Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей.
Із попереднього числа
“Ще ніколи мені не кидалося в очі таке жахливе падіння мистецтва. Я приємно відпочив на невигадливій штуці нашого молодого художника Костенка. І сонце, і повітря, і живе вираження нашого провінційного персонажа перед звіринцем, без всяких витребеньок і шаржу, виконано широко і просто…“ – він написав у своїх листах, зокрема в десятому, поміщених у 511 сторінковій книжці “Далеке і близьке“(Москва, 1964). Про цю картину згадувала паризька преса. За несправедливу критику Костенко став дуже нервовий. Неспокійного і вразливого, а то й непритомного хтось знайшов його на одній з вулиць Парижа. Лікарі встановили діягнозу божевілля, після чого й помістили його в клініку божевільних. Прожив у ній понад шість років.
За свого творчого життя Костенко намалював картину “Фауст і Маргарета“ (1892) за мотивами грандіозно-драматичної поеми великого німецького поета і філософа Йоганна Волфанга Ґете (1749-1832). Картина принесла йому великої слави, але й величезної неповаги до її автора. Друзі й знайомі почали цуратися художника, а він попадав у гарячки, які проявлялися в нього першими симптоматичними ознаками божевілля. На кінець важливо додати про те, що Сергій Костенко написав лист 1893 р. із-за кордону своєму другові Ямпольському. У ньому він просив його: “…розкажіть Миколі Івановичу (про мої успіхи і похвали) і скажіть, що я від усієї душі тисну йому руку за “стариків“, він завжди за них стояв і говорив, що їх любить; тільки коли я на власні очі побачив оригінали Боттічелі, Луіні, Белліні, Паруджіо, Леонардо да Вінчі та ін., тільки тоді я зрозумів всю їхню могутність…“ (Юрій Турченко “Київська рисувальна школа“, Київ, 1956, стор.76).
За ім’ям художника Василя Крижанівського не варто шукати в словниках, довідниках, енциклопедіях та навіть в “Історії українського мистецтва“, які були видані в Радянській Україні. Часи були тоді жорстокі, а члени редакційних колегій – жорстокішими. Постать мистця В. Крижанівського свідомо замовчувалася, бо був учасником і воїном в УНР, в рядах якої боровся за українську державність, а також через те, що своїм мистецтвом стояв поруч когорти художників-бойчукістів. У період існування Радянської України її провідна верства проявлялася шкідливою та ворожою для нижчого шару суспільства. Перша завжди керувалася директивами КПУ, до котрої належали високопоставлені особи, вірні й слухняні прислужники тій системі, яка їх відповідно годувала, обороняла і трактувала за своїх. Якщо, наприклад, відомий український мистець-комуніст із 1946 р., Василь Касіян посмів спаплюжити ім’я видатного вченого, доктора філології, археолога, мистецтвознавця, керівника Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького за його “буржуазний націоналізм“, виступаючи на пленумі Спілки художників УРСР 1951 р., то він міг відкрито себе повести негативно і до художника Василя Крижанівського. Він народився 1891 року в селі Дивина на Київщині, де батько був дяком у місцевій церкві. Батько Панкрат і мати Василя, Агафія, примістили сина до духовної школи. Навчався в ній добре, але по кількох літах пішов здобувати науку в Київське художнє училище. У його стінах вирішилася доля молодого ученика, якого перші акварельні праці виділялися на щорічних виставках школярів. Вчився власним коштом, важко працюючи на різних роботах у літні сезони. Долав курси фігуративного мистецтва, котрому приділяв найбільшої уваги, i став себе почувати впевнено творчим початківцем у ділянці малярства, як рівнож і шукачем якогось стилю. Іконографічні роботи Михайла Врубеля закарбувалися в пам’яті Василя Панкратовича. Мав змогу їх не тільки бачити, але й перестудіювати, розписаними на стінах Володимирського собору в Києві. Технікою акварелі, якою володів досконало, Крижанівський послуговувся частіше, аніж олійними фарбами.
