Олег Коцарев для Нового Шляху, Київ.
У Києві пройшов черговий щорічний літературний фестиваль і ярмарок під назвою Книжковий Арсенал. Одна з головних книжкових подій року, а на думку багато кого – і взагалі головна. На Арсеналі-2017 було чимало задоволених відвідувачів, вистачало незадоволених чергами, розташуванням учасників чи відбором проектів до програми. Була купа зарубіжних гостей, виставка карикатур журналу “Перець” за час його існування, зустрічі поетів різних поколінь. І регулярно траплялися, принаймні мені, заходи, в той чи інший спосіб пов’язані зі спадщиною шістдесятих років. Утім, будь-які загальні враження від такого великого фестивалю приречені на фрагментарність і умовність. Надійніше буде розповісти про участь у цьогорічному Арсеналі видавництва “Смолоскип”.
У нашого видавництва була яскрава новинка – книжка спогадів підпільниці ОУН і УПА Марії Савчин “Тисяча доріг”. Справді важливе джерело для розуміння подій середини минулого століття. Не дивно, що саме “Тисячу доріг” особливо активно питали читачі – на нашому стенді вона стала безумовним лідером продажів. І це, до речі, підтверджує тезу, яку я не втомлююся повторювати: ми ще далеко не “наситилися” літературою на історичну тематику. Вона залишається більш ніж актуальною.
На згаданому стенді відбувалися не лише торговельні операції – тут траплялися також цікаві зустрічі. Так, директорка нашої книгарні Ольга Погинайко розповіла, що познайомилася тут із Данилом Штулем. Пан Данило 1972 року був учасником Українського олімпійського комітету, і разом із Осипом Зінкевичем прорвався до радянського олімпійського селища, щоб зробити інтерв’ю з Валерієм Борзовим. Цю історію колоритно описано в нещодавно виданих у “Смолоскипі” щоденниках Осипа Зінкевича. Звісно, зустріч із живим героєм книжки була особливою.
Також видавництво провело два окремі заходи – дві розмови про чотири книжки. Перша мала назву “Український театр ХХ століття: два режисери, дві книги”. Вона була присвячена збірнику архівних документів Леся Курбаса й театру “Березіль” та вибраним поезіям Леся Танюка, що вийшли до роковин смерті автора.
Захід відбувався в арсеналівському кінозалі, й це додавало загальній атмосфері деякої загадковості та задуми.
– Для своїх поколінь Курбас і Танюк – знакові постаті, – зазначив директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків. – Для всіх, хто захоплювався українською культурою в широкому сенсі, ці люди означали дуже багато. За ними йшли, на їхні позиції і погляди рівнялися.
На цій зустрічі, певно, головним виступом було слово Неллі Корнієнко. Засновниця Центру Курбаса, театрознавиця, культурологиня, дружина Леся Танюка, вона мала що сказати того дня.
– Лесь Курбас був державотворцем – як режисер, як людина дії, як людина, яка мала свою стратегію. А відкрив Курбаса для української культури в прямому сенсі цих слів у пізніший час саме Лесь Танюк. Говорив про нього тоді, коли це боялися робити, на жаль, навіть Курбасові учні. Він досліджував Курбаса п’ятдесят років, і я, зрештою, також, і тішить, що разом із Центром Курбаса цю постать вдалося вивести на світовий рівень. Про нього тепер є роботи англійською, італійською, польською, німецькою мовами, в ряді країн його викладають. Встигли це, слава Богу, зробити. Що ж до другої книжки – Лесь Танюк представляє ту лінію нашої культури, яка з’являє універсальність. Режисер, актор, кіносценарист, державний діяч, перекладач і поет… Те гроно, яке з’явилося в шістдесяті роки, стало ніби продовженням відродження двадцятих-тридцятих років, що “протранслювало” себе в шістдесяті “відпочивши” після репресій. Лесь Танюк був яскравою, мудрою людиною. Був надійним і вірним патріотом. Він любив одну державу, Україну, і одну жінку. І він був вірний одній партії – Руху. Невипадково в нього є сонет, присвячений числу 1 і всьому, що є для людини єдиним…
Цей вірш і деякі інші поетичні твори Леся Танюка декламувала відома акторка Галина Стефанова. А перед тим поділилася враженням від презентованих книжок.
