Лісапетний Батальйон: “Ми – як надія для цілої України, що можна прорватися”. Про свої пісні, Голодомор та об’єднання Сходу і Заходу

"Лісапетний Батальйон" у приміщенні Wealth Strategies Group Української Кредитової Спілки під час українського фестивалю на Блурі в Торонто, вересень 2016 р.

Новий Шлях.

На останньому Українському фестивалі в Торонто найбільше шуму (в прямому і непрямому сенсі) наробив гурт “Лісапетний батальйон”. У суботу, 17 вересня, гурт виступав 2 рази, вдень і ввечері, хоча деякі їх пісні на дорослі теми, очевидно, підходили саме для більш пізнього часу. Хоча, зрештою, на вечірніх концертах Фестивалю діти теж завжди присутні.

Новий Шлях не міг пройти повз цих життєрадісних жінок, які заповнювали своєю енергією весь вільний простір на Блурі. Однак, не зробивши домашньої роботи журналіста, наш кореспондент почав розмову з “Батальйоном” із запитань про Чернігівську область, звідки, як йому здавалося, походить гурт. Лідер гурту, Наталія Фаліон, пояснила: “То всі введені в оману, тому що одним з перших на ютубі з’явився ролик, де жінки їдуть в автобусі у Чернігівській області і співають пісню “Лісапєт”. Але та пісня – наша, я її написала”.

То звідки ж походить “Лісапетний батальйон” і як почалася його творча діяльність? Наталія Фаліон: “Творча наша діяльність почалася дуже давно. 20 років я керую хором, а “Лісапетний батальйон” це проект, створений спеціально для телепрограми “Україна має талант”. Я живу у Хмельницькій області, Чемеровецький район, село П’ятничани. Маленьке село на березі Збруча, з “москальського”, лівого боку. А з правого боку – село Скала-Подільська Тернопільської області. В Скалі-Подільській я довгі роки працювала директором музичної школи. Коли нашу пісню переспівали чужі жінки, то наробило дуже великого шуму. Люди почали дзвонити, писати, викидати в Інтернеті запити “яке вони мали право співати пісню Наталі Фаліон”. І до нас приїхало ТБ виясняти, чи це дійсно наша пісня, а вияснилось що у нас вже є о-го-го скільки пісень, крім “Лісапєта”. І тоді нас покликали на програму “Україна має талант”. І ми тим чернігівським бабкам дуже дякуєм, бо, можливо, якби не вони, і про нас би ніхто не знав. А так ми на старості літ стали зірками, є такі в Бога моменти, щоб тобі повезло”.

Члени “Батальйону” – з двох сіл, П’ятничани і Скала-Подільська. “Отаке об’єднання сходу і заходу”, каже Наталія Фаліон. Збруч, як відомо, річка завширшки метрів 20. Наталія розповіла нам, що в деяких місцях її можна перейти пішки, а люди з П’ятничан ходять у Скалу-Подільську на базар і привозять дітей у тамтешню музичну школу. За часів, коли Галичина належала до Польщі, у селах було багато розділених сімей. Розповідає Катерина Фаліон, дочка Наталії: “Прабабусю мого чоловіка перенесли маленькою вбрід через Збруч на польську сторону і віддали маленькою дівчинкою в найми, щоб вони не вмерли з голоду, бо на цьому боці, на Хмельниччині, був голод. І люди так рятувалися, таких історій було дуже багато. З правого берега туди, щоби не вмерти з голоду, міняли, що могли, переходили вбрід попри прикордонну заставу, де ціле військо стояло. Людей ловили, розстрілювали”.

Після усвідомлення символізму географічного розташування бази “Лісапетного батальйону” народилося природне запитання, чому лісапет, а не ровер? “Ровер у Скалі кажуть”, говорить Наталія Фаліон і продовжує, “Слова писала навіть не я, а мій син старший, Сергій. Він в мене творчий, він якось співав собі під гітару і я почула, там приспів був “лісапетний лісапет, двохколісний лісапет”. Кажу “сину, така інтірєсна тема”. Я зробила свій текст, тільки залишила його приспів. І таким чином ця пісня з’явилася ще в 2000 році. Він багато пісень нам написав. Дуже люди люблять пісню “Ірен”, це його текст повністю. “Сама файна” його текст, “Дієта”, “Позитив”, “Мудра баба”, “Сільський туризм”, “У Василя сьогодні весілля”, такий у нас сімейний підряд. Син вірші пише, мама музику, дочка співає, зять на звуці сидить, кума співає, братова співає. Село маленьке, там всі родичі. І спільна справа така, яку ми будемо робити, скільки Бог пошле”.

