Остап Микитюк для Нового Шляху, Київ
Публікуємо враження учасника Ірпінських семінарів “Смолоскипа”, поета Остапа Микитюка, про волонтерську поїздку до прифронтових територій на сході України.
“…Але він застерігав нас: смерть зжирає все, що мітить,
Над розтерзаними біженцями світить жовтий місяць.
Хай архангели сурмлять над прикордонними містами
Наша совість прокидається лише за блокпостами…”
Жадан і Собаки – Ребе
Наші життя, як дороги, нескінченні і з постійними маневрами і прямими, горбами, ямами, часом як грунтові сільські дороги, часом як німецькі автобани, часом наші життя схожі на авіарейси (зі стресами, очікуваннями і пересадками в терміналах) чи на розмірену в часі подорож залізною дорогою чи круїзним лайнером. Але за якимось вищим планом, або через збій в системі нашої матриці, всі ці вище перелічені способи пересування між народженням і смертю не діляться окремо, а дістаються кожному цілим списком, навіть з доповненнями, в прямому й переносному сенсі. В наш час, окрім всього переліченого, в моє і в життя сотень тисяч інших хлопців і дівчат, чоловіків і жінок, дітей і дорослих міцно й надовго вкарбується слово – блокпости.
Зовсім недавно мої подорожі стали дещо іншого характеру, ніж раніше. На зміну звичайному пальцеві вверх і попутному вітру від міста до міста в пошуках сюжетів для подорожніх нотаток чи віршів прийшов перший волонтерський досвід на Сході. Змінилася мета, змінилася географія, змінилися люди навколо, змінилися врешті думки і слова.
За шість днів я проїхав залізними дорогами шість міст, подружився з жінкою з Данії, завдяки якій зрозумів що один таємний проект все-таки варто починати втілювати, провів професійну екскурсію для друга-письменника з Чернівців в Харкові, відпочив на дивані Тичини, залишив автограф між Галиною Крук і Танею Малярчук, заходив у гості до Хвильового, але його не було вдома. Познайомився з десятками дітей з вогниками в очах і їхніми батьками та вихователями, познайомився з чудовими бібліотекарями і побачив свою рідну Україну з раніше невідомих мені ракурсів. Знайшов нових друзів. Кременчук, Харків, Сєверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ, Київ. Цей відрізок доріг – тільки початок чогось набагато більшого.
Сєверодонецьк. Все почалося звідси. Ми прямували машиною із залізничного вокзалу з Рубіжного в готель, щоб заселитися. Я вдивлявся в темряву за вікном автомобіля, в світлі фар намагаючись роздивитись щось, що могло б ідентифікувати цю землю як іншу, можливо навіть не мою. Вишукував поглядом якісь деталі, енергію, повороти і ямки на дорозі, фіксував ландшафт який ледь з’являвся перед очима в перших променях світанкового сонця. Дорогою до свого нового пристанища на ці кілька днів ми минули мій перший пустий блок пост. І мені здалося, що ми пройшли якийсь умовний портал в інший час, інший простір і розірвались невидимі нитки між “до” і “після”.
Потім було розвіртуалення з командою проекту та іншими культурними волонтерами. Такими ж романтиками, як я, котрі так само знайшли в собі внутрішню потребу приїхати сюди для такого ж переосмислення своєї історії, своєї країни, своїх поглядів і думок, щоб почути нових людей і навчитися їм допомагати, розкриваючи тим самим себе заново, з іншої сторони, з іншої глибини. Все це насправді поступово відбувалося протягом всіх днів перебування. З кожною розмовою з дитиною чи її мамою, з бібліотечними працівниками, з іншими учасниками проекту, з жителями міст, в котрих ми побували, з кожним поглядом і запитанням, з кожною посмішкою і відповіддю, з кожним малюнком й історією, початком і кінцем цих зустрічей – в грудях щось перемикалося, ставало важче вимовляти слова, формулювати думки, врешті решт й мовчати стало нестерпно…
Кожного дня в кожному місті з іншими людьми відкривалися якісь відмінні від попереднього дня емоції. День у Рубіжному став для мене днем контрастів. За публічною дискусією в місцевій дитячій бібліотеці письменниця Світлана Талан, яка під час загострень на відвойованих територіях жила під обстрілами, згадувала місто, події і власні емоції періоду 2014-15 років, які за реакцією з залу тісно переплітались із спогадами аудиторії. Я бачив біль на обличчях жінок, бачив, як від вологи починали виблискувати їхні очі. Кожній з них було що розповісти. Про те як повітря, вулиці, будинки, люди, дороги – все прокидалося і засинало під звуки пострілів і вибухів, спалахів і затишшя. Про весь цей шум і вібрації у повітрі, як вони стихали і як наступала тиша, як вона не заспокоювала, а насторожувала і викликала страх. В ці моменти я відчув сором перед цими людьми, за себе і за десятки тисяч інших громадян. Тому що сидіти на зручних стільцях перед моніторами комп’ютерів чи в пабах, спокійно ходити на роботу, в сауни, на дискотеки й концерти, чи вдавати із себе експертів у затишних студіях перед камерами і мікрофонами за сотні чи тисячі кілометрів від зони конфлікту, де лунають постріли і замерзає земля в бліндажах, там де люди бояться вийти зі своїх помешкань і підвалів, щоб не потрапити під кулі “визволителів”, жодного разу не спробувавши зрозуміти, як це, не спробувавши завести діалог, зробити крок до порозуміння, крок допомоги – у нас немає права розпоряджатися цими територіями, у нас немає права ставити “стіни”, у нас немає права навіть називати себе патріотами і українцями, рвучи на грудях вишиті сорочки, в той час не змінюючи на краще нічого, навіть навколо себе, свого помешкання чи свого міста на Західній, Центральній, Південній чи Північній частині держави.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