– Ці дві книжки – дуже емоційна і особиста подія, і я хочу поділитися з вами імпульсом як людина, як актриса. Насправді Курбасова справа була перервана, але не зовсім, не безнадійно, бо залишалися живими люди, які його знали, несли його образ. Коли моє покоління прийшло до Театрального інституту, то нашим викладачем був актор, режисер, педагог Анатолій Никифорович Скибенко, учень Любові Гаккебуш, провідної актриси Леся Курбаса, а режисери Микола Мерзлікін, Віктор Кісін, ціла плеяда режисерів і акторів – вони були учнями Михайла Верхацького, який був учнем, секретарем і режисером у Курбаса. Тобто тяглість насправді зберігалась… А потім прийшов у наш Молодіжний театр Лесь Степанович Танюк, після вигнання та вимушеної еміграції до Росії. Він повернувся в Україну в чорнобильський рік – тоді багато хто тікали звідси, а ось Танюки поверталися. Я ніколи не забуду першої нашої зустрічі в театрі. У нас були чудові режисери, але в нас у Молодіжному театрі завжди був складний колектив, з нами складно працювалося – постійні скандали, інтриги, режисери не витримували з нами довго. Але такої людини, як Танюк, ми не бачили – якоюсь магією він володів, що розширювала твої обрії, серце. Він ставив перед людиною постійну потребу самоідентифікації. Це була людина величезної культури, зокрема театральної – а повітре, це нелегка справа.
Виступив і культуролог, літературознавець, викладач Роман Веретельник.
– Мені здається, Лесь Танюк ще зовсім недавно приходив на пари до нас у Києво-Могилянську академію і розповідав про Клуб творчої молоді, про шістдесяті роки. Він та інші герої того часу своїми розповідями давали нам знати про те, чого не можна прочитати в книгах, і за це я дуже вдячний. Що ж до книжки документів Курбаса, я повторю, що Ольга Бертелсен, упорядниця, у вступі наголошує, що дуже багато про Курбаса вже написано і дуже багато ще невідомо. Тому вона приєднується до тих науковців, які хочуть розгадати його таємницю, а вона досі лишається нерозгадана. У цій книжці – 7 років її праці. Дуже цікаво, що Ольга Бертелсен не літературознавець і не театрознавець, а історик, це уможливлює небанальний, цікавий погляд.
Відомий невідомий Грушевський і Луцький як захисник Кобилянської “Фундатори модерної нації” – так звався другий смолоскипівський захід на Книжковому Арсеналі. Суть його досить чітко визначив у вступному слові Ростислав Семків:
– Це розмова про дві книжки для досить вузької, спеціальної аудиторії. Але, наприклад, книга “Муза і чин Остапа Луцького” виявилася більшим проектом, ніж ми очікували. Вона розрослась, і це дуже добре. Гадаю, це найдокладніше видання про Остапа Луцького з усіх, які наразі існують. І, звичайно, надзвичайно важлива книжка – “Михайло Грушевський: Конструктор модерної нації”. Ігор Гирич створив цю книжку, і він представляє Інститут археографії і джерелознавства імені Грушевського.
Саме Ігор Гирич і виступив першим.
– Моя книжка розрахована на всіх, хто цікавиться Грушевським, історією України кінця ХІХ – початку ХХ століття. Передусім вона була адресована науковцям, але написана досить популярно, і тому буде доступною й тим, хто не звик читати наукові тексти. Це зібрання моїх публікацій від кінця вісімдесятих років по двотисячні, тобто за двадцять років досліджень. Книжка головно присвячена Грушевському як громадсько-політичному діячеві. Ми часто уявляємо його в першу чергу як науковця, автора “Історії України-Руси”, є таке поширене думання про Грушевського як про поганого політика. “Поганий політик, бо програв”, – так говорив про нього Ярослав Дашкевич. Я намагався показати, що все ж таки він був не таким поганим політиком, якщо політику його розуміти як мобілізацію суспільства на здобуття української окремішності. Якраз Грушевський був серед основних людей, які цими справами займалися. І, власне, вся його робота з кінця ХІХ століття, в тому числі й наукова, була на це спрямована. Своєю “Історією України-Руси” він готував ґрунт для створення політичних сил, які виступлять за здобуття незалежності через створення федерації з Росією. У нього була “ступінчаста” концепція, він вважав, що для здобуття самостійності необхідно пройти етап автономізації. Цікавим був Грушевський і як публіцист. Його публіцистика складає 5 томів. Це набагато більше, ніж написав, наприклад, Микола Міхновський. Але ми його як публіциста мало знаємо і недооцінюємо. Книжка складається з шести розділів. У першому розповідається про архівні збірки Грушевського – слава Богу, його спадщина збереглася непогано, й вона навіть не була заборонена для використання. Другий розділ присвячений суспільно-політичній праці Грушевського. Є розділ про спілкування Грушевського з різними діячами, в першу чергу співпраця з Франком, Липинським, Єфремовим. У нас є, скажімо, стереотип, що Липинський з Грушевським були непримиренними супротивниками. Моє дослідження це спростовує, бо все було не так однозначно.
