітація його імени та творчості відбулась лише у 1989-му році в залях тієї ж Ґалереї, де експонувалася перша виставка його творів…“. Здійснилася вона 50 років після смерті Павла Ковжуна, прекрасного графіка, автора монументального малярства-поліхромій у десяти галицьких церквах (разом з Михайлом Осінчуком), талановитого майстра-декоратора, організатора знаменитих виставок українського мистецтва у Львові й поза його межами, великого ентузіяста українства, автора прекрасних картин, багатьох статтей з історії мистецтва, душі і мотора на початку минулого двадцятого століття. Кінчаючи, треба нам знати, що сім картин П. Ковжуна було зараховано до списку знищених 1952 р. ганебним Василем Любчиком за вказівкою “нашої рідної партії“ (Іван Гречко “Ще раз про втрати Національного музею у Львові“, ж. “Мистецькі студії“, ч 2-3, 1993, стор. 23-28). Далі дивись: Віта Сусак “Образотворче мистецтво“, 1990, ч.3, стор 33; Юрій Подільчак “Мій Зашків“, Львів, 2003, стор. 156-159; Ярослав Стех “До 80-річчя від смерті Павла Ковжуна“, тижнева газета “Міст“, ч. 18, 2-8 травня 2019).
Художник Сергій Пилипович Конончук також не дожився до п’ятдесяти років, ба навіть не до повних тридцяти. Прожив тільки 29 років, а вже у 14-річного почався творчий шлях. Він був настільки прив’язаний до мистецтва, настільки показався талановитим і працьовитим, що його перші ще учнівські роботи вже експонувалися на художніх виставках у Києві й Харкові 1927 і 1929 роках і в Парижі 1929 року. А потім графічні твори мистця п’ять десятиліт чекали на свого глядача. Його, на три роки молодша, сестра Неоніла обережно зберігала їх, а літом 1980 р. в Києві відбулась перша виставка творів С. Конончука. Відтоді його ім’я стало відомим багатьом любителям його мистецтва. В роді Конончуків художників не було. Його батько Пилип Сильвестрович походив із багатодітної родини з Волині. При війську навчився читати і писати. У рідне село не повернувся, а поїхав до Києва і почав працювати на Центральнім телеграфі розсильником, пропрацювавши у ньому все життя. Мати – Марина з дому Денисенко – походила з Чернігівщини. За пошуком праці вона також прибула до Києва, де вони зустрілись і побралися 1911 року. 29 травня (за старим стилем) 1912 року народився їхній перший син Сергій, 1913 р. дочка Таїсія, 1915 р. – Неоніла. 1920 року Сергій вступив у семирічну школу ім. Івана Франка, де його вчителями були Степан Васильченко, Олена Журлива, Микола Рокицький (1901-1944) – учень Михайла Бойчука, про котрого мовитиметься в цьому матеріялі, та інші викладачі, які вщеплювали своїм учням любов до мови, літератури, поезії, музики і співу, математики, малярства та театральної діяльності. Сергій полюбив свого педагога мистецтва, і навпаки, Рокицький свого ученика, в якому побачив велику охоту до малювання. Активно залучав його до роботи у своїй майстерні, разом виходили на схили Кирилівської рощі, щоб з них мали можливість малювати краєвиди, горбки і дворики та хати Куренівки. Для шкільських потреб Сергій намалював портрети видатних діячів, письменників та портрет патрона школи Івана Франка. Старанно оформляв шкільські настінні газети з особливо виразними шаржами. Вчитель літератури С. Васильченко привчав дітей вести щоденники, в котрих були б записані думки про прочитані книжки та всякі інші зауваги. Робив це Сергій, які супроводжувались його рисунками, заставками та кінцівками. Любив хлопчина малювати коней, які часто зупинялися на ярмарках у Києві. Не боявся підступати до них, робити з них зарисовки, передусім циганських, кращих від інших коней.