Щойно скінчив науку в училищі 1914 р., як раптово покликали до військової служби. Був у ній повних шість років, спершу на артилерійному вишколі, потім в боях на західному фронті, походах української армії та під час оборони Львова 1918 року. Два роки опісля Крижанівський опинився в таборах для інтернованих українських вояків. Перебував у Пікуличах, Каліші, Кракові та навіть в тюрмі Перемишля. У статті “Краківська академія мистецтв і українці“ Богдана Стебельського до списку студентів, що будь-коли студіювали в Академії, він навів ім’я Василя Крижанівського. За даними Б. Стебельського, Крижанівський був у ній студентом у роках !921-1924 у майстерні Станіслава Дембіцького – розумного маляра і доброго знавця українського мистецтва. Із смертю свого педагога Крижанівський покинув Академію. Десять років його життя проминуло, але не даремно. Де б не бував, завжди знаходив час творити картини в дусі українського стилю. Впродовж навчання в Краківській академії отримував похвали і нагороди. В інші часи довелося постійно малювати, щоб не втратив те, що великим трудом здобував днями і ночами, часто голодним, у попредніх роках. Він досліджував розвиток українського мистецтва, його особливості, традиції, джерела та навіть форми і зміст. Частково в усьому тому допомагав йому С. Дембіцький. Шкода лишень, що не докінчив з ним працювати в його ательє до кінця, бо мав намір завершити студії тільки разом з ним. Та все таки, Василь став добрим майстром, сподвижником візантійського мистецтва, яким сильно захопився і став для нього міцним фундаментом. Йому підпорядкувався, пристосувався до його законів, інтуїтивно вбачав у ньому істину та підгрунтя для своєї мистецької діяльності. Як Михайло Бойчук і його учні, шукаючи оформлення для своїх проєктів, звернулися до малярства візантійської доби на наших землях, так само і Крижанівський був у захваті творити площинними формами свої роботи, близькі до візантійського монументального мистецтва.
За кількома версіями Крижанівський приїхав до Львова 1923 р., який фактично був під окупацією Польщі. Той самий рік наведено у третій словниковій частині “Енциклопедії Українознавства“ (Париж—Нью-Йорк, 1959). Побачивши давні галицькі ікони у збірці Національного музею у Львові, з якими перш усього познайомився з приходом до міста Лева, переконався в тому, що він обрав собі правильний шлях – бути пропагандистом і послідовником візантинізму. У ньому він бачив ідеальний напрям, в якому доцільно було віддано працювати і здобувати його секрети. Копіюючи ікони, надали йому поштовх створювати власні композиції, пейзажі, натюрморти, портрети, графічні ілюстрації, проєкти для обкладинок, килимів, відзнак і грамот. Деякі Із них він здав до мистецької виставки, ще навчаючись у Кракові, що тривала у червні 1922 р., в залях Шевченківського музею у Львові. Такі назви його робіт, як “Портретний етюд,“, шкіци до композиції “Благовіщення“ та “Гайдамаки“, два проєкти відзнак та інші, були підтвердженням вище наведених слів. У другій виставці робіт українських мистців, організованої членами ГДУМ у Львові у травні 1923 р., Крижанівського репрезентували 13 олійної техніки пейзажних етюдів, дві графічні праці та сім акварельних.
Останніх кілька років свого життя мистець перебував на селі біля Львова. Важко хворим, мав надію в ньому творчо працювати. Незабаром піддався операції на рака, після якої, 12 червня 1926 року, серце Василя перестало битися. Не маючи навіть повних 35 років, гарних рис на обличчі, високого і стрункого ростом мужчини не стало серед групи визначних мистців, передусім, пришельців із Східної України до Львова. Тіло покійного поховано на Личаківському цвинтарі (секція 2, ліворуч від входу). На початку 1930 року у Львові відбулася посмертна виставка майже 210 творів Крижанівського. Вступну статтю до каталогу виставки написав його близький знайомий Павло Ковжун. (Дивись: П. Ковжун “Василь Крижанівський. 1891-1926“, ж. “Мистецькі студії“, Львів, 1991, ч. 1. стор. 50-52; Р. М. Яців, автор-упорядник довідника “Українські мистецькі виставки у Львові, 1919-1939“, Львів, 2011, стор. 113-120; Надія Олейнюк “Автопортрет у розбитому дзеркалі“, ж. “Образотворче мистецтв“, Київ, 2002, ч.3, стор. 62-63).