Далі Ростислав Семків представив книжку “Муза і чин Остапа Луцького”.
– Навіть для нас у видавництві “Смолоскип” було сюрпризом і здивуванням, наскільки багатогранною була постать Остапа Луцького. У скількох царинах він відбувся. І при цьому про нього дуже мало знають. Максимум – що він був літератором і брав участь у “Молодій Музі” та полемізував із Франком.
Історик Василь Деревінський – один із тих, хто працювали над книжкою.
– Коли влітку 2014 року до мене подзвонив Ростислав Семків і запитав, що я знаю про Остапа Луцького і чи хотів би взятися за написання розділу про його громадсько-політичне життя, я задумався, що ж справді я про нього знаю. Першим згадалося те, що він був серед лідерів УНДО, однієї з найповажніших політичних сил Західної України в міжвоєнний період, і на цьому, на жаль, можна було ставити трикрапку. Коли я став далі цікавитися, читати про нього, то знайшов, серед іншого, деякі фальсифікації, недоладності, неточності у біографії. Наприклад, є думка, буцімто він був посередником на переговорах між Петлюрою і Пілсудським. Це не відповідає дійсності.
Взяла участь у розмові й літературознавиця Олександра Салій.
– Дев’ятнадцятирічним Остап Луцький наважився написати сатиру на самого Івана Франка. Він видав невеличку збірочку “Без маски”, підписав її псевдонімом “Люнатик”. Туди входили 14 пародій, дві з них були присвячені Франкові, доволі дошкульні. Одна з них звалась “Іван Храмко”. Луцький критикував тенденційність, те, що Франко не хотів до кінця визнати Ольгу Кобилянську. Цікаво, що Франко образився на пародію, написав відповідь і навіть назвав Луцького мавпою.
А завершила захід іще одна дослідниця – Надія Мориквас.
– Сутичка Луцького з Франком була по-своєму досить драматичною. Тоді в “Київській Старовині” Сергій Єфремов “розгромив” Ольгу Кобилянську, а Франко її не захистив. Тільки тому і з’явилася збірка літературних пародій “Без маски”. Але перед тим, як писати пародії, Остап Луцький запросив Франка взяти участь у поетичному альманасі “За красу”, такому собі літературному пам’ятнику Кобилянській. Вазаглі, всі літературні документи, маніфести Остапа Луцького були побудовані на захисті Ольги Кобилянської. Я називаю це “літературно-любовним трикутником”: Франко, Луцький і Кобилянська. Цю боротьбу Франко програв, а Луцький виграв. Луцький дуже багато писав Ользі Кобилянській. Ці листи – свідчення платонічної любові, захоплення. Син Луцького якось дивувався, чим його батька могла привабити старша на 20 років жінка. Уперше Остап Луцький побачив Кобилянську 1903 року. Вона тоді була сорокарічною жінкою, з харизмою і таємницею, шармом. Була струнка, тихо говорила, вміла слухати, зачарувала його. До речі, листи Луцького до Кобилянської багато дають інформації про його біографію, є одними з найкращих джерел у цьому сенсі.
Ось такі події відбулися в “Смолоскипа” на Книжковому Арсеналі 2017 року. Тим часом, як повідомила учасниця організаційної команди Арсеналу, Поліна Городиська, вона вже отримала першого електронного листа з темою “Книжковий Арсенал – 2018”. Це означає, що робота над наступним фестивалем розпочалася. Працюватиме й “Смолоскип” – сподіваємося до весни 2018 представити чимало нових і вартих вашої уваги книжок.
На Книжковому Арсеналі продано понад тисячу книжок видавництва “Смолоскип”. Найбільший попит мали:
- Марія Савчин “Тисяча доріг”
- Сергій Комберянов “Крадії пам’яті”
- Василь Стус “Вибрані твори”
- Василь Симоненко “Вибрані твори”
- Євген Грицяк “Норильське повстання”
- Юрій Лавріненко “Розстріляне Відродження”.
Share on Social Media