П’ятнадцятирічним, був учасником виставки творів київських художників-самоуків. Газета “Київський пролетар“ відмітила здібності Конончука трактуванням деяких предметів монументально переданих. У 1928 році Сергій закінчив семирічну школу і без згоди батька, поступив до Художньо-індустріяльної школи на графічний факультет. Того ж самого року Сергій Пилипович створив обгортку до книжки Миколи Хвильового “Легенда“. Рівень тієї роботи повним правом можна назвати справжнім “твором“. Помітними стали і його слідуючі графічні твори до обкладинки новел Василя Стефаника та заставки до неї. Успіхи перших робіт наповнювали молодого мистця охотою малювати кожної хвилини. Будова дороги, вид вулиці, на котрій жив, квіти, кухонна посуда, інтер’єр кімнати, книжки лежачі на столі-стали сюжетами його графічних праць. Їх багатство вказувало на темперамент енергійного рисувальника. Після закінчення виставки молодих мистців у Києві 1929 року, 8 робіт Сергія потрапили на Міжнародну виставку до Парижа, звідки, на жаль, під час висилки загубилися і вони не повернулися йому. Наука у М. Рокицького, потім у Гаврила Пустовойта, ученика Софії Налепинської-Бойчук, Олександра Рубана, Карпа Трохименка та Костянтина Єлева, дали багато чого майбутньому художнику. Своїми мистецько-графічними творами виділявся серед учнів Художньої школи. Це розуміли і його вчителі. Сергій був “фаворитом“ О. Рубана – майстра гравюри на дереві. У нього старався здобути якнайбільше техніки гравірування, щоб стати професійним художником. На першому курсі школи Конончук став членом редакційної колегії журналу “Семафор“, до якого створив обгортку, характерну до робіт Юрія Нарбута. Посередницивом свого вчителя Г. Пустовойта Сергій нав’язав контакти з видавництвом “Культура“, яке зразу на обкладинку української народної казки “Колобок“ поклало кольорову його роботу та десять інших ілюстрацій, виконаних тушшю та пензлем (1929). Того ж року появилися ще й такі графічні ілюстрації Сергія: “Портрет Тараса Шевченка“ (ліногравюра), до “Азбуки“ – літера “В“, до казки “Про зелену ящірку“ (туш, акварель), кольорова обкладинка до англійської народної казки “Червона курочка“, включно десяти інших у трох кольорах – чорному, червоному і зеленому, обкладинка книжки С. Васильченка “Останній ескіз“, обкладинка до твору А. Тесленка “Тяжко“ та ряд інших, за які отримував гроші. Робота 16-річного художника в галузі книжкової графіки продовжувалася і в наступні роки. Він зробив ілюстрацію до вірша П. Тичини “А я у гай ходила“ (1930), інші малюнки до книжки Наталки Клейменової “Тетянчин їжак“ та обкладинку до неї (1930), п’ять чорнобілих ілюстрацій до поеми Д. Чепурного “Сімнадцять“ (1931), кілька малюнків до книжки Н. Дірш “Як звірів ловили“ (1931), а також до творів М. Горького, М. Коцюбинського, І. Франка, Елізи Ожешко, А. Чехова, М. Гоголя та других письменників. Крім книжкової та станкової графіки, з однаковим захопленням Конончук звертався до екслібрісу. Вказують на це такі приклади: Екслібріс до книгозбірки Е. Гавриленко (1929), Н. Радзієвської (1930), Сергія Ушинського (1937), Таїси Конончук (1938), Ю. Палійчука (1940) та К. Юкельсона. До станкових робіт художника належать такі рисунки, виконані тушшю: “Київ. Дорога на Татарській вулиці“, “Київ. Вулиця Артема“, “Київ. Пейзаж“, “Дім, де народився художник“, “Глибочицький провулок“, “На Дніпрі“, “Околиця Києва“ та інші.
Після закінчення школи 1931 року Сергій вирішив поступити до Академії мистецтв у Ленінграді. Проти його наміру батько категорично виступав, навіть забороняв йти йому туди. У голодний вересневий 1933 рік, Сергій таки поїхав. Зустрівшись із Д. Митрохіним і послухавши його слова про те, що школи українських майстрів на такому ж викладацькому рівні, як і в Ленінграді, він не мав більше чого там шукати, повернувся до Київа. Під час короткого побуту в Ленінграді, мав змогу зробити кілька рисунків пером і тушшю: “Ленінград. Околиця“, “Ленінград. Подвір’я“, “Вечірній Ленінград“ та ряд других. Незабаром, Сергій повернувся працювати до Київської кінофабрики – художником мільтиплікатором (Всеукраїнське фото-кіноправління, опісля кіностудія ім. О. Довженка). У ній створив філм за сценаріїм О. Донченка “Тук-Тук і Жук“. Згодом оформив казку “Війна на городі“ (1936).
У видавництві “Мистецтво“ (Київ, 1988) появився альбом “Сергій Конончук“ із шести сторінками вступної статті Р. З. Кункіна, упорядниці Н. П. Францевої (сестри Сергія-Неоніли) та 111-ма ілюстраціями з творів Сергія Конончука. Двадцятидві з них належать до циклу, які були створені в Самарканд (Узбекістан). Яким чином осібну “Самаркандську серію“ творів Конончука було створено саме там, описала Неоніла Францева-Конончук у свойому матеріялі “Примусова подорож до Самарканда“, опублікованому в ж. “Київ“, 1992, ч. 7, стор. 161-163. У ньому вона подала причини заслання, спершу її чоловіка Теодозія на Колиму 1937 року, а потім до Узбекістану усієї родини Конончуків, крім Таїсії, яка від 1935 р., вчилася в Ленінграді. Отож, Сергій, пербуваючи на засланні в цьому спекотному літом місті, створив понад 150 начерків, які в його плянах мали стати матеріялом до гравюр, які таки лишилися в первісному вигляді. Через два роки, 1939 р., Сергієві з батьками вдалося повернутися до Києва. 22 червня 1941 року почалася війна. До мобілізації в радянську армію попав Сергій. Папки з роботами вспів передати Неонілі, яка також у грудні 1939 р., повернулася до Києва. Кілька листів вона отримала від брата й останній – 3 вересня 1941 року про від’їзд на фронт. І липня 1946 р., мати отримала повідомлення з військової комендатури, що її син – рядовий Сергій Пилипович Конончук – перебуваючи на фронті, пропав безвісти у вересні 1941 року. Дечого більше про Сергія Конончука можна довідатися із обширного матеріялу Валентини Василівної Рубан (1940-2014), опублікованому в книжці російською мовою “Забуті імена. Розповіді про українських художників 19-го і початку 20 віку“ (Київ, “Наукова думка“, 1990). С. Конончуку вона присвятила в ній досить багато своїх досліджень під наголовком “Художник, влюблений в поезію і графіку“ (стор. 207-249).