Лесь Лозовський
Нитка життя і мистецької діяльності художника Лозовського Леся (Олександра Кириловича) увірвалося тоді, коли він щойно почав серйозно займатися мистецькою діяльністю. На двадцятидругому році відійшов у засвіти молодий і надійний графік. Вночі на 22 березня 1922 року невідомі зловмисники, мабуть злодії, вдерлися до помешкання в домі ч. 27, квартири ч. 6, на Вознесенському спуску і вбили його. Про його смерть повідомлялося аж у травні місяці – “вбивство було здійснено пограбуванням“. Дехто з киян поширювали відомості про те, що вбивство Лозовського мало політичний характер. Обидві версії могли бути правдивими. Котрогось лютневого дня 1922 року Оксана Павленко випадково зустріла Лозовського на Мало-Житомирській вулиці. Ця зустріч її надто вразила. Лесь був одягнений у дорогому пальті й мав модне взуття. Вітаючись, простягнув до неї руку, і на ній заблистіли перстені. Вона його знала, як і других студентів Академії, коли вони голодували. Голодний був і Лесь. Своїм однокласникам оповідав, що його нерідні батьки повмирали і йому лишився їхній спадок. Часи смерті Леся Лозовського були непевні, бурхливі, повоєнні, після революційні, коли люта і шовіністична Москва та її більшовицькі війська окупували Україну, то всіма можливими способами тероризували українське населення та українську інтелігенцію в містах. Під час їхнього перебування в Києві розпочали ліквідовувати український спротив, українську людність і завели посилену русифікацію усього українства. Від рук червоних більшовиків, які розстрілювали свідомих українців, трагічно загинув европейської слави художник Олександер Мурашко 14 червня 1919 року. Таких подібних випадків сталося багато більше. Передчасно відійшли К. Широцький (1919), Ю. Нарбут (1920), Г. Дядченко (1921), К. Пискорський (1922) та ряд других.
Лесь Лозовський почувався українським графіком. Такими були його вчителі, викладачі мистецтва: Михайло Козик (1879-1949) у Київському художньому училищі, Юрій Нарбут (1886-1920), Михайло Бойчук (1882-1937) та Вадим Меллер (1884-1962) в Українській Академії Мистецтв (УАМ). Лозовський народився в Києві 12 березня 1900 року. В дитинстві втратив батьків. Всиновив його киянин І. Жолдковський і післав Леся до початкової школи, потім до училища. У графічній майстерні Нарбута, чи то в “школі Нарбута“, вчилось не більше шість-сім студентів, серед яких були найкращими: Кирнарський Марко Абрамович, Роберт Лісовський та Лесь Лозовський. Нарбутівська течія охопила значно ширше коло художників – як молодих, так і досвідчених. Багато з них оформляли українські книжки та обкладинки до різних видань. Те саме почав робити Олександер Кирилович. Синтезуючи твори своїх педагогів, він створив ілюстрації до кількох поетичних збірок Павла Тичини: “Плуг“, “Сонячні клярнети“ та “Замість сонетів і октав“ (усі три 1920). Центральна частина останньої виповнена постаттю жінки, що сидить на кріслі оберненої профіллю до глядача ліворуч. У лівій руці тримає довжелезний сувій паперу, якого обидва кінці сягають підлоги, викладеної керамічними плитками. У правій руці тримає олівець, готовий наносити на папір шрифт, яким Лозовський спеціяльно цікавився і встиг навіть виробити свій індивідуальний шрифт Лозовського. У самій верхній правій частині малюнку бачимо віконце з мережами. Видно, що жінка сидить в келії. Верхня ліва частина містить ім’я автора та назву його книжки. Широка рама замикає композицію. На жовтого кольору обкладинці ілюстрація зроблена темним бронзовим кольором, а літери – червоним.