Наталія каже, що випадок, коли українці з маленького села отримали всесвітню славу, унікальний: “На Україні такого ще не було. Щоб простий, сільський, самодіяльний колектив порушив правила шоу-бізнесу. В кожного є своя жердина і з одної на другу дуже важко перескочити. Там жорстокі правила, в шоу-бізнесі. Там є верхівка, яка кругом – і в радіо, і по ТБ. Є серединка, яка наверх часом заскакує. А є такі, що дальше свого села нколи не співають. А ми, знаєте, на лісапєті, як на танку, точно пророчі слова, увірвалися в шоу-бізнес. Ми – як надія для цілої України, що можна прорватися. Тому нас так і полюбили, бо кожне село побачило в нас шматочок себе”.
Де живе основна аудиторія “Батальйону”, в місті чи в селі, запитали ми Наталію: “Ми кругом вже були. Ми були в містах-мільйонниках, в Києві маємо 3-4 концерти на рік за повних аншлагів. Це вже 3.5 роки поспіль. Я вже чекаю, коли на наш концерт не прийдуть, а вони все приходять. А село – це особлива аудиторія. Ми коли приїжджаєм в район, там всі села автобуси наймають, всі з’їжджаються, бо це кумири. А місто, вони ж практично усі також з села приїхали, і в них ностальгія, вони побачили в нас маму, бабцю, сусідку. І, що цікаво, нас люблять діти, маленькі діти. Що вони в тому розуміють? Здавалося б, зовсім недитячі пісні, а вони настільки люблять – співають, переспівують, в школах, в садочках, колективи організовують. Ми приїжджаєм на Полтавщину, а там є маленький “Лісапєтний батальйон” у Кобиляках. Діти в хусточках, в таких спідничках, і співають наші пісні, але текст перероблений на дитячий манер. Я слухала їх і не могла натішитися”.

Наостанок Наталія представила членів “Батальйону”: “Світлана продавець, відпускають її зі сльозами, але відпускають; Надія в комунальному господарстві працювала, дивилася, щоб був порядок в Скала-Подільській, зараз вже не працює; Марійка художній керівник мого сільського Пятничанського Будинку культури; Людмила діюча медична сестра; Галина тільки що завершила кар’єру, була завідуючою дитячим садочком 25 років; Людмила працювала в бібліотеці. А ще є в мене вчитель фортепіано, вчитель хореографії, директор Будинку культури, секретар селищної ради, і ще одна продавець і одна хореограф. Просто в мене їх є більше, і якщо одну не відпускають, їде друга. І так всі 13 жінок весь час в русі. Я не знаю, скільки ми ще поспіваєм, може ще кілька років. Оксана Косінська теж думала, що буде співати ще багато років, але померла, уже півтора року. Така маленька була, ми працювали в парі. Я використовувала свій великий ріст і її маленький, в нас діалоги були. У неї був такий веселий персонаж “Ганька”, вже в селі її називали “наша Ганька”. Нам треба думати про пенсію, бо в нас на Україні то не так просто на ту пенсію прожити”.

Але не все так сумно, бо популярність “Лісапетного батальйону” перетнула кордони і розходиться світом: “Ми були в Польщі декілька разів, в Казахстані, Білорусії, Іспанії, тепер в Канаді. В мирний час були багато разів у Росії, українські товариства нас запрошували два роки підряд. Думаєм, що ще десь попадем, світу побачим. Покажем себе, на людей подивимся. Людям подобається наш розмовно-співучий жанр, він в нас побудований на жарті, на позитиві, щоби люди посміхалися. Оце наш стиль, наш імідж, наше лице”.