У 1900-му році помер Костенко Сергій Петрович у Парижі. Тоді йому виповнилося 32 роки. У виданні “Словник художників України“ (Київ, 1973) поміщено коротесенький опис його біографії та подано назви кількох картин і роки їх виконання. Для того гасла про художника редакційна колегія скористала із матеріялу київського критика Евгена Кузьміна, який у 25-ліття від заснування Київської рисувальної школи 1875 р. написав 1901 р., присвятивши С. Костенкові. Народився 1868 року в Києві в бідній сім’ї. Малим виростав без батька. А мати, щоб прогодувати родину і втримати всіх живими, виходила на ярмарки продавати квіти. Із її намовою 1884 р., син поступив до Київської рисувальної (малювальної) школи Миколи Івановича Мурашка (1844-1909). Працюючи в 70-их роках учителем малювання в Київському училищі, він збагнув зріст молодих з бажанням отримувати мистецьку освіту. Свій задум заснувати малярську школу в Києві здійснив, відкриття якої відбулося, як було наведено попередньо, 1875 року. Приймав до неї учнів навіть з родин бідних, які не були спроможними оплачувати за науку. Талановитий Сергій Костенко в школі став одним з передових учнів. Син бідної продавчиці виявився здібним школярем, розумним і надійним художником. Він попав до колективу молодих юнаків школи, які проводили реставраційні роботи в Кирилівській церкві в Києві. З його ініціятиви, разом з Григорієм Дядченком (1869-1921) та Володимиром Адрєєвим, народженим 1870 р., випускали рукописні журнали “Ученик“, “Палітра“ і “Школьник“, які появлялися до кінця існування школи. На підставі картонів, призначених для оформлення Володимирського собору, зроблених Віктором Васнецовим, Костенко написав такі ікони: “Страшний суд“, “Хрещення Володимира“, “Хрещення Русі“, “Переддень раю“ та інші лика святих, зображених на стовпах собору. З творів Костенка на релігійну тематику слід відзначити картину “Тайна Вечеря“ у вівтарі церкви на Аскольдовій могилі й образ Христа в Стретенській церкві в Києві. Двадцятиодинрічний Сергій закінчив навчання в школі 1889 року. Самостійно почав працювати, створивши такі картини: “Прачка“, на якій намальовано тяжку працю жінки, що зимою пішла прати білизну, а також “Над Дніпром“, “За уроками“, на котрій намальовано образи хлопчиків під час уроку малювання в школі та “З базару“, “Морозивник“ та інші. Всі його твори привернули до себе неабияку увагу глядачів, присутніх на різних виставках картин у Києві, Одесі та деінде. Були це картини реалістичного стилю, засвоєного у художників-реалістів школи М. Мурашка, якої незабаром став і Сергій Костенко. Реалістично потрактований і “Автопортрет“ Костенка, який наочно свідчить про розвиток кращих традицій портретного жанру в стінах школи. Із заснуванням Товариства заохочення мистецтва 1891 р. в Києві, воно організувало кілька виставок, переважно твори вихованців рисувальної школи. Тож на одній з них експонувалися етюди й ескізи. Серед 18 художників було представлено кілька робіт Сергія Петровича. Завдяки допомозі Товариства, 1893 року Костенко дістав можливість поїхати до Парижа, до якого завжди тягло багато художників. Син бідної київської торгівниці там не загубився. Продовжував створювати нові картини. Із ностальгією за містом свого народження постала картина “Біля звіринця“ (1894). На ній зображено юрбу стоячих киян на Володимирській гірці. Всі вони з піднятими головами вгору, спостерігають за витівками смішної мавпочки. Серед групи людей чітко зображено дівчину в українському народному костюмі з вінком квітів на голові. Якраз тоді, коли ця картина експонувалася у салоні Марсова, до нього зайшов художник Ілля Репін. “Наповнений багатством нікуди не гідного малярства. Більшістю виставлених там речей у нас не прийняли би навіть на академічну виставку”.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