Глибоке розуміння нових мистецьких течій та шедеври старого народного мистецтва допомогли Лозовському стати на власний шлях. Артистично виконав обкладинку до нот пісні Я. Степового “Ой на горі ромен цвіте“. Крім неї мистець створив обкладинки до творів Михайла Коцюбинського, Володимира Кобилянського “Мій дар“, Степана Васильченка “В холодку“, М. Шарлеманя “По Києву та його околицях“, Я. Тухендхольда “Французьке мистецтво ХІХ століття“, Шевченкового “Заповіту“ (з музикою К. Стеценка), “Десять українських пісень“ М. Вериківського та інших. Лозовський оформив понад 30 різних видань, які вражають архітектонічністю будови обкладинок і тонким розробленим шрифтом, декоративністю ліній з використанням яскравих кольорів. Його роботи чітко відбивають характер мистецької творчості перших 20-их років минулого століття. До переліку станкових картин художника належать: “Портрет Г. Сковороди“, “Портрет В. Леніна“, “Портрет моєї душі“, “Портрет старого жида“ та інші, виконані акварельними кольорами. Не покидаючи свої студії в майстерні Бойчука, Лозовський був студентом у майстерні проф. Меллера, але часу чогось навчитися в нього вже не стало.
Твори Леся Лозовського експонувалися на першій звітній виставці у березні-квітні 1920 р. у приміщеннях кількох майстерень на Георгіївському заулкові. Були це майже останні дні життя Юрія Івановича Нарбута (помер 20 травня), але бідолашний хотів бачити роботи учнів Академії. Хворий, ледве переступаючи, таки пішов, разом з художником Василем Кричевським. Самого Нарбута тоді виставлялись грошові знаки й, зокрема, його “Фортуна“. Був радий побачитит твори Марка Кирнарського, Вячеслава Левандовського, Роберта Лісовського та Олександра Лозовського. Останній тоді виставив станкову графіку – “Малахіт“, “Мементо морі“ та “Іоанна Предтечу“. Восени 1921 р. в Академії відкрилася нова виставка. Лозовського репрезентувало вісім творів, що дали рецензентові літературно-мистецького місячника “Шляхів мистецтва“ згадати про багатогранність його художнього таланту. Посмертно його твори експонувалися на другій виставці ГДУМ у Львові, у травні 1923 р., у Празі два рази – 1924-го і 1933-го роках та в Берліні, також 1933 року. Коли Леся Лозовського ховали на Байковому цвинтарі, падав дощ. На вічний спочинок проводжали його не багато художників. Був він саркастичний, гострий, часто критичним до всього, навіть до своїх вчителів.
На два роки молодшим від Олександра Лозовського (1900-1922) “пішов у могилу“ Всеволод Максимович. Мистець влаштував персональну виствку своїх картин у Москві 1914 року. На жаль, жодної не продав, жодної ніхто не купив. Ніякої фінансової користі йому не принесла. Невдовзі покінчив життя самогубством. За іншою версією, самогубство спричинило нещасливе кохання. А може й інша причина. Належав до гуртка нудистів-атлетів у Полтаві відомого мистецько-філософського об’єднання “Сад богів“, очолюваного його вчителем – художником Іваном Григоровичем Мясоєдовим (1881-1953), сином визначного художника – відомого засновника Товариства пересувних художніх виставок Григорія Мясоєдова (1834-1911), що із кінця 1880-их років до кінця свого життя жив у передмісті Полтави, де родина придбала власну садибу на Павленках. Картиною “Похід аргонавтів за золотим руном“ Іван Мясоєдов закінчив Імператорську академію мистецтв у С.-Петербурзі 1909 року. Потім поїхав до Італії, де у 1910-1913-му роках виконав мистецькі твори на античну тематику, серед яких відомі такі: “Бій за тіло Партокля“ та “Кентавромахія“. Життєпис Всеволода Максимовича досить поверховий. І не диво, бо прожив на цьому білому світі лишень не повних 21 років. Народився в Полтаві, де й здобував мистецьку освіту, зокрема у майстерні І. Мясоєдова, опісля в Москві, де відвідував студію Івана Рерберга. Молодим пробував вести богемне життя, вживав наркотики й алкогольні напитки. В році смерті зіграв акторську роль в аванґардному фільмі “Драма в кабаре футуристів“. Тоді залюбився до поетеси-футуристки Надії Николаєвої, яка не бажала його любови.
