Остап Микитюк для Нового Шляху, Київ.
Продовження з попереднього числа
Стало соромно за те, що в нашій країні ще так багато людей судять інших за кольором шкіри, манерою одягу чи віросповіданням, за те, що підгодовують стереотипи замість того, щоб їх розвіювати, за те, що досі, за три роки війни на сході так і не зрозуміли, що не можна ділити країну на “я” і “вони”, що ми єдине ціле. А ще я зрозумів, що ми всі страшенно однакові в бездіяльності, в станах доріг, в алкоголізмі населення, в дурості й ліні, в своїй особливості, в своїй бідності…
З іншого боку, я відчув спокій і умиротворення, коли того ж дня наша команда навідалася до місцевого Карітасу, де нас дуже тепло й щиро зустріли діти. Декотрі з них місцеві, декотрі внутрішньо переміщені, але всі вони без виключення наші. Надзвичайні емоції викликали їхні вогники у очах, активність, дружність і бажання. Ми читали з ними вірші Жака Жаб’є, дізнавались, ким вони хочуть стати, коли виростуть, говорили про мрії і бажання, про любов і подорожі, про Україну і закордони. Про них. І трошки про нас.
До мене прийшло розуміння того, що ці дітки виростуть і ставатимуть тими, ким вони тепер собі забажали, що в цих дітей у такому юному віці вже є своє бачення світу, що ці діти виростуть і прийдуть на зміну нам, як колись на зміну старшому поколінню починали приходити ми. Наскільки зараз назріла потреба ставати підтримкою для них, щоб колись вони стали підтримкою для нас. Розуміння, що вони заслуговують на краще життя, ніж ми, кращу державу, краще майбутнє. Стало соромно, що таким світлим і чудовим дітям ми залишаємо руїну. Я зрозумів, що мені хочеться, щоб ці діти, не тільки в Сєвєродонецьку чи Слов’янську, Лисичанську чи Дружківці, Рубіжному чи Краматорську мали можливість рости в мирі (котрий деяким дається надзвичайно важко), мали доступ до книг чи фільмів, мали можливість побачити і подружитись зі справжнім поетом чи музикантом, художником чи актором, знали, ким хочеться бути в цьому світі, щоб отримали трошки більше уваги, не відчували страху, не чули пострілів, не втрачали батьків і друзів, не втрачали ідентичність, ставали розумнішими і кращими за нас. Всі діти мають на це право і потребу, незалежно від того, де живуть, в селі на Закарпатті чи містечку на Кіровоградщині, у Львові чи Ніжині, Рівному чи Авдіївці, Калуші чи Харкові, в Ірпені чи Одесі.
Коли наступного ранку ми під’їздили до Лисичанська (до речі, до місцевої дитячої бібліотеки передав свої книжки й “Смолоскип”), над містом світило тепле, явно не лютневе сонце. Побачивши акуратні вулиці, дітей, що йшли за руки з мамами, собак зі своїми господарями і автомобілі з українськими номерами, надзвичайно важко було повірити в те, що у ХХІ столітті, в час, коли так стрімко розвиваються технології, наука, спрощується доступ до всього, навіть у такій країні, як наша, могло відбуватися таке звірство. Історії про те, як гинули люди під час окупації і звільнення міста, не зі ЗМІ, а з вуст очевидців заганяли в ступор.
На останній зустрічі в Лисичанській бібліотеці для дітей, на відміну від попередніх, мені особисто стало надзвичайно важко говорити. Не знаю, чому саме тоді й саме там, я вирішив трохи більше заглибитись у себе і спробувати знайти правильні пояснення. Та після сотні запитань від активних дітей з Луганська, Донецька та інших територій, які в той чи інший час були чи є окупованими, але які ідентифікували себе як українців, я почав оговтуватись. Такої сильної, нестримної, зацікавленої і “голодної” до знань, маленької чи то пак молодої України досі я не бачив ніде…
Тоді ж у мене розвіявся останній роздутий стереотип, що на Сході всі розмовляють російською. Діти, котрі того дня, вкотре, повернули мені і моїм друзям віру в наше майбутнє, розмовляли з нами українською, набагато кращою, ніж на тій самій західній Україні, чи в україномовних середовищах Києва або Франківська. Я побачив у цій молоді тих, хто відбудує культурну, багату, живу, надзвичайну Україну. Ту, за яку померли люди на Майдані під час Революції Гідності. Ту, за яку злягли тисячі солдатів на східному фронті. Я побачив там надію.
В пам’яті залишилось дуже багато не сказаного тут. Багато діалогів, ситуацій, дитячої щирості, дорослої підтримки. В серці загорівся вогонь з іскри, яку я носив у собі від народження.
Скоро я продовжу свою подорож далі. А ви – будьте Українцями.
Share on Social Media