Із 1912 року, під неабияким впливом свого вчителя, почав самостійно малювати великих розмірів картини, що відзеркалювали життя людей античних часів. На одній з них під назвою “Пир“ є зображені оголені постаті молодих юнаків-мужчин і дівчат-жінок, які нагадують грецьких спартанців чи римських воїнів, що після спортових змагань відпочивали, разом обідали у розкішних палатах та споживали не будь-які страви у присутності наложниць. На першому пляні картини (полотно, олія, 210 см х 350 см) видко ще й чорного кольору тигра, як атрибут пишності й багатства у господарів святкового дійства. Мистець фантазував про побут у дохристиянських часах, зокрема молоді, коли дівчата і жінки, немов німфи, виховувались у розкошах і займалися бездіяльним життям. Такі теми з життя міфологічних пустунів атлетичної будови тіла він вкладав у свої полотна, що простежуються у творчих роботах художника стилю модерн і символізму, нагадуючи роботи Ґустава Клімта.
У свої панно малював себе молодим-самозакоханим. Красивого обличчя молодого художника бачимо в картині “Авторпотрет“ (1913, олія, полотно, 142 см х 105 см) на тлі декоративних гірлянд у формі кругів і кільцят, переплетених між собою, а також у творах “Оголені“ (олія, полотно, 243 см х 101 см), “Аргонавти“ (олія, полотно, 210 см х 355 см) та “Юнак“ (олія, полотно, 230 см х 106 см). Елегантно вбраного Всеволода, що косим поглядом дивиться на гладача, дещо сумним і задуманим над своїм розпустою наповненим життям, бачимо в його автопортреті. Драматизм картини підкреслюють контрастно чорні і білі кольори, немов передчуття близької смерті. Старанно вимальовоні тіла оголених чоловіків і жінок, з коралями на їхніх головах і шиях, зображених на згаданих декоративних панно, нагадують нам статичні скульптурні пам’ятники поодиноких осіб з часів етруської цивілізації. На декоративному тлі Максимович виконав кілька “Чоловічих портретів“ та “Портрет чоловіка з собакою“. На особливу увагу заслуговує картина маляра “Карнавал“ (полотно, олія, 205 см х 303 см). Життя людей того періоду Максимович вважав скритим за масками і тому в цій багатофігурній картині він намалював декотрих присутніх у фантастичному вбранні та масками перед їхнім обличчям. З-поміж полотен мистця вирізняється твір “Поцілунок“, в центрі якого зображено верхні частини напівобнажених чоловіка і жінки, що злились у страстному поцілуванні. Саме цю картину та дві інші, “Карнавал“ та “Казкова царівна“, Олег Сівков у свойому матеріялі, поміщеному в ж. “Сучасність“, ч. 6, 2003 року, зарахував твори Максимовича до українських живописних стилю модерн. Після смерті художника його картини лишились забутими на майже сто років і маловідомими. Нове відкриття до його творів мистецтва відбулося дякуючи виставці “Перехрестя-модернізм на Україні, 1910-1930“, котра проходила в Чікаґо та Нью-Йорку 2007 року. У 1926-му році більшість картин Всеволода Максимовича вдалося з Москви перевезти Федіром Ернстом до Національного художнього музею до Києва (на той час Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка). (Дивись: Ірина Горбачова “Всеволод Максимович. 1894-1914“, каталог, Київ, 1996; Ірина Горбачова “Всеволод Максимович-нове ім’я“, журнал “Дукля“, Пряшів, Словаччина, 2008, ч. 6).
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